Відьма

Ідея Тайлера про камінг-аут докорінно суперечила пуританському духу міста. То був бунтівний ідеалізм, а у громаді, що керується страхом, бунт був небезпечною річчю. Ідеалізм мав бути пожертвуваним на вівтар безпеки, увесь, до останньої краплини. І Стів зробить усе, щоб не допустити ситуації, за якою на цьому вівтарі опиниться Тайлер.

— Послухай, — звернувся він до сина, — я дуже тобою пишаюсь. Ти захищаєш свої ідеали. Але ж дев’ять із десяти мешканців Блек-Спрінга воліють нічого не міняти, оскільки бояться наслідків. Жодного шансу на те, що подібну пропозицію схвалить рада. Заради всього святого, чому ти хочеш розпочати бій, заздалегідь приречений на поразку?

Тайлер зіщулився і завмер у цій незручній позі.

— Не знаю. То справа принципу. Я хочу жити по-справжньому. Не бажаю провести залишок своїх днів у цьому задупів’ї. А ти? — Було видно, як він збирався з духом, а потім швидко випалив: — А ще я хочу бути чесним із Лорі.

«Ось де собака заритий», — подумав Стів. Кохання причиною всьому. Він відчув докір сумління. Тайлер дійсно заслуговував на кращу долю, аніж застрягти у Блек-Спрінзі. Раптом йому спало на думку, що коли в сина з’являється оцей занепокоєний погляд, він стає вражаюче схожим на свою матір.

— Тату, якщо я скажу Лорі, ти підтримаєш мене?

— Ти же знаєш, це неможливо.

— Знаю. Але мене вже нудить від того, що я їй постійно брешу. Ти думаєш, вона не питає, чому їй майже ніколи не дозволяється переночувати в нас? Вона вирішила, що ви — сімейка телеєвангелістів.

Стів стримав бажання розсміятись, адже справа була надто серйозною. Лорі була розумною й відвертою, вона майже не користалася косметикою, але мала природну вроду. Гарна пара для Тайлера. Він уперше привів її додому сім чи вісім місяців тому.

— До речі, наскільки у вас усе серйозно?

— Я кохаю її.

Стів зітхнув.

— Я тебе про це попереджав, коли ви ще тільки починали зустрічатись. Лорі ми завжди раді. Усі години, виділені для візитів, ти можеш провести з нею, мені байдуже. Але ж ми не можемо заради її відвідувань порушувати комендантську годину. Якщо про це дізнаються, нам втелющать такий здоровенний штраф, що доведеться продати коней. Маєш подякувати Меттові, що той раз за разом дарує тобі свої власні години.

— Я знаю, але я тому й подумав, що якби вона лише знала…

— Ти ж розумієш, що цього ніколи не станеться. Це зовсім не те саме, якби ти був вегетаріанець, чи бісексуал, чи ще хтось і захотів признатися в цьому дівчині. Матимеш справу з цілим містом.

— Слухай, я ж буду не першим, — гнівно відповів Тайлер. Він схопився на ноги. — Ти що, дійсно гадаєш, що ніхто більше цього не розповідав своїм найкращим друзям чи подругам з-за меж нашого довбаного міста?

— Звісно ж, розповідали. Але ті ж самі люди піднімуть найбільший крик, коли з’ясується, що їхні сусіди теж так вчинили. Їхня логіка така: тільки я можу вирішувати, чи довіряти моїм друзям, а сусіди — не можуть.

— Ти взагалі розумієш, як лицемірно це звучить?

— Ласкаво прошу на планету Земля. Ти…

— Ласкаво прошу до Блек-Спрінга! — Тайлер раптом закричав таким страшним криком, що Стів стривожено відступив назад. Він розумів, наскільки чутливим це питання мало бути для сина. Він мусив украй обережно пояснити Тайлерові, де той у гніві помилявся, а це ж було таким само очевидним, як мотузка в помешканні повішеного.

— Ти не можеш говорити про це з Лорі. І повір мені: тобі не захочеться зробити це з нею. Надто великий ризик. Ти ж не знаєш, як вона до того поставиться і кому вона ще розкаже у свою чергу. Ти не можеш навісити на неї цей тягар.

— Але тоді це означає, що я не зможу бути чесним із нею. Наступного року після іспитів вона хоче поїхати в Європу на півроку, і вона запитала мене, чи поїду я з нею. І що, на твою думку, я маю їй сказати? Що я краще залишуся вдома разом із моєю сімейкою Аддамсів-виродженців?

— Тайлере, вибач, але саме це й трапляється, якщо ти зустрічаєшся з дівчатами з інших місць. Лорі хоче навчатися у коледжі, вона прагне подорожувати — хіба її можна у цьому звинувачувати? Розумію, що це нечесно, але ж ти не можеш залишити це місце. Ти можеш навчатися у Нью-Йорку, якщо хочеш щодня проводити чотири години в електричці, але як довго ти зможеш це витримати? А вона?

Губи Тайлера здригнулися у відчаї.

— І що ти хочеш мені сказати? Що мені краще з нею розстатися?

— Зовсім ні. Але ти ще молодий, тобі не слід так сильно прив’язуватися…

— Я її кохаю й не дозволю цьому паскудному місту встати між нами!

— А яка в тебе альтернатива? — запитав Стів. Він спробував доторкнутися своєю рукою до руки Тайлера, але той відсахнувся. — Ти знаєш, що їй можна про це зізнатися в єдиному випадку — якщо їй доведеться переїхати до Блек-Спрінга. Чи то пак, дозволь мені перефразувати — після того, як вона переїде до Блек-Спрінга. Повторюю: чи хочеш ти цього для неї? Саме від твого рішення залежатиме, як пройде решта її життя. Чи зможе вона коли-небудь тобі це пробачити?

— Але ж ти вирішив це за мене та Метта, — прошипів Тайлер, примруживши очі.

Звісно, він тієї ж миті пошкодував про ці слова, але було вже пізно. Стів відчув, як на обличчя йому лягла темна хмара. На його найболючішу рану було насипано солі, адже його власне помилкове рішення поселитися у Блек-Спрінзі автоматично прирекло його синів на життя тут, прирекло із самого початку. Стів поглянув на Тайлера, відвернувся й сів.

— Це нечесно, — відповів він стиха. Біль придушив хвилювання в його голосі. — Що нам залишалося робити? Вбити тебе, зробивши аборт?

— Вибач, — ніяково пробелькотів Тайлер.

Стів же знову почув у душі лемент Берта Делароса: «Чому ж ви, сучі діти, не доклали усіх зусиль, щоб ми забралися звідси?» Він плакав, обличчя було мокрим від сліз, і Стів знав, що то будуть не останні його сльози. Такими самими сльозами плакав він сам вісімнадцять років тому. «Мені дійсно прикро, — сказав він, — але найкращим рішенням було б герметично запечатати Блек-Спрінг з усіх боків, щоб прокляття здохло разом із останнім із нас. Так, в нас у сфері роздрібної торгівлі більше вакансій, ніж будь-де на берегах Гудзона, а ще є будинки, де таймери вмикають і вимикають світло, щоб здавалося, ніби там хтось живе. Роберт Грім наполегливо працює з ріелтором, і той відлякує звідси покупців. Але ж рада, якою керує старий друзяка Колтон Метерс, збіса схиблена на тому, щоб до міста прибувала свіжа кров і щоб запобігти неминучій проблемі старіння. На їхню думку, дозволити приплив нових людей — менше із двох зол. На жертви доведеться піти, але життя у цьому закапелку не таке вже й погане. Так, у нас є деякі дрібні незручності, наприклад, не можна брати довгі відпустки або ж треба реєструвати години відвідування для гостей, щоб, розумієте, уникнути тривоги червоного рівня; ще є кілька обмежень на користування інтернетом; ага, ще згадав, вам слід якомога швидше облаштуватися, бо звідси ви більше не втечете… але ж життя тут не таке вже й погане, якщо дотримуватися правил. Та й, нарешті, визнаймо: ми не в змозі зосередити усю нашу політику та місцеві справи навколо потойбічного явища, правда ж? Врешті-решт, завжди є надія. Сподівання на те, що якось, так чи інакше, ситуація… вирішиться сама собою».

— Послухай, — сказав Стів із невимовною втомою в голосі, — уночі мені довелося кілька годин, жили собі вимотуючи, пояснювати отим новачкам, чому, заради всього святого, ми не зупинили їх, коли вони купували той будинок. Мене тіпає від політики міста, і від Роберта Гріма теж. Ця політика — погана. Якщо ти дійсно кохаєш Лорі, не роби цього з нею. Альтернативи не існує.

— Альтернатива є, якщо ми зробимо камінг-аут, — Тайлер уперто закопилив губу.

— Наступного року ти станеш повнолітнім за законом. Тоді ти зможеш подавати пропозиції до ради хоч до посиніння, мені байдуже, та залучати до своїх планів стільки людей, скільки забажаєш. Якщо ти запропонуєш гарний план, я за тебе голосуватиму. Але до того часу ти не повинен робити нічого забороненого, і за жодних умов не робити дурниць, не спитавши ради. Жодних витівок із відьмою, жодних кліпів на ютьюбі, жодних маячних ідей. Зрозуміло?