Ескорт у смерть

…Сьогодні, так само, як і вчора, Марина заварює каву. Тепер вона не визнає ані розрекламоване «Нескафе», ані гранульований світлий «Якобе». У неї в шафі – велика, кілограмова банка доброї голандської кави зі складною назвою. Банку їй подарувала Дана Вячеславівна. Заварювання кави о шостій годині ранку перетворилося для Марини на священнодійство. За вікном – сірий осінній ранок, вулиці майже порожні. Марина дістає свою улюблену філіжанку з репродукцією картини Далі й розігрує чергову сцену зі свого ненаписаного роману: «… Вона вижила, хоча рана від влучного пострілу малого вбивці зяяла чорнотою. Вона відламала бутон зів'ялої троянди й встромила його в дірку у грудях. Так її випадкова смерть виглядала естетичніше…»

Кава в турці скипіла й бурий капелюшок піни виповз на поверхню. Марина налила її у філіжанку, додала трохи перцю і хвостик гвоздики. Вона завжди пила каву, зручно вмостившись у кріслі перед вікном, – розглядала перших перехожих. Зазвичай то були жінки – у темних куртках, у пухнастих мохерових беретах. Вони стрімголов долали ненависні метри до тролейбусної зупинки й викликали у Марини почуття невимовного жалю. Вони поспішали до своїх щоденних галер. Вони й не здогадувалися, що десь на теплому березі, повз який вони курсують, як покинуті командою човни, є казино, боулінг, сауни, тренажерні зали, косметичні салони, шейпінґ, шопінґ, дансинг, мартіні «Б'янко», Лазуровий берег, соки «фреш», піцца з анчоусами, парфуми «Кендзо», коньяк «Мартель», лангусти, мідії, шкампії й нарешті – чоловіки, які одним порухом руки здатні кинути до їхніх стомлених ніг у стареньких капцях увесь блискучий мотлох світу.

Саму Марину вже давно нічого не дивувало. Коли вона помітила цю ваду вперше, то навіть розхвилювалася. Невміння дивуватися нагадувало якусь страшну, ще не відкриту лікарями, хворобу. Перші її симптоми Марина відчула років п'ять тому, коли вийшла з літака в Амстердамі. До того вона не бувала далі від туристичного табору на Дагомисі. Вона була певна, що відкриття іншого світу справить на неї неабияке враження. Але… Вона вийшла з літака в розкішний аеропорт так, ніби робила це щодня. Простір, довгий горизонтальний ескалатор, вітрини магазинів, особливий запах парфумів та тістечок сприймались як щось буденне. Марина зайшла у першу-ліпшу кав'ярню й ламаною англійською мовою замовила «кафі» й «дабл коньяк». Колись вона мріяла про таке. Заплющувала очі й уявляла, ніби все це відбувається насправді. А коли сталося саме так, вона сиділа байдужа й спокійна, усім своїм розслабленим виглядом ніби промовляючи: «Ну то й що?»

Європа нічим її не вразила. Вона безпомилково натискала потрібні важелі в готельних покоях, аби відрегулювати воду, відчинити вікно або купити в автоматі банку пива чи газету. Вона швидко навчилася посміхатися перехожим і вітатися з мешканцями готелів. Вона споглядала дивовижні витвори мистецтва у найвідоміших галереях і цим просто констатувала факт свого перебування в тій чи тій країні. А головне – не напаковувала в торбинку, як це робили інші, безкоштовні готельні джеми, вершки та шампуні. Світ, до якого вона так мріяла потрапити в юності, нічим не вразив її. Й Марина захвилювалася. Мало ж бути щось, що змусить отямитися й уголос висловлювати емоції…

Вона навіть почала пишатися собою, цитуючи Сковороду, – світ так само не упіймав її у свої солодкі тенета. І вона почала розставляти їх сама. Бодай на своїй службі у Дани В'ячеславівни.

Марина п'є каву. Й мимоволі позирає на зачинені дверцята кухоної шафи. Навіть крізь них вона бачить гарну пляшку коньяку, до якої затялася не торкатися. Затялася з учорашнього вечора, замкнувши дверцята й заховавши ключ у керамічний високий глечик, що стоїть над плитою. «Я – трішечки… – умовляє себе Марина. – П'ять крапель – у каву… Будь ласка!» «Ні!» – відмовляє їй внутрішній голос. «Забирайся під три чорти! – спалахує Марина й перекидає глечик, ключ падає на підлогу. П'ять заповітних крапель перетікають у філіжанку. Тепер їй зовсім добре. Можна збиратися на роботу.

Телефонний дзвінок підняв Дану о дев'ятій. Чоловік, як завжди, залишив слухавку радіотелефону казна-де, й Дана, ледве розплющивши очі, забігала по квартирі, відшукуючи, звідки лине настирливий звук. Слухавка виявилася на кухні під купою вчорашніх газет. Дана натисла кнопку:

– Алло!

Звонив охоронець із прохідної. Дана не одразу зрозуміла, що він їй говорить і Іванові, цьому кремезному й загальмованому орангутангу, довелося повторити повідомлення двічі: вбито «номера сьомого»! Так, так

– убито! Пострілом у груди. Сьогодні вночі! Міліція вже в офісі. Вимагають негайної зустрічі з начальством! О'кей, Дано В'ячеславівно! Не хвилюйтеся, Дано В'ячеславівно! Ні, ні, це не податкова, я ж на цьому розуміюся! Усе зрозуміло! Кава, коньяк, анчоуси? Добре! Передзвонити Марині? Добре. Нехай чекають

– ви будете за півгодини? О'кей, о'кей!

«Ідіот!» – подумки сказала Дана й кинула слухавку. – Цього ще бракувало! Номер сьомий був найкращим екземпляром, жалко хлопця. Але при чому тут ми, адже хлопці, певно, ведуть бурхливе життя…» Вона почала хутко збиратися.

Спочатку – під контрасний душ. Навіть у такій ситуації вона не могла відмовити собі в цьому задоволенні. Вода заспокоювала її, а велике люстро, яке Дана колись придбала для ванної кімнати, завжди тішило приємним зображенням. У всіх інших дзеркалах Дана виглядала на свої тридцять шість, а саме це омолоджувало її принаймні років на сім. «Дано, Данусю, – немов промовляла до неї блискуча поверхня. – Подивися – ти ще молода! Твоя молодість – вічна». Дана Вячеславівна й справді виглядала непогано: коротка стильна стрижка вигідно підкреслювала великі очі й довгу шию. Щоправда, треба було негайно схуднути кілограмів на п'ять… «Займуся цим наступного тижня!» – вирішила Дана й показала своєму зображенню язика. Й миттєво схаменулася: якщо неприємності й справді серйозні – ці зайві кілограми злетять набагато раніше. До неприємностей і навіть до життєвих трагедій вона звикла. Чого тільки коштували їй два розлучення, три невдалі спроби народити дитину й ціла вервечка інших поневірянь, аж поки не прибилася вона до цього умовно «тихого» берега із чоловіком, який був старший за неї майже на двадцять років і дозволяв робити «своїй дівчинці» усе, що вона забажає. Петро Петрович, який і досі залишався «на коні», керував філією українсько-італійської фірми, що шила модний одяг; завдяки своєму багатому життєвому досвіду він чи не першим розгледів у Дані неабияку особистість. Спочатку Дана працювала в нього як демонстратор вечірнього вбрання. «Саме вечірнього!» – наказав він, побачивши в Дані типаж «нічної кішечки». Якось, десять років тому, він підвозив її до дому після офіційної вечірки. Непомітно для себе вони просиділи в авті перед Даниним будинком до третьої ранку. Чого вона тоді так розійшлася? Чому він так уважно вислуховував її безкінечні історії й жодного разу не натякнув на те, що пора піднятися до неї «на каву»? Дана й не пропонувала… Наприкінці розмови «ні про що» він надовго замовк, запалив, і вона вже подумала, що своєю відвертістю вчинила дурницю. Але Петро раптом сказав: «Досить, дівчинко, стрибати – виходь за мене…» І вона вийшла. Й жодного разу не пожалкувала, хоча в усіх «світських хроніках» й досі з'являлися фривольні розповіді про «підстаркуватого кутюр'є та його молоду пасію». «Пасією» вона не була ніколи. Навіть тоді, першої шлюбної ночі, коли відчула владу над виснаженим життям тілом свого нового і, як вона твердо вирішила – останнього чоловіка. Він насправді здавався їй «останнім чоловіком» у цьому житті: ніколи не перекладав на неї своїх проблем, брав усі рішення на себе й, попри на свій вік, продовжував упевнено рухатися по складних сходинках життя. Саме він порадив їй розпочати свій бізнес. А коли постало питання – у якій царині, знайшов саме ту ниву, яка була не розорана. Тепер вона сама міцно трималася на ногах. Непокоїло одне – вона шалено мріяла про дитину й часом вважала, що платить безпліддям за свій «брудний бізнес». Щоправда, думала вона про це рідко, вважаючи, що все ж таки допомагає жінкам позбутися комплексу самотності, а значить – робить справу майже благородну…