Страница 26 из 34
– Добре, я подумаю, – нарешті пообіцяв Орест. Образ жінки-лисиці ніяк не виходив з його голови.
Але в те, що це була Дана, не вірилося. Принаймні, можливо, буде нагода перевірити підозри слідчого…
Вони просиділи майже до вечора. Оресту довелося збігати за горілкою та цигарками, розігріти вчорашні котлети, які він придбав у кулінарії, й вислухати історію життя слідчого майже від народження.
Потім Роман пішов додому. Він знав, що його відсутність саме у вихідний – страшна провина, за яку він розплачуватиметься вислуховуванням гнівних тирад дружини про те, що вони живуть не «по-людському». Наприклад, ніколи не чистять килими, виносячи їх на перший сніг, не відвідують модних вернісажів, не куштували молюсків та не збирають гроші на поїздку в Арабські Емірати, тощо. Зранку він збрехав Міррі, що йде до гаража ремонтувати старенький «Запорожець», і був упевнений, що Мірра вже телефонувала у сторожку всюдисущому діду Савці і він, як старий партієць, сказав їй правду. Треба було негайно їхати додому. Але, замість своєї зупинки, він вийшов набагато раніше. Ноги самі несли його до будинка, де мешкала його недавня знайома Лана, і спогад про її тонкі зап'ястя, про маленькі, немов у дитини, ніжки та блискучі чорні зіниці надавав сенсу його безглуздому існуванню.
У її дворі було вже темно. Він сів на лаву та запалив. Заходити до жінки він не збирався (вони домовились про зустріч на наступному тижні), але, дивлячись на її зашторені вікна, він відчував ніжність і малював в уяві картину: вона сидить у своєму кріслі під лампою і читає книгу. Минулого разу він так і не наважився запитати про зовсім свіжий запах парфумів, який долинав від її темно-синьої сукні. Та й навіщо було питати? Він упевнився, що жінка – зовсім безпорадна. А ще… Він і досі відчував на своїх губах ніжний оксамит її маленьких долонь і мріяв, що наступного разу буде значно сміливішим.
Після першого ж візиту до Лани він відчував, що його тягне сюди ніби магнітом. Відверто кажучи, він був тут уже тричі і так само не наважувався зайти, як і зараз. Він помічав, що заспокоюється від одного погляду на її вікна на п'ятому поверсі. Він соромився признатися самому собі, що всі його думки та мрії заполонила жінка в інвалідному кріслі. Це було неможливо! Хіба мало навкруг інших жінок, питав він себе, здорових, балакучих, здатних на необтяжливі стосунки із одруженим підтоптаним слідчим сорока п'яти років, перевтомленим горілкою та телевізійними серіалами? Але його ніби пронизувало струмом при згадці про її воскові пальці, що ніби світилися в темряві, яка завжди огортала її, про хвилю смоляного блискучого волосся, яке він бачив тільки у ляльок або в Елізабет Тейлор у ролі Клеопатри. Паморочилося в голові й від особливого запаху трав в її квартирі. А голос! Уривчастий, хриплуватий. Хоч би що вона казала – все цей голос перетворював на одкровення.
Ні, тільки не це! Марина майже через кожні півгодини зупинялася перед люстром і роздивлялася своє почервоніле обличчя. Ні, ні, ні! Лікарі запевнили, що за тиждень усе минеться й шкіра оновиться. Дана Вячеславівна дістала якусь дефіцитну імпортну мазь і, в зв'язку з призупиненням діяльності служби, дозволила розслабитись. А розслаблятися Марина не вміла, хіба що… І вона почала використовувати заборонені запаси вин та коньяків, якими її щедро обдаровували задоволені клієнтки. «Я видужаю та піду з «Ескорту»! – вирішила Марина. – Цей життєвий відтинок для мене закінчився! А що далі?» Можна було б звалити кудись за кордон, як зробили багато з її знайомих. Але те саме питання – що далі? – змушувало відкинути цю ідею. Ті, хто виїжджав і пропонував зробити їй те саме, здавалися їй гиндиками, що мріють лише про одне – добре відгодуватися й… потрапити на різдвяний стіл у фешенебельному готелі. Але яка різниця, хто й коли тебе з'їсть, якщо це взагалі не виключено?
Коли вона тільки починала працювати в «Ескорт-сервісі», Дана відправила її в поїздку до Вашингтона на якусь жіночу конференцію. Це було потрібно, адже свій бізнес вони розпочинали під «соусом» захисту прав жінок. Коли вона повернулася, подруги із захопленням розпитували її про цей омріяний та оспіваний континент свободи. «Вивірки, пацюки та чорні бомжі!» – відповідала Марина. її вразили натовпи товстунів на вулицях й атмосфера суцільної байдужости до всього, що не стосується заробляння грошей. Співвітчизники витягалися з усіх сил, аби довести свою вдячність країні щастя за те, що впустила їх у свої простори: старанно вивчали сленг, аби в магазині чи у пральні їх приймали за своїх, накопичували гроші на пристойний котедж та машину, методично роз'їдалися на гамбургерах та вчилися вловлювати гумор третьосортних кінокомедій. Ні, туди вона не прагнула. «Треба вигадати щось інше, – міркувала Марина. – Полювання на чоловіків набридло…»
Їй усе життя кортіло написати роман. Але як тільки вона починала складати слова, принаймні подумки, виходила якась нісенітниця і Марина розуміла, що вона безнадійно бездарна. І в ту ж мить, як піґулку від тієї бездарности, вона застосовувала рятівну фразу, якою продовжувала своє недосконале творіння: «…мине багато років, і полковник, стоячи біля стіни й очікуючи на розстріл, згадає той далекий вечір, коли батько взяв його із собою подивитися на лід…». «А, взагалі, кому потрібен мій сопливий роман?» – майнула твереза думка, і Марина відкоркувала чергову пляшку. На цей раз їй до рук потрапила стандартна півлітрівка «Ізабели». Вона гострим ножем підрізала пластиковий корок і налила рідину («У романі можна було б написати – «важке, тягуче зілля, що пахне чорним виноградом») у великий глиняний кухлик. «Мабуть, це дуже соромно, – подумала Марина, – напиватися наодинці!» Вона голосно засміялася. Отже, про що це вона? Так, так – треба написати роман… Але десяток полиць, рясно заставлених книжками, закликали ЇЇ до обачности: усе вже написане! Якось треба балансувати поміж убивчою іронією, трагедією, фарсом та рефлексіями. І з усього цього створити бліде відлуння правди. Марина знову зробила жадібний ковток і замислилася: «Мине багато років і… Ми всі зіграємо в одну гру: кожен продовжить цю фразу, як зможе. Моя звучатиме просто: мине багато років… На цьому – все.»