Трохи пітьми

Все. Помовчу.

Підкидаю ще полінце у вогонь. Сонце переміщається на захід.

Я вибрав тінисту місцину для постою. За годину в мене буде напівморок і тьма комарів. Сідаю спітнілим лицем до диму – наді мною настирливо в'ються мушки. Облизую верхню губу. Солона.

Дивлюся вниз. Захотілося знову навідатися до тернопільців. Чимось вони мені симпатичні.

Тернопільці щойно пообідали і збираються пити чай. Сидять розніжені, поспиралися на лікті і дмухають у горнята. Серед цієї буколіки я здивовано впізнаю К., з котрою познайомився тут же, на Шипоті, років так зо три тому, якраз коли друзі з Житомира пригостили циклодолом. Тоді вона була зовсім сопливою, нечіпаною. Я вже й сам не пам'ятаю, що тоді я насправді сказав, що зробив, а що тільки дофантазував. Слава Богу, вона мене не пам'ятає. Напевне, нафантазував я тоді більше.

Відстороненим оком відзначаю: К. перетворилася на справжню лялю. По її світлому, прозорому погляду вгадую, що дівчина наділена неабияким музикальним слухом.

Запрошують сідати. К. зацікавлено вивчає мене, потім виймає цигарку і підкурює від запальнички. Погляд вниз, на індіанські типі. Вона мене впізнає, хоч і прагне це приховати. Я намагаюся не помітити, як мені від цього стає незручно. Вона старається не помічати, що я стараюсь не помічати її примітливості.

Якась дівчина вилазить із намету і просить припалити у К. Дівуля в самих трусиках і майці. Вона, кістлява й мало-інтересна, нагинається до вогника, запропонованого красунечкою К. У дівулі в одній руці цигарка. У другій – клапоть червоної тканини.

Уважніше придивляюся до неї.

Сонце золотить повітря. Часом вітер приносить холодні аромати з лісу. Шкіра вкривається сиротами.

Вечоріє.

Пізніше.

Сиджу біля вогню. У себе на пагорбі. Німим поглядом втуплююся в чорне листя полум'я. Чую: хтось наближається. Підіймаю очі (на сітківці зелена тінь від чорного багаття, темно-зелене на темно-зеленому) – нагору суне та сама кістлява дівуля. Вона йде і курить на ходу. Тепер бачить, що її помітили. Не махає у відповідь, але повільно вилазить на горб.

Стоїть переді мною, переводить подих. Мовчить, сапає ротом повітря.

– Віка, – представляється врешті.

У неї в ніздрі кульчик-зірочка. Дірка від нього червона, подразнена. Мене перешарпує. Кульчики над її правою бровою дратують теж, але не так сильно.

– Сідай, – кажу я. – Герман.

Віка сідає на колоду зліва від мене. За її плечима видно край гори Стій і далекий обрій Карпат. Вивчаю Віку поглядом. Тонку сіру шию обхоплено шкіряним нашийником із колючками. Темні кільця довкола очей, зачіска каре. Коли вона рухає головою, волосся падає на лице і губи. Проблискує щось сексуально-вульгарне.

Волосся помальоване начорно. Виглядає неприродно, схоже на перуку. Очі в неї бляшано-сірі.

Надвечір Віка натягнула штани. Майка та сама – тонка, блакитна, на вузьких лямках. Стирчать кістляві плечі. Коли ця дівчина курить, вона дуже сутулиться.

З-за майки визирають циценята, але їх споглядання не є чимось принадним. Оцінюю їх байдужим зором м'ясника. Віка – типово наш персонаж. Тобто одна з тих, хто погодився зустрітися під червоною шматою.

Я з цікавістю заглядаю їй між лікті, шукаю сліди уколів. Здається, немає, але думка про венеричні захворювання, в тому числі СНІД, нікуди не дівається.

На лівій руці шкіряний напульсник. Чомусь уявив прихований під ним потворний шрам від порізу. Пальці у дівчини чорно-фіолетові – не інакше, як паслася у чорниці. Тут кругом її повно.

Віка зирить на мене своїми тремтячими зіницями. Вона вся якась заморочена. Очі бігають, метушаться, дратують – я не можу вдивитися в них, своєю нервовістю вони ламають мій погляд.

Щось згадавши, вона лізе до кишені джинсів. Видобуває зіжмаканий, стертий по краях папірець і простягає мені.

Я розгортаю аркушик. Це ксерокопія документа.

Віка очікувально дивиться на мене.

– Ти координатор, да?

– Я?! Ні! Свят-свят-свят!

Віддаю їй листочок, і Віка засовує «документ» назад до кишені. Ми знову мовчимо. Віка крутить браслет на руці. Вона думала, що я координатор. А тепер просити в мене, щоб я пред'явив свою анкету, не наважується.

– їх ще, певно, немає. Координаторів. Певне, завтра з'являться, на відкриття.

Віка мовчить.

– Це ж завтра відкриття? – уточнюю я. Вона киває.

– Ну да, – говорить вона з особливою інтонацією, у якій встигаю розгледіти ледь не половину її життєвого шляху. Принаймні ту частину, де вона вперше усвідомила, що назад дороги немає.

Завтра шосте липня, ніч на Івана Купала. Завтра ж – відкриття щорічного шипітського фестивалю. Віка озивається:

– Вони пасуть нас. Зирять у бінокль. Прямо зараз. Сто пудів. -Хто?

– Вони. Координатори. Придивляються до нас із тобою…

– Та ну. Нахріна їм це? Самі ж нас запросили… Ти, до речі, як дізналася про збіговисько? – питаю, щоби трохи змістити акценти. Від згадки про координаторів мені й самому незатишно.

Віка дивиться у вогонь, ворушить бровами.

– Звідки дізналася? Та подружка одна розказала. Ну, тіпа не подружка, а так, одна дєвчонка знакома. їй прийшло це мей лом, вона зависала на вашому сайті, і їй приходили різні розсилки.

Я киваю.

– Вона, корочє, тоже з проблемами була, ну, у вас там тільки такі й тусуються. Але їй, – Віка киває, маючи на увазі наш фестиваль, – їй таке не хавається. А я прикололась, я така, люблю всяке інтересне в житті попробувати.

Віка трохи попускається, знімає бар'єр.

– З тим листом – гон. Питала я у піплів, чи хтось чув про подібне. Казали, тіпа шось таке чули, але ніхто нічого конкретно не знає. Ніхто чогось не їздив. Тіпа, деколи такі фішки організовують якісь люди… Семінари, тіпа шоби попустило… – Подумавши, вона докинула: – Може, це якась секта?

– Яка ше секта? – не второпую.

– Ну, запросила нас. Типу, розсилає анкети. «Прочитай сам і передай іншому». Кому вже всьо пофіг, такі вірять і їдуть. А тут зараз нам почнуть якусь хєровину проповідувати, моз-ги зомбувати.

– Не знаю. Може й таке бути. Треба дочекатися організаторів.

– А ти, до речі, не сектант? – дивиться вона підозріло.

– З чого ти взяла?

– А чого голова побрита?

Я пояснюю, що мені так на голову легше. Тоді думок дурних менше.

Віка недовірливо глипає на мене.

– Дурний, чи шо? – питається, хоча дізнатися про мої звички ще не встигла.

На спині в мене наколка у вигляді монади Джона Ді – ще з часів, коли ми з друзями захоплювалися не тільки прогресивною алхімією, але й творчістю гурту Coil. Приблизно тоді ж я пробив собі губу. Сам. Дома, під трамадолом. Циркулем.

Пропоную попити чогось теплого. Ставлю на вогонь казанок із водою. На небі сходить зірка.

– І все одно. Ти не схожий, – каже Віка.

– Шо?

– Ти не схожий на суїцида. Ти старший. Ти схожий на координатора. Покажи анкету.

Байдуже знизую плечима і дістаю з кишені «паспорт самогубця».

– «Ге-си…» ой, «Ге-ра-си-мов Гер-ман Іва-но-вич», – читає Віка вголос по складах, як мала дитина. Спочатку я вирішую, що це жарт, але майже відразу втямлюю, що таки ні.

– Oro! Тобі вже тридцять три! – озивається вона, не відриваючи носа від аркуша. – Так, так… «Місце прожи-ван-ня – місто Одеса». Oro, і я колись в Одесі жила! Як там зараз?

Знизую плечима.

– Нормально, – кажу. – Так, як всюди.

Ми п'ємо каву.

Віка просить розказати щось про себе. А в мене якраз настрій вигнати на-гора пару муль. В мене з'являється бажання помститися цій дівчині – незрозуміло за що, правда. Може, за те, що назвала мене дурним?