Трохи пітьми

– Добре. Буду тихо, як суслик.

– Але ти не ображаєшся?

– Боже упаси.

Тернопільські тільки починають чухатися.

Заглядаю до крайнього намету. Там, по-турецьки склавши ноги, сидить Мукта. Тулуб оголений, крізь діри в джинсах стирчать його волохаті коліна. Поруч лежить наге тіло молодої панни, ледь прикрите матер'яним спальником. В наметі пахне жіночим: гострим і лоскотним. Мукта осоловілим поглядом дивиться мені кудись на підборіддя. Рот в нього трохи роззявлений, окуляри накребень.

– Ге-ге-е-е, – впізнає. – Так це, блядь, лорд Кабель прийшов!

– Гер Пудель, – виправляю його з почуттям власної гідності. – Або граф Кобель. Як спалося?

– Ніхуя не пам'ятаю. Пам'ятаю лиш, прийшов Омар… Каже: «Мудак, блядь. Водяру п'єш?» А я йому: «Пішов нахуй, блядь. Хіпаблуд ванючій». А потім кажу: «Ладно. Давай, – кажу, – давай сюда свою водяру. Давай вип'ємо. По чуть-чуть»… І піздєц. Канєц фільма.

Мукта вирячив очі й ляскає в долоні мені перед лицем, при цьому видає губами короткий непристойний звук. В натурі, кінець плівки.

– Органічно, – зауважую. – Маєте щось пожерти?

Мукта переводить погляд на голе жіноче тіло в анабіозі.

– Ната, мудак їсти хоче. Треба нагодувати.

Тіло не відзивається.

– Спить, сука. – І раптом, склавши руки рупором, кричить чомусь у небо: – ВАЛЬКА! ШО В НАС Є ЖЕРТИ НА СНІДАНОК?

Тиша.

– ВАЛЬКА!

Із сусіднього намету чути сонний голос:

– Заткни пельку. Піди й візьми собі сам. – ВАЛЬКА!

– Заткни рило, скільки можна кричати? – ХТО ТУТ, БЛЯДЬ, ХАЗЯЇН? Уй-й-й!

Мукта згинається навпіл, руками тримається за живіт, з його губ мимоволі, власне, й виходить звук «Уй-й-й…». Це тіло голої панни тицьнуло кулаком йому прямо під дих, навіть не підводячи голови.

– Шо за людина, – бурмоче тіло, не розплющуючи очей. – Від самого ранку крики, матюки. Поки в кишку не даси, не заспокоїться.

Мукта рачки вилазить з намету і розважливо каже:

– Каратістка, блядь. Третій дан.

Розпрямлює спину. Дружньо плеще мене по плечі.

– Не сци, Пудель. Поки я з тобою, вона тебе і пальчиком не троне. О! А он і мадам Ку-ку. – Мукта тицяє на Віку. Та сидить біля іншого намету й шепочеться з якимось хлопчаком років 17-ти. – Шо, твоя тьолка?

– Ні. А чого «мадам Ку-ку»?

– У неї в голові зозулька живе. Все ніби добре-добре, а раз на годину мусить прокукати. Вкидуєшся?

Мукта знаходить сигарети і відразу ж закурює.

– Будемо, блядь, чоловічий сніданок готувати. Дайан, ти ше спиш?

З третього в ряді намету вигулькує розпатлана дівоча голова.

– Ану цить. Не буди мені короля. Бо буде ще більше шуму, ніж від тебе.

Мукта пахкає димом. Рот його перекошує либа.

– Король дрихне, бляді дрихнуть, а я тут маю, як васал, – вкалувати? Я КОГО, МАТЬ ВАШУ ЗАПИТУЮ? Я? ТУТ МАЮ ВКАЛУВАТИ?

З третього намету чується той самий голос.

– Ну ти, Мукта, догрався. Король вже прокинувся. Зараз він тобі дасть.

– Но-но, шо я, короля не знаю?

Із намету вилазить зовсім голий молодий чоловік з прикметно довгим і тонким пенісом. На дрібному, тибетської засмаги личку елеґантна щетина. Темно-русе волосся заплетене в тонку косицю.

– Доброго ранку, – тихим голосом вітається молодик і дає мені руку. Я не знаю, тиснути її чи поцілувати. – Ми є Король Галичини Дайан Перший і Прецінь Останній.

– Гер Хельґ фон Пудель. Герман, – тисну його долоню.

– Пудель, – мовить король. – Дуже мило. А звідки ви будете?

– З Жовкви, – не кліпнувши, збрехав я.

– О, Жовква – це наші землі. Там живе один наш лицар, брат Василь. Він зараз у Крехівському монастирі. Ви не знайомі, бува?

– Такий із борідкою?

– Саме він.

Король посміхається, підносить долоні до міжбрів'я і промовляє:

– Оммм.

Мукта порається біля вогню. Упівголоса він клене світ, газети й сірники, називаючи їх при цьому такими, що пережили протиприродний статевий акт.

Супутниця короля, що непомітно вилізла з намету, накидає монархові на плечі банний халат зі смугастим узором.

– Вдягнися, – каже вона. – Стоїш, як мудак, яйцями світиш.

– Маєте запалити? – з незмінно просвітленим виразом запитує король.

– Не пали натще, тобі не можна. Після їжі покуриш.

Я вирішую, що це королева. Жінка міцна, вольова. По всьому видно – права рука Його Величності.

Коли королева відвертається, король нахиляється до Мук-ти, і випростовується вже з цигаркою в зубах. Король не розмінюється на дрібні дискусії, він стоїть у своєму узбецькому халаті, виставивши праву ногу поперед себе, й потягує па-піроску. Струшує попіл у маленьку срібну попільничку, яку тримає у лівій руці. Король дивиться на північ.

Королева повертається з намету вже вдягнута у свої шати – джинси, футболку, шльопки на босу ногу. Вона висмикує із зубів Його Величності папіросу і кидає її в багаття. Король незворушний, він тримається вищою мірою достойно. Смиренно киває головою.

– Оммм…

– Іди мийся.

Король неспішно зникає. Я спостерігаю за цією сценою, сидячи біля вогню. Мукта поруч, скалить зуби і почісує волохаті груди. Спітнів, бідака – діло вже йде до полудня. Я теж укриваюся потом. Щось не бачу Віки.

З четвертого намету (всього наметів п'ять, вони розташовані літерою Г) вилазить іще пара: юнак, схожий на тюленя в матросці, та моя знайома К.

– Добрий ранок, – вітаються вони.

Я оцінюю, як пара глядиться у тандемі.

Вельми злагоджено. Навіть чимось схожі. Кажуть, це свідчення близькості душ. Усі тернопільці такі заморені, що спадає на думку, ніби вони пов'язані між собою виснажливими оргіями.

Молоді люди беруть туалетні причандали і йдуть до води.

Ніяк не можу зрозуміти, куди заникалася моя Віка. Найімовірніше, сидить у п'ятому наметі. Звідти справді доноситься якесь жужукання і вовтузіння.

Тільки-но я подумав про це, як останній намет розстібується і з нього вилазить Віка. Підозрюю, що вона спробувала витерти сльози ще в наметі (і їй це вдалося), але, поки вилазила, набігли свіжі. Пробую спіймати її погляд, та вона демонстративно відвертається і йде вгору, до нашого постою. Видно, як рукою вона витирає лице.

Мукта теж вловив ситуацію. Він дивиться на мене.

– Ку-ку! Ку-ку! В Пєтропавловскє-на-Камчаткє – полночь. – Мукта хитає головою.

З намету висовується голова ще якоїсь дівчини і злякано дивиться Віці у спину. Та не озирається. Дівчина з п'ятого намету знову зникає всередині. Чути, як вона каже до когось: «Все вже, пішла собі».

– Ох, дівки, дівки… – зітхає Мукта, не знати про що думаючи, почісуючи волохате пузо. – Будемо їсти гречку з кількою в томаті. У нас, Гєра, тої кільки – нємєряно. На, відкривай ти, бо я вже заїбався консерви зубами розгризати.

Він кидає мені спершу бляшанку, а потім ножа – досить необдумано з його боку, ледве відскочив. Відкриваю банку й вивалюю її вміст в казанок із паруючою кашею.

Мукта кладе мені в миску добрячу порцію гречки. Так само щиро навалює й собі. Чоловічий сніданок. Накриває казанок покришкою і знімає з вогню.

Я методично нагортаю кашу в пельку. Відчуваю, як за кожною ложкою стаю добрішим, лагіднішим, розм'якшуюся. Повертається галасливою юрмою решта тернопільських.

Пригріває сонце.

Не зронивши зайвого слова, сиджу біля вогню, якраз так, що дим віє просто на мене. З очей біжать сльози. Мешканці п'ятого намету все ще всередині. Решта вже поїли і тепер розляглися мальовничою трупою довкола багаття – хто посьорбує чай із цукром, хто гризе пісочне печиво. З того, як невимушено тут курять цигарку за цигаркою, роблю висновок, що в людей неміряно не тільки цукру й печива, але й інших споживацьких достатків. Легкий флер розпусти, що панує у стійбищі, викликає в мені відчуття, ніби я попав на бенкетування контрабандистів.

Гітарист стиха бренькає, настроює струни. Спека, місце тернопільських якраз на пригріві. Починає жарити у спину. Добре було б скупатися. Шкода, не маю панами – тім'ячко прикрив би.