Тереза та парабола

Терезка, не сповільнюючи ходу, поцікавилася:

— Флакон… Скільки?

Молодик спинився — Терезка теж. Він знову гикнув і примружив очі. Мружити очі — одна з перших ознак битого архемана.

— Десятка.

— Це на скільки?

Юнак розгледівся по боках і поправив беретку.

— А ти шо, не крапала? — здивувався той. — Зрештою, якби крапала, не питала би…

— То скільки?

— По двадцять крапель. В’ючить години три. У флаконі десять порцій.

Юнак знову сторожко озирнувся і гикнув втретє. Помружився. Його очі спіймали нового клієнта, що ніяково оглядався назад, шукаючи підтримки серед дівчаток. Зненацька барига зірвав з голови берета, заціпив зуби і кинувся у привідчинену браму — ту, що була трохи нижче по вулиці.

Терезка знизала плечима і послідувала за баригою. За спиною почулися кроки хлопчака.

Хлопчак зайшов у під’їзд, подивився на Терезку, подивися на сходи догори і спитав:

— Де він?

Терезка зробила вигляд, ніби не знає, про що мова.

— Та ладно, не мнися. Я тоже хотів собі закрапатись. — хлопчина переминався з ноги на ногу, розгублений і насуплений. Терезі він не подобався.

Тому вона поцікавилася першою:

— А ти вже крапав собі?

— Нє. Я хотів попробувати, я наслухався в себе в школі тих історій, а то, виявляється, поки я екзамени здавав, тут ТАКЕ відбувалося! Кажуть, бум тільки місяць був! А потім усі взяли і покинули ті краплі. От не знаю я, чого б це, то, думаю, треба й самому спробувати…

Хлопчина буквально тараторив. Було зрозуміло, що, навідміну від Терезки, він мовчати не звик.

Раптом з підвалу вигулькнуло перелякане лице бариги. Він сховав окуляри та берет у сумку і тепер нічим особливим (не беручи до уваги салатових, прибитих пилом сандалів на босу ногу) не виділявся.

— Гляньте, чи там за дверима нікого немає, — сказав він. — Таких старших за мене чоловіків. Ну? Не має там?

Проноза з хвостиком визирнув.

— Чисто. А шо? За тобою погоня? — поцікавився хлопчина і підморгнув Терезі. Їй зробилося зле.

Схожа відраза до хлопчака відбилася й на обличчі бариги. Але той стерпів.

— Я ж насправді не від картелю чувак. Я так собі — підробляю на канікулах… Тільки не думайте, шо я вам воду хотів продати. Крапельки супер, сам собі крапаю. То берете?

Хлопчина кивнув.

— Один флакончик… Ой, нє, два флакони! Ше один для Олі та Юлі, — хлопчина кивнув головою на двері, за якими сиділа ранкова тусня жужок. — О, слухай, а як їх крапати? Може, давай, заприятелюємо? Мене Бубою звати, а тебе?

— Антон.

— О, Антон!… Так ти, може, Альошу знаєш? Альоша мій друг, також “архе” колись на вулиці талкав. Знаєш? Таке волосся довге, от десь доци. Русяве таке… Не знаєш?

— Нє.

— А Льоліка Курсанта мусиш знати. Льолік найолдовіший видець. Льолік, кажуть, досі “плазму” крапає. Ну, так знаєш Льоліка?

Антон не дуже впевнено кивнув — може, щоби відпекатись.

Буба посміхнувся ширше:

— Та-а-а… Курсант крутий чувак. Хто-хто, а Курсант — так той в натурі щурить по сутанах. Він мій друг, спитаєшся, чи він Бубу пам’ятає… Ага. Послухай, Антоне, шо я радив би тобі: давай разом підемо десь на Високий Замок і закрапаємо собі по двадцяточі. Як ти на таке дивишся?… Чи ти зайнятий?

— У мене ше справи з цією дівчинкою. До слова, ти хто? — спитав Антон у Терезки.

Терезка відчула, як довкола затягують петлю: її змушують представитись. А це Терезі не подобалося.

Тому вона знизала плечима. Як завжди, вдала, що ніяковіє.

— Мені теж флакон, — сказала вона і простягнула купюру горе-баризі Антонові.

Антон сховав гроші, а з наплечника видобув дві пластмасові пляшечки, халтурно запаяні, певне, десь дома на газовому пальникові. У пляшечках, як і переконували статті з Інтернету, була масляниста рідина з металічним блиском. Корок пляшечки був обладнаний спеціальною піпеткою. Вищий клас.

Терезка відчула, як у животі ворухнулося щось живе. Передчуття забави.

— Слухай, — сказав Антон. — Ти ще також не крапала собі? Ідемо тоді вже втрьох! Давай!

Терезка змовчала і оцінююче подивилася на Антона. Вона зважила, чи в силах той скомпенсувати ще й нав’язливу присутність отого Буби, знайомого всіх знайомих. Історії, які вона чула, радили перше закапування “архе” проводити в компанії досвідченого плазматика.

Переборовши гнітюче відчуття, наче її змусили це зробити, Терезка погодилася.

Антон і Буба йшли попереду, Терезка слідувала кроком за ними. У Буби, як вона встигла зрозуміти, рот не закривався ні на мить — він розсотував свої спекуляції перед Антоном і час від часу вимушував того погоджуватись і доповнювати його міркування реальними фактами.

— А от скажи, Антон, як це — перший раз крапати в очі? То пече? — запитував Буба.

— Перший раз — дуже сильно, — вже трохи втомлено відповідав Антон. — Очі аж горять. У мене перший раз був такий малімон, ніби очі стали завбільшки з два Сонця. І розпечені так само сильно. Можеш собі таке уявити?

Буба захоплено, аж недовірливо кивав головою.

— Подумати тільки! Два Сонця! Нє, ти чуєш… як там тебе? — Буба озирнувся через плече до Терезки. — Давай, може, познайомимося!

— Тереза, — тихо кинула вона з-під лоба.

— Буба, — грайливо нагадав той свою кличку і знову підморгнув. Терезку мало не вивернуло. Вона секунду вагалася, чи не розвернутися й піти собі деінде, закрапати насамоті. Але Антон глянув на неї так, що в животі перевернулася на інший бік одна із вчорашніх мрій про хлопчика. Тим часом Буба знову повернувся до бариги-плазматика і продовжив розпитувати. Щоб даремно не вимотувати себе, Терезка остаточно вирішила бути з ними до кінця.

— Ага. Значить, кажеш, як два Сонця, — вдумливо повторив Буба, повертаючи собі Антонову увагу. — А я не здурію від того? Ну, коли відчую, шо в мене очні яблука розмірами як зірка?

— Всяке може бути. Якщо психіка слабенька — льогко! Тільки так. Під “плазмою” здуріти — простіше, ніж з розкладачки гепнутись. Між іншим, ти в туалет не хочеш?

Буба замислився.

— Ну… Не знаю. А шо? Буде здаватися, ги-ги, ніби я космос з’їв?

— Нє. Просто всраєшся, і все.

Терезка слухала ці балачки і час від часу спиняла крок, чим вирівнювала дистанцію у два метри. У зіпрілому кулаці вона стискувала флакончик із “архе”. Інколи то скалатувала його, спостерігаючи, як розчиняються бульки, то підносила до носа, щоби вловити ледь відчутний, аптечний аромат “плазми”.

Спека.

— Перед тим, як закрапатись, — радив упівголоса Антон. — Обов’язково сходи відлити. З першого разу практично всі роблять в штани. Закон жанру.

— Давай ше повернемося до самого закрапування… Значить, крапаю я собі по двадцяточці, починаю відчувати, як мене пече, так? А далі?

— Далі треба зібрати всі сили в кулак і змусти себе розплющити очі. Ті, кому це вдається, якраз і кладуть ковбаски у штани.

— Ну а ШО ТАМ ТАКОГО, скажи?! Ну приблизно, хоч натякни якось! — Буба зробив мужнє лице, від чого Терезка ледь не розреготалась.

Антон поворушив губами, наче шукав потрібні слова.

— Не можу сказати, — врешті вимовив він. — Далі йде плазма. Архе. Це тільки відчуття. Ніби твої пальці стали бачити. Точніше, видіти. А очі навчилися мацати. Це архе.

Буба скривився. Здається, він навіть образився, що Антон не зумів пояснити все як належить. Антон покосився на Терезку, яка беззвучно крокувала у них за спинами, і поспішив заспокоїти Бубу:

— Але ти відчуєш то при любому розкладі. Можеш не перейматися.

Вони видерлися на Високий Замок із того боку, де оглядова площадка. Парк оглушував безлюддям, кував на спеку дикий голуб, а бите скло блищало, ніби очі закопаних у землю роботів. Антон запропонував сісти тут же, відразу на схилі гори і поспостерігати за панорамою міста.

Терезка скинула зі спини наплечник, сіла на траву і, як просив Антон, поспостерегла. Внизу сіріли смітники та асфальти. Між сухих кульбаб біля її ніг вилізло сонечко. Цвірчали цвіркуни.