Тереза та парабола

(Вони хочуть переконатися, що ти й надалі віриш у них.)

Не говори з ніким. Ти не почуєш нічого нового.

Не підтримуй розмови. Це банально.

Не говори зі собою. Тебе не існує. Не говори зі мною — мене не існує тим паче.

Не— пам’ятай. Ти вже мертва. Чи тобі одного разу не досить?

За страхом ховається тільки страх. Тому він несуттєвий. Чуєш, ти? Важлива тільки тиша.

МИ ВЖЕ ЦЕ ПРОХОДИЛИ! МИ ЗУСТРІЧАЛИСЯ! ВСЕ ЦЕ ВЖЕ БУЛО! Просто пам’ятай про ворон і канарок. Про кокциннелідів.

І от, уявіть собі таку картину: я курю, пускаючи дим, біля кіоска, як раптом зауважую її — чорна сорочка, напівзакочені рукави (надворі, пам’ятаємо, бабине літо) і пістрява краватка з вільним вузлом. Їбанутися можна.

Так я зустрівся зі своєю уявою, і ця зустріч видалась мені дуже емоційною. На секунду я навіть відчув укол страху, так, поле зору заповнилося гострими тріщинами і темними лакунами — Дереш злякався. Але я втягнув у легені дим “честерфілда”, і все стало на місце.

Пальцем намацав у кишені клаптик сторінки зі шкільного зошита, де писало:

Терезі:

Набережна, 7/18

Зі зворотнього боку записки я, жарту заради, дописав:

Стережися кульочків!

Роблячи вигляд, буцім ніяковію, я поцікавився в дівчинки у спідниці й краватці, чи її, бува, не звуть Терезою.

Терезка налякано стрельнула поглядом вправо-вліво, намацуючи шляхи відступу.

— Залежно, шо Ви маєте на увазі… — зніяковіла та. Чорт, думаю я в захопленні. Адже я відповів би так само — слово в слово! Похапцем я всучив їй у долоню клапоть паперу і розчинився в натовпі студентів, уявляючи себе котримось із містичних персонажів Девіда Лінча. Відчуття нереальності розтеклось моїми венами та капілярами терпкою нугою, схожою на густу мікстуру від кашлю. Врешті мені здалося, наче я потрапив у чийсь фільм (хотілось вірити — Лінча). Заходячи у корпус універу, про всяк випадок помахав невидимій камері — а раптом і справді знімають? Присівши в авдиторії за стіл, у записнику вивів:

Не встигши нічого й втямити до пуття, Терезка побачила, як несподіваний знайомий розчинився в натовпі студентів. “Косить під Лінча,” — подумала вона.

Я перестав писати і подумки з нею погодився. Раптом буквально з нізвідки на блокнот упало сонечко. Я розсміявся.

Не встигши нічого й втямити до пуття, Терезка побачила, як несподіваний знайомий розчинився в натовпі студентів. “Косить під Лінча,” — подумала вона. Тоді розвернула записку й пробіглася очима по каракулях (каліґрафія завжди була для мене атрибутом Бога — Л.Д.).

Вона підняла погляд понад папір і відчула, як зупиняється. Інакше, ніж словом “зупиняється”, пояснити це було важко. Вона подолала бар’єр гальмування, проскочила цю оперу скрипу, а тепер, коли гальмування підійшло до завершення, час зупинитися назовсім.

“На неділю, — вирішила Терезка, — махну до вуйка в Мідні Буки”. Як на її смак, забагато товстого шрифту. Нестямні картини слів перед очима, засліпленими “плазмою”, забрали у Терезки останні крихти сил. А тут іще той фраєр, котрому з якогось дива знайоме її ім’я. Черговий нунцій “АРХЕ-8”?

Ніщо не бісило Терезку так сильно, як незнайомі люди, що знають її ім’я. Схоже, люди з “Архе-8” зацікавились нею не на жарт.

Незнайомий юнак з лицем набожного араба — вона вже знала таких. Схожі на маминих синочків, а виявляються психопатами та ґвалтівниками.

До того ж, до неї невідь звідки до неї повернувся лицем страх. Страх був новим, поскільки на цей раз він прийшов звуком, і звук цей був — шарудіння кульочка. Ніщо не виводило її так з рівноваги з того часу, як десь так класі в дев’ятому один старшокласник (той самий, що спричинився до її істерик на ґрунті яйцесфери), дізнавшись про її проблеми зі страхами, не порадив класти у взувачку, під п’ятку, молодий дубовий листок. Тоді їй це допомогло, а тут одна якась записочка, два слова — і Терезка насторожилась.

Темне пророцтво, закарбоване на папірчику (“СТЕРЕЖИСЯ КУЛЬОЧ-КІВ!”), пхало їй папки в колеса. Тому перше, що Терезка зробила, очунявшись після зустрічі з невідомим записколюбом — це викинула з хати всі кульочки. Вона бігала по хаті й зазирала у кожен кутик, за кожну шафку, перевіряючи, чи не зачаїлася там шелестка поліетиленова тварюка. Всього два слова за такий короткий час отруїв її спокій, як їй здавалось тепер, — назавжди. На думку Терезки, це було просто жахливо. Вся біографія тепер бачилось їй саме у світлі цього тривожного взаємозв’язку, наперед-прорахованості, й Терезка ламала голову, чому вона не бачила раніше, що всяка подія з її життя мовби наперед викрикувала про ці коліки тривожних страждань перед невідомим. Навіть її улюблена дитяча загадка — “Що то таке: під газетою лежить і шелестить?”, де правильна відповідь: “підгазетний шелестун” — видавалася прямим натяком на ці тривожні хвилини, це насторожене прислухання до найменшого поскрипування десь там, за вікном.

Як і у випадку з геометрією та, коли Терезі видавалося, що вона вже навіки залишиться сорокадев’ятикілограмовою яйцесферою з худими ногами, тиха манія знову повернулася, на цей раз набравши форм звуку. У кожнім куті кімнати їй вчувався поліетиленовий хрускіт целофану. Кожна подія життя, найдрібніша рисочка долоні збігалася з цим хрумкотом, який, як їй тепер видавалось, був разом з ню завжди.

Слух загострився до меж болю, чим іще більше споріднив її з рядом рукокрилих: всі тихі звуки вона стала чути на диво чітко. Ні, вони не стали голоснішими, просто Терезка почала їй чути дуже чітко. Більш того, за наступні кілька днів після прочитання пророцтва її слух, нацькований на целофановий хрускіт, навчився розрізняти його за багато кілометрів від самої Терезки. Принаймні, сама Терезка була свято переконана, що може чути, як до пакета вкладають крам у магазині внизу… чи на сусідній вулиці, за світлофором… або аж там — за горизонтом. Цей звук почав переслідувати її, і це було дуже дивно — чути звук, якого не сприймає більше ніхто. Легке, ледь відчутне, безперервне шелестіння усіх кульочків планети. Ви собі можете уявити, як шелестить кульочок десь в супермаркеті у Сиднеї? І що б ви подумали, якби й справді почули?

Якось уночі Терезка прокинулася від гучного феєрверку звуків зім’ятого целофану. Впродовж наносекунди вона була абсолютно твердо переконана: вона чула, як на орбітальній станції “САЛЮТ-6” японський астронавт розпечатав брусочок мила.

Наступної ж миті Терезка зірвалася з ліжка й підбігла до вікна. На небі блистіли зорі. Пахло осінню. Десь у космосі японець втягував носом запах свіжорозпечатаного мила, а поруч, у повній невагомості, плавав целофановий пакетик.

“Досить”, — вирішила вона і взяла тайм-аут.

Терезка їде до вуйка

Бронеслав Торба, або ж просто вуйцьо Броньцьо, її вуйко по маминій лінії, був людиною найчистіших душевних побуджень. У стресових ситуаціях вуйко Броньо видавався просто незамінимим. Бо, коли плавляться мізки, хтось дивиться телевізор, хтось для розрядки береться рахувати гроші чи робити ґенеральне прибирання. Терезка в такому випадку їхала ранковим поїздом у Мідні Буки — слухати байки про вуйкові походеньки.

Замолоду вуйко Броньо працював лісником у Вовчухівському лісництві — ще тоді, коли.

Вуйко тримав багато бобін зі старою музикою, за якою вмирав — тоді, коли.

На антресолях її вуйко переховував поношені “вельвети”, солідну підшивку журналів “Ровесник” і кілька течок вирізок зі статтями про монстрів гард-року — на незабудь про тоді, коли.

Її вуйко був СТРАШНИМ ХІППІ — теж тоді, коли.

І, ясне діло, він завжди був ПРОТИ.

Принаймні, тоді, коли.