Поклоніння ящірці

Публіка вже балділа. Входила в раж. А я от відчував страшне напруження. То гарячково вишуковував у натовпі Гладкого Хіппі, то, з надією, — Дзвінку, то, з переляком у животі, — Фєдю. Руків’я різало в живіт.

Раптом із натовпу замахала чиясь рука. Дзвінка, а поруч неї Хіппі. Вони примостились у найдальшому куті площі, поблизу невеличкого муру, викладеного річковим каменем. За муром була трав’яниста галявина із клюмбами й розлогими, щедрими на тінь деревами. Бордюр виявився вельми зручним для сидіння, і бабці, котрі продають молоко, успішно з цього користали.

— Ну як? Ти їх бачив? — тихенько поцікавився Хіппі.

Я заперечливо похитав головою.

— Вони в парку, — відповіла мені Дзвінка. — Сидять, так, ніби на горщиках какають, спльовують і попивають водяру із пластмасових горняток.

— Пєстіка не забув? — знову пошепки спитав Хіппі. Я значуще поглянув на свою матню. Можна було би подумати, що в мене почалася нескомпенсована гіпер-супер-бупер-ерекція. Я підтягнув пістолет трохи вище, щоби він не здавлював так сильно яєчка. Те, що Фєдя й иньчі гопніки бухали десь у парку, трохи мене заспокоїло.

— Ну шо? Коли починаємо?

— Спершу трохи постоїмо тут, замельдуємося. Тоді у парк іду я. Тоді біжиш ти, трохи згодом Хіппі.

Ми посиділи ще зо чверть години, вислуховуючи, як глядачі беруть участь у різних конкурсах та змагах, вдумувалися у спів Левка Дурка, накладений на гру духового оркестру для випускників, зрідка перекритий гуркотом грому. Чекати далі було несила.

Нарешті Дзвінка стисла кулаки і тихо сказала, що йде. Мені задерло в горлі: забава починається. Тривога моторошно пестила сечовий міхур. Ми побажали їй щастя; дивлячись услід зникаючій у натовпі фігурці, я раз по раз облизував пересохлі губи. За кілька хвилин іншою вуличкою для здійснення самі-знаєте-чого побіжу я сам.

Перед тим, як зникнути за рогом, Дзвінка озирнулась і помахала рукою. Тривога темною павутиною вкрила її лицею.

Ми замахали їй у відповідь.

— Ти боїсся? — поцікавився Хіппі.

Я прислухався до свого нутра. Так, ти боїсся, відповіло моє нутро.

— Та нє... — відказав я. — Ну все, за п’ять хвилин ти відчалюєш також.

— Еге. Тримайся!

Я теж махнув рукою на прощання (хоча яке тут, до біса, прощання? Хвилин за двадцять знову будемо разом...) і бадьорим кроком занурився у вузьку тінисту вуличку.

Коли все навколо чорно-біле, а ти йдеш вуличкою з одностороннім рухом, почуваєш себе персонажем із похмурої уяви Кафки. Ані вітерця, лиш безбарвна сіра парнота. Десь зі сцени, після чергового шляґера Левка, почав промовляти громовим голосом, кращий футболіст Мідних Буків, бомбардир ф/к “Аннігілятор” Остап Кумик, відомий серед уболівальників як Золота Бутса. Він подобався мені, бо цікавився більше футболом, аніж пацанізмом.

За кілька хвилин я про всяк випадок перейшов на біг, ловлячи внутрішнім вухом стогін тривоги, вивчаючи на слух фізіологію її росту. Дзвінка, як там вона? Із вузесенької вулиці Людкевича я вискочив на широкий, засаджений декоративними кленами проспект Паші Анґєліни, довгий, мов пітон Каа, найкращий корєфан Мауґлі, людського дитяти. Через його довжину мене почала прихоплювати печінка. Чомусь подумав, що Хіппі зараз стоїть собі й цигаркує, як ні в чому не бувало... а як же побіжить він? Не витримавши темпу, я перейшов на швидкий крок. Замріяно почав розглядати затягнуте небо, а, опустивши очі додолу, побачив картину, від якої температура підскочила ґрадусів на десять.

На перехресті проспекту Паші Анґєліни й вул. Комунарів засіла ціла банда: я розгледів Сєрого, Зеника-старшого, Ігорича і ще кількох почварок того ґатунку, з якими я не наважився би спацерувати темним парком тет-а-тет.

Фєді не було, і я не міг розібрати, тішитися цим, чи ні. А що як Дзвінка саме зараз вбігає у халабуду, гарячково перебирає лахміття, знаходить ізолєнту, лопату... і жодних слідів пістолета! Я похолов, збагнувши гіркоту прорахунку. Дзвінка потрапила у пастку, а я навіть не можу витягнути тую люфу, бо всі заяви — стріляти у повітря і т.д. — на перевірку виявилися суцільним блефом. Якщо я засвічу зброю, а Фєдя зненацька щезне, то... То висновки будуть більш ніж очевидними.

Треба пришвидшити крок і приготуватися чкурнути у будь-яку хвилю. “Може, — закралась у груди надія, — може, без ватажка, сиріч без Фєді, вони не стануть чіпати якогось там волохатика?”.

Майже біжучи, я пройшов повз їхню купку: насмішкуваті вишкіри, лиховісні смішки, шепіт, невідривні погляди. Хтось позаду мене став — тихенько хруснули коліна. Я зрозумів, що найкращий час для втечі вже прогледів.

— Ей, пацан, п-с-с-с-с... — тихцем заговорив той, що взявся мене переслідувати. Не інакше, як Сєрий. — Слишиш? Дєло є. Чєкай... падажді...

— Немає часу, — промурмотів я, прискорюючи ходу.

Несподівано Сєрий забіг перед мене і сильно штовхнув плечем.

— Я тобі зара’ найду врємя! Падажді, ти шо?.. Пацани хочють с табой пабазаріть...

Я відскочив, але Сєрий схопив мене за руку і професійно заламав її за спину, від чого в моїй голові замерехтів цілий феєрверк іскор.

— О, блядь, Фєдя тобі таке здєлає! Тобі піздєц, пацан, атвєчяю!

Мені хотілося прорипіти йому в лице, що я ніякий не пацан, але в ту ж мить Сєрий упіймав мою другу руку, (що ж тепер із Дзвінкою? Він її) якою я вже замірявся (зґвалтує там, у халабуді) заїхати кудись по ворожій печінці.

— Знаєш шо, хіпарь? Вони пішли з твоєю поблядушкою їбатися! Фєдя вже її в десятій позі грає!..

Я загарчав, уявивши себе на якусь мить лютим зубастим звіром зі здоровенними пазурами, здатними роздерти в шмаття будь-якого сучого сина. Штовхнув себе в обіймах Сєрого до стіни, намагаючись розчавити його власним тілом. Десь далі, під кленом, випрямилось іще кілька гопніків; вони відчули, що все пішло не так, як планувалося. Це додало мені сил. Хоч із лівої й надалі виривався лютий біль, пальці нападника ослабли. Між моєю спиною та стіною брудно лаявся зачавлений Сєрий. Пістолет, якого я не мав права витягувати, дер шкіру на животі й дряпав прицілом яйця. Я ще раз гупнув Сєрого спиною, і той випустив руку. Замість того, щоб утікати геть, бігти на допомогу Дзвінці, втекти від прибуваючої гопівської підмоги, я що було моці копнув Сєрого по господарці — саме так, як і уявляв собі: сталевим носаком черевика. Сєрий тоненько, по-дівочому завив, сповзаючи стіною, як харчок. Швидкий удар мені у голову — від незнайомого пацана, удар кастетом десь між вухом і потилицею. Тепер гавкнув я: перед очима все почервоніло, і я боляче зіткнувся з асфальтом. Гоп діяв дуже швидко — мабуть, мав найбільше досвіду. Він копнув мене в живіт. Мої бебехи неначе віднесло вбік бомбою, від чого у грудях зникло повітря. Я почав судомно ковтати ротом, нагадуючи поранену рибину, відкочуючись при цьому від злої ноги у мешті. Встиг побачити налякане лице Ігорича, який не знав, куди себе подіти. Я відкотився від чергового копняка і зірвався на ноги, пробуючи бігти. Незнайомий гопнік кинувся за мною. На ходу я витягував ремінь,

(лиш би не випав пістолет, інакше капець)

у голові гув рій джмелів, а за ковнір сповзала цівка крові. Нарешті вивільнив пасок, запхавши поглибше люфу. Гоп, напевне, вирішив поквитатися за страдаючого Сєрого, бо не відступав ані на крок. Він доганяв мене, тому що був повний сил та алкоголю, а я біг кривезними синусоїдами, не маючи змоги вирівнятися після подачі у вухо. Зненацька гоп копнув мене по п’ятці, майже догнавши. Я покотився хідником, здираючи об асфальт шкіру на ліктях. Але відразу ж зірвався на рівні й засмалив грубою шкірою ремня тому по писку. Якраз по найболючіших місцинах — зачепив клапоть вуха, розпашілу від гарячого бігу щоку, вигнуті губи. Хлопець заскавчав, точнісінько, як поранений пес, і впав на коліна, притуливши руки до лиця; десь із-під мізинця виступила кров — гадаю, варґу я йому порвав. Нехай дякує, що не поцілив бляхою.

Більше гопів гнатися не сміло: їх лідери, побиті, як собаки, зойкали за спиною.

Пробуючи не слухати джмелів у черепі, я збігав униз, розглядаючи червону кров на чорно-білій, безколірній руці.