Поклоніння ящірці

Я кивнув головою. Якщо йти по дорозі, якою ми з Дзвінкою мандрували, то десь на п’ятнадцятій хвилині убік збігає стежина. Веде вона углиб лісу. А там розгалужується. Одна дорога веде до велетенського мурашника, а інша — у величезне багновище. Воно також огороджене і ззовні нагадує милу оку галявинку зі сочистою травицею. Однак під тонкою кіркою прошитого травою ґрунту — підступна каламуть болота. Повідають, колись там утопилася ціла корова. Люди туди не лазять, бо знають, чим це загрожує. А тин довкола багна — для туристів і худоби.

— Ти, Хіппі, знаєш, пра’? Так ось: припустімо, ми його замочили. У випускну ніч беремо його, і лопату, і ще шось важке, і кидаємо тіло в болото. Рискалями перед тим трішки розпушимо то місце. Щоби добре пішов. Ну, і його засосе. Чи засмокче. І все, квітка... Ніхто в життю не здогадається шукати його в тій баюрі. Шо скажете?

Ми з Хіппі обмінялися поглядами. Ідея досить таки непогана. Бо якщо все зайде справді далеко, і почнуться серйозні пошуки тіла, то жоден акваланґіст туди не полізе. Принаймні ми на те уповали.

— А його точно затягне? Ну, не буде такого, шо ми з Міськом кинемо його на середину болота з рельсою на шиї, а він там залишиться лежати?

— Затягне полюбе... Була злива. Воно розкисло. Там, певне, вода навіть через траву проступає.

— Послухайте, — перебив їх я, бо саме в голову сяйнула непогана думка. Звісно, за умови, що у такому ділі бувають хороші думки. — Ми зачекаємо, коли Фєдя вже буде достатньо бухим... Котрийсь із нас заманює його в ліс. Там б’ємо важким чимось по голові. Він падає без свідомості й опритомнює аж на дні болота. З отим важким чимось на шиї. Ну, як вам?

— А якщо вдаримо недостатньо сильно... Або занадто сильно? І замочимо завчасу?

— А нам хіба є різниця? Однаково він уже мертвий.

— Нє-а, Михасю. Заманюємо за місто. САМОГО. То дуже важливо...

— О, чуєте, а може відразу заманимо його в болото?

— Хіппі, Фєдя, тим більше будучи бухим, не побіжить ТАК далеко. Він махне рукою.

Запала тиша. Кожен розмірковував над власним варіантом, вдосконалюючи всілякі щеґули. Наші тіні згорнулися маленькими чорними котиками біля наших ніг, з довгими пухнастими хвостиками, що тягнулися вздовж тіл. Тіло. Ми вже маємо куди його подіти. Я був упевнений, що це спрацює.

Знову заговорила Дзвінка. Повільно, підбираючи точні слова, перевіряючи, напевне, у голові, чи не суперечать її твердження одне одному.

— Хтось заманює бухого Фєдю до лісу. Де нікого немає. Там вискакує решта, один із пістолетом, інший з ізолєнтою. Поки перший тримає його на прицілі, решта змотує його руки, заліплює рота. Тоді відконвойовуємо його до болота. Заліплюємо носа і змотуємо ноги. Ви двоє кидаєте його на середину полянки, тонкий шар землі під вагою тіла тріскає, і Фєдя йде на дно без усіляких зайвих тягарів.

— Але мерці переважно спливають...

— Ну добре, почіпимо йому на груди кавалок арматури, о’кей? Він лежить собі на дні, а до нас ніхто не домахується.

Мені стало направду лячно. Думаю, Гладкому Хіппі, та й Дзвінці, теж. Від власних слів. Мабуть, саме тоді ми ДІЙСНО усвідомили, ЩО заміряємося зробити. Але, холєра, мене вже так трафило все те лайно, яке я відчував на собі, відколи запізнав Фєдю, що єдиною реакцією у відповідь на страх стало бажання якнайшвидше то зробити. Просто щоби відчути, як це — замочити свого найлютішого ворога... Замочити і вийти сухим, і забути, що таке гівно, як Фєдя, колись топтало Божу землю галицьку.

— Ну, блін... — тихо видавив із себе Гладкий Хіппі. — Ми… Фєдя… Ми зробимо то. І воно залишиться тільки в нашому колі — між нами і Фєдьою.

Чи отак просто стати вбивцею? Не знаю, чи так уже й просто.

Але ми ставали, отак. Ми вчилися, як ними стати.

І слід сказати, ми були ретельними, старанними учнями. Фєдя змусив нас.

Ми розійшлися по домівках, бо у кожного ще була якась робота. Коли я вертався на дачу, постійно озирався через плече, чи не видно де Фєді.

Захотілося з’їсти чогось такого, на зразок омлєтте ду фромаж із перепелиних яєць під соусом із слимачиних ніжок.

Кілька хвилин перевертав уміст холодильника і вирішив насмажити бульби на шкварках.

По ситному обіді полежав трохи на канапі. Раптом зіскочив на ноги і підійшов до дзеркала.

Чорне волосся, яке я зачісував виключно розчепіреними пальцями правиці. Від цього воно, хоч і було у загальній масі спрямоване назад, буяло смоляними пасмами, що нагадували пера крука у якогось шамана племені сіу. Це мені імпонувало: у Львові такого андеґраунду не бачити мені сто років.

Хворобливо бліде обличчя. Шкіра матінки, подумав я. Виразні вилиці. Рухливий рот і губи, завше такі, ніби я вже три дні, як утопився. Синювато-фіолетові. Це, кажуть, від батька.

Посмішка й очі. Холєра, очі — невідомо чиї, а вишкір на губах точнісінько, як у тата. Очі кольору товченого льоду з кришталем. Ледь підсинені.

У кожного з нас блакитні очі, подумалося раптом. У Гладкого Хіппі — шалений кобальт, нічим не стримувана переможна синь, берлінська лазур зими 1941-го. Вони магічним чином могли палати, його очі...

Дзвінка? М’який, глибокий відтінок. Як небо під час бабиного літа в погожім листопаді. Добрий колір.

Я ще раз глянув на свої. Товчений лід із дрібкою мідного купоросу. Занадто малою, щоб надати їм того сексуального відтінку, що властивий Дзвінці. Холодні очі та холодний рот в усмішці. Підозрілий вишкір, радше скидається на защемлення нерва, фізіологічну ваду, пошкодження щипцями під час пологів, аніж на вияв дружніх емоцій. Звичайно, Місько Крвавіч уміє широко посміхатися на всі тридцять два, весело махаючи рукою друзякам — цього в нього не забереш.

Інша, альтернативна першій, була лиш вигином кутиків губ.

З такою посмішкою й очима чомусь дуже легко вірять, що зранку ти затовк своїх старих роздвоєним кінцем молотка.

Що ти, коли краля-однокласниця не захотіла з тобою зустрічатись, облив ту на великій перерві бензином і спалив живцем прямо під вікнами учительської. І при цьому ти, можливо, гриз яблуко, і взагалі — непогано провів час. Зняв, так би мовити, зайве напруження. І що кусень яблука точно не ставав поперек горла, коли дівчина катулялася по землі, намагаючись збити вогонь, молячи тебе, обіцяючи дати тобі ВСЕ, ВСЕ, ВСЕ тільки погаси вогонь бо вона ГОРИТЬ, вона ЗГОРАЄ...

І тому Дзвінка звернулася до тебе, просячи допомогти вчинити вбивство. Бо у тебе, Михайле, це завжди було. Як сталева голка від крапельниці десь у мозку чи як шматок чарівного люстерка в серці. Особливо холодний шматок. І, якщо ти вирішиш похвалитися перед сербом-татком, що вбив одного смердючого покидька, який обмацав твою дівчину, холєра, він повірить тобі! Відразу ж! І, можливо, скуйовдить однією рукою твоє буйне волосся, а другою поплескає по плечі. Можливо, навіть пригостить пивом і скаже: “Який ти вже в мене самостійний, Михайле! Так тримати, синку!”

З такими очима й посмішкою завжди вірять у подібні речі.

Чому мені по спині подер мороз? Тому що ти знав, що воно є в тобі. І ти знав, що єдиний з вас трьох здатен зробити ЦЕ у найжорстокіший спосіб. І після цього спати без нічних жахіть.

Пробач нам, Боже.

Це буде божевільна жертва Ящірці. Шалене поклоніння Їй.

Розділ 7.

“Кохані Віруню, Юрцю, Дзвінцю та Квітуню,

Вітаю Вас усіх сердешно із Зеленими святами. Як ваше родинне здоровлячко? Чи завершила вже Квітуня студії в Кийові? Чи завершила Дзвінця черговий рік на перфект?

У нас все досить добре. Христя сподівається внука (альбо внучку, на що дуже уповає). Мовить, що внуку назве Роксолянкою, а внука Богданчиком, хоч Анаміка дуже протестує і має власну опінію щодо імені своєї дитини. Ричард почуває ся зле, і доктори кажуть, жи мус робити операцію. А він на то ніяк ані не відреаґував, бо й надалі палить по пачці сиґаретів на день, і сорок годин на тиждень нерухомо сидить перед компутером.