Поклоніння ящірці

— О власне! А потім одна маленька дівчинка, що любила вокально-інструментальний ансамбль “Дорз”, нарекла його Гіацинтовим Домом. І двоє хлопчаків із Мідних Буків, коли хочуть підлизатися до неї, саме так будівлю й називають.

— Кльова історія. Розкажи ше одну...

— Нє, Михаську, тепера твоя черга.

— Ну добре. Страшна історія, називається “Волосся”... Був собі психіатр, і прийшла якось до нього дівчина із волоссям вишневого кольору.

Отак ми й ішли. І була одна байка, за нею інша і ще інша...

Я відчував, як ставало дедалі важче йти вгору з такою ношею на плечах; Дзвінка потіла все сильніше, її темне волосся, стягнуте у хвіст ґумкою, виглядало вогким. Щогодини ми робили привал: випивали крапельку води, хвилини дві ходили босими, відпочиваючи від мертензів, допомагали одне одному закласти наплечники й рушали далі. Дзвінка пару разів пропонувала перекусити, але тільки через звичку, а не голод. На повні шлунки ми далеко не зайшли би. Так учив Пєтя Дупа, і так учив Руаль Амундсен.

Минули село Гицлі. Таке собі сільце, нічим не примітне, хіба що гноєм чути сильніше. Як наразі, то Дзвінка майстерно вела нас по заданому маршруту.

В селі на нас дивились, як на ідіотів, що в тих місцях на повному серйозі вважається синонімом туриста. Ми пройшлися єдиною вуличкою, по обидва боки якої стояли хати з лавками. Кілька підстаркуватих жінок, зайнятих роботою на городі, побачили нас, що йшли, тримаючись за руки, з великими наплечниками за спинами, у воєнних шкіряних черевиках, у затертих до дір, вибілених часом і хлорованою міською водою джинсах — і багатозначно переглянулися. Дзвінку, вочевидь, було оцінено як курву-хвойду-мандрьоху, а мене як безсумнівного підера. Бо якшо той турок не підер, то на ’кий йому довге волосся?

Бажаючи досадити підстаркуватим бойчихам, я зірвав перед тином одної з них трійко великих ромашок і зачепив Дзвінці одну за наплечник, другу — до її білої майки (скажіть, панове, чому ця дівчинка не вдягнула бюстгальтера?), а третю — їй за вухо. Дзвінка, натомість, смачно поцілувала мене в губи.

Старі баби аж перестали полоти. Най мене шляк трафить, якщо вони бачили десь подібну зухвалість. Бойчихи знов обмінялися багатозначними поглядами. Таких бахорів, як ми, вони ще точно не зустрічали.

Дзвінка висмикнула з трави пару волошок і заквітчала моє волосся й броцак. В гіпі квітка була символом миру і кохання. Вони запихали ромашки в дула автоматів, а солдати їх за це розстрілювали. Може то нам проголосити 1993-й — Літом Любові?

Ми знову занурилися в зелені хащі. І знову вгору. Залишивши село позаду, через двадцять хвилин ми цілком несподівано вигулькнули на невеличку полянку з озерцем й навислою над ним чепурною хатою.

— Ось то воно? — стараючись приховати розчарування від наявності цивілізації, спитав я. Озерце доволі миле, слів немає, але ж люди, хата...

— Абсолютно ні! То... То ціла НОВА ГИСТОРІЯ!

Я любив слухати її байки-“гисторії” для походів: Дзвінка мала колорит пригірського розповідача. Я насторожив вуха.

— Значить, справи були такі. Колись давно, ше за совітів, у Мідних Буках жив один чоловік, Євген Балій, він жє Ґєньо Балєй, він же Юджин Бел’ю, родич славного Адріяна Балія, чи то пак Едріана Бел’ю, гітариста гурту “King Crimson”. Він грав на саксофоні, як і ти. Ріс здібним хлопчиськом, вступив до Львівської концерваторії... Одним словом, усе було б у нього круто, народись він у Польщі чи в Чехословаках. В Си-Ри-Си-Ри ж уважали, шо від саксофона до ножа — один крок. Сам знаєш: “сєводня сушаєт он джаз, а завтра родіну прадаст”. І чувак ніде не міг си найти роботи, тільки того й мав, що лабав по весіллях і грав у переходах. Але їдного разу, — Дзвінка підняла акуратний пальчик, наголошуючи на тому, наскільки винятковим і неординарним був випадок, — так от, їдного разу здибав його певний фацет, який саме шукав саксохвоніста до свого джез-бенду. Той хвацет був не ким іншим, як поляком, і звався він Маврици Якось-там. Маврици повів Ґєника в ресторан “Романтик”, дав йому попоїсти і вже за кілька хвилин Маврицию стало ясно, що Ґєник ладен їхати до Казімєжа Дольного хоч би й нині ввечері. Там, у Польщі, вони створили гурт “Покет-Гауз Блюз”. Ґєнику сказали, шо він негранений сапфір, чи шось таке — файний малий, простіше кажучи. І після напруженої роботи в Казімєжі по вулиці Сестер Василіянок, 149 вони почали давати концерти. Ну, і махіна запрацювала. Сімнайцять літ джєзують вони цілим світом. У 1989-му вони навіть побували у Мідних Буках. І сам Ґєник то всьо нам, малим, розповідав. Тепер навіть вулицю, де він жив, перейменували на вулицю Сестер Василіянок, хоч і не до кінця зрозуміло, навіщо. Але на нас це дуже схоже.

Зрештою, то всьо фіґня; ти ж бачиш — у Мідних Буках постійні конфлікти між нами і москалями, чи то пак москвофілами. Східняки в місті не хотіли, шоби “Покет-Гауз Блюз” давав концерт, бо це вєяніє разлагающєгося Запада. А наші, побачивши, жи їм то не в кайф, взялися чинити їм опір. Одним словом, поки вся проґресивна молодь та інша шпана сиділа в клюбі і слухала “Саммер-тайм десперейшн”, за стінами вирували нездорові почуття, які плавно перейшли в побоїще. Наші не розрахували сил і поприносили на демонстрації металеві прути й обрізки труб. Тоді одного чоловіка затовкли на місці, а ше четверо померли в реанімації від важких черепно-мозкових травм. То був, певне, найбільший конфлікт не тільки між нами й ними, а взагалі за історію цілого поселення.

— Ти серйозно? Ну, про тих... п’ятьох, шо померли? А кими вони були?

— Увесь пришпил у тому, шо троє з них взагалі жодного відношення до демонстрації не мали. Їх помилково затовкли нацики.

— А ще двоє?

— Російськомовні східняки. Але не в міжетнічних забобонах справа. Ця демонстрація виявилася прекрасною нагодою для владнання особистих питань. Гарний привід. Можна затулитися благородною метою... Ферштейн?

— Ну, а дача тут до чого?

— Дача стала черговою точкою кипіння. Кацапи не хтіли, шоб бандєровєц-перебіжчик приїжджав тут зі своїми грошима. Тут зіграла проста заздрість. Він привіз весь матеріял зу Польщі, зашарив хавіру, і тепер приїжджає на зимові ферії в Карпати. До речі, раз є хата, значить, от-от будуть і Вовчиська.

Нарешті ми зробили привал. Довгий привал, хороший привал. Ми з’їли пару яблук із племінного саду Олельків — Дзвінка знала, що я особливо небайдужий до папирівок. Було неймовірно приємно сидіти босим на сухій, встеленій глицею землі, притулившись плечем до вимученої Дзвінки, і гризти холодне, вогке яблуко. Стопи жалібно запхенькали, коли я вкотре запихав їх у розігріту шкіру “мертензів”. Вузька, зблідла стежина практично й не існувала, залишилася тільки глиця зі своїм гострим ароматом, велетенські розложисті кущі папороті й паруюча волога лісу. І велетні сосни з колючими кронами, що гули про Карпати й волю.

Зненацька стежка влилась у стежину, та — у протоптану дорогу, у свою чергу та перетворилася в асфальтове шосе. Шосе — сказано, звичайно, занадто пишно, як про таку ямисту опуклу смугу асфальту, але це вже “цивілізація”.

— Дзвінко, зізнайся: ми ж уже ледве дихаємо.

— Терпи, терпи! Попереду ще стільки ж... Гі-і-і-і!!! — Дзвінка в захопленні втягнула в себе повітря. Вона махнула рукою позаду мене: — Дивися, Михаську! Дивися, де ми вже є!

Я втомлено повернувся відразу цілим тілом.

— Ух ти! — забув я про всяку втому, бо той ландшафт, що відкрився, справді вартий був подиву. Могутні гори, вкриті віковими деревами, що ледь погойдувались у мареві спеки, що панувала навіть тут, на висоті пташиного льоту. Десь глибоко внизу, у білій димці, розпістерлись, наче сімейка врослих у ґрунт черепах, наші Мідні Буки, настільки маленькі, що дерева зливалися з хатами. Місто, оточене з трьох сторін горами, мов у захисті мурів. І ліси... ліси. ЛІСИ. “Якщо прийдуть лісоруби, — спало мені на думку, — лісоруби зі своїми шаленими бензопилами, зі своїми бідами й мізерними заробітками, зі своїми канапками з парою круто зварених яєць, загорнутих у старий випуск “За вільну Україну”... цього всього товченого смарагду не стане. Елементарно.”.