Страница 3 из 6
Вільготно Танасикові , коли баба дітей доглядає. Тоді він носить воду з потічка, хмиз із лісу, допомагає батькові.
Дарма що малий, уміє сокиру та молоток в руках тримати. Де щось важке, тато допоможе. Тільки до старших звертатися не хочеться, все самому зробити б, все. Після роботи їсть Танасик
– Не питай коли будемо обідати. Візьми кусень хліба та полізь на черешню, поїж ягідок. аж за вухами лящить. Мати ще й заохочує між сніданком та обідом:
Пізніше посилає в полуницю чи малину. А яблука з хлібом – одна смакота. Цього ніхто не може заперечити
Дякуючи Танасикові, грибами багата хата цілий рік: солені, мочені, мариновані, сушені, навіть перетерті на муку вони присмачують їжу. Танасик заготовляє трави та липовий цвіт для чаю. Так і знай, восени пошле мати за плодами шипшини, ожини та глоду. Пахне травами сама хата, не те що тільки чай. Іноді хтось з дітей не хоче пити чай, тоді мати повчає:
– Хворобі легше запобігти ніж її вилікувати.
Ще про смерть приповість, як вона прийшла одного разу до глупака тай каже:
– Ну, пішли. Я ж тебе попереджувала.
– Ні, – тільки й спромігся заперечити дурень.
– Як то ні? Недоїдав, недосипав, простуджувався до ломоти в кістках. Серце поколювало? Нирки які? Печінка поболювала? Тепер пішли, давай, давай, не опирайся.
Мати рахує , що вся сила в їжі, тому ви, дітки, мусите потіти біля їжі. Правда, приємно відчувати, як надимається живіт від всякої вкуснятини.
Аничка все своєї,мудрує над думками:
– Як на мою думку, то сліпа віра, фанатизм – опіум для віруючого. Він може переслідувати іншого по тій простій причині, що той думає не так як він.
Таких маємо багато. Тоді іде стінка на стінку, конфесія на конфесію, ідея на ідею, переконання на переконання, іноді не тільки морально, але й фізично – доводить Аничка.
Він вернувся до долі Танаса.
У минулу війну, як і завжди, робилася ставка на молодь. Не обминув ‘ опіум ‘ також Танаса. Йому довели, що Батьківщина не вся країна, не Сибір, не Урал, Московія і навіть не Київщина, а гора з чотирнадцятьма десятинами лісу та чотирма десятинами орної землі понад потічком. Так би мовити, на батьківщині наголосили, про Батьківщину забули.
Танас добре пам’ятає, як дістались ще дві десятини його батькові. Дві належали їхній сім’ї з діда прадіда, другу половину купили у старого Гоцула. Повезло чоловікові. Старший син Гоцула там на чужині в Канаді заслав сам себе на каторгу так років на десять. Весь час робив та спав. Відпочивав лише для того, щоб завтра змогти працювати. Для того і їжу ковтав, хоча вона іноді ставала поперек горла. Зате за десяток років обзавівся фермою. Давно кликав батьків зі своїм братом до себе. Писав, що життя має краще в сто разів ніж дома. Якби казав в десять, то повірили б та поїхали, а то як повіриш явній неправді. Крім того потрібно покинути віками нажите добро. Пізніше написав синок, що купив фермочку для брата. Так десятин тридцять орної землі, та ще стільки ж неудобу. Але тут такі неудоби, що кращі за ваші огороди. Тільки приклади руки, земля зашумить лісом чи садом, а то і бульбу чи пшеницю родитиме.
Навіть спалося старому Гуцолові мулько. Тільки но закриє очі, бачить свою землю, на якій провів все життя від пелюшок до сивини. Кожне літо обробляє. Якби зібрати пролитий піт, то не потрібний був би потічок, полив би раз – другий свою землю. Притому, коли піт капав на грунт, радів. Навіть взимку ходив дивитися, чи добре землю вкрив сніг, чи славно її відпочивається під білим покривалом. Гляне на зимову красу гір, бачену сотні разів, тай подумає:
– Ще ніколи не було так гарно як сьогодні.
І так десятки років, насилає краса ману на людину. Що там говорити, йшов на огород не тільки робити, але й милуватися навколишнім світом.
– Завезти свої кості в ту Канаду, щоб діти мали першу рідну могилку? – Думав старий. – А стару не піднімеш. Біля неї місце приготував. Провели життя разом, разом і лежатимемо. Такий славний пригірок! Звідти видніється село в долині з не померлими родичами і друзями, гори. Де це в світі можна хоч побачити таку красу? Ні, залишусь, вирішив. – землю продам, бо не здужаю її обробити. Пасічникуватиму, поки Біг дасть.
Танасів батько два роки не справляв ні собі, ні сім’ї обновок, так хотілося тоту землю мати. Якось взимку він зі старим Гоцулом оглядали десятини.
– Таки в добрі руки потрапила земля. – Думав старий. – Нітрохи не гірше ухожена як у мене, а може трішечки краще, неначе у мене в молодості. Заради цього можна з частиною виплати зачекати. Тягнувся, тягнувся, а всієї суми не зібрав. Добре, що я відсотків не взяв за чекання, як радив Мойша. Великий гріх на мозолях наживатися.
Йшли поряд, рівнесенько, як колись проходила межа. По старій привичці кожен ішов своєю землею, неначе боялись витоптати чуже.
Їх обнімала велична зимова краса, аж дух забивало. Сіяло сонечко на безхмарному небі. Лише одна хмаринка зачепилась за вершину гори від чого та здавалась вищою, зробилась стрункішою.
– Бував у Львові у музеї, – після довгого мовчання обізвався старий, – гарні в залах виставлені картини, але таку красу як оце зараз не намалювати.
– Так , так. – Згодився і по – новому глянув на Гоцула Танасів батько. Поряд, опираючись на мистецьки оброблений грушевий ціпок, крокував газда, господар всієї цієї дивної краси, який не поміняє свого краю ні на які блага в світі.. З ним казковим краєм, живе в радощах та печалі. Він помре, а красу залишить нащадкам.
Пам’ятає Танас як хоронили старого Гоцула. Ховали сусіди, бо розпорошився рід його по всьому білому світу. Де та Канада, де Бразилія? А дочка подалася до двоюрідних аж до Австралії. Були якісь родичі в селі, але перестали родичатися, тому що гроші за землю дістались не їм, господарство заповів дід сину, який поїхав у Сибір кращу долю шукати.
– Повернеться, – говорив старий, – то не на пусте місце.
Танасів батько мав клопіт цілий рік, охороняючи садибу від родичів та чужих. Нарешті на роковини по батькові з’їхались всі Гоцулові діти, з Сибіру прибув син Гаврило зі всією сім’єю назавжди. Танас бачив, як батько прямо за столом віддав борг. Гроші поклав він перед найстаршим. Всі відмовились на користь Гаврила. Той взяв гроші, відрахував кілька купюр.
– То ваші, сусіде, за те що ви не дали рознести татове обійстя.
Канадці перезирнулись, старший з сумом сказав:
– Та я там у себе за пару місяців зміг би заробити таку садибу.
Сестра додала:
– А то й швидше.
І знову після похмурої днини весело усміхались синьо – зелені гори. Танасові залишилось наносити води, і можна побігти на вулицю до хлопців. Прийшов вуйко Гаврило. Танас зупинився, щоб почути їх розмову з батьком.
– Вуйко Гаврило дуже мудра людина. – Думає хлопець. – Не даремно він лисий.
Хлопець скубнув себе за густу жорстку чуприну, але жодна волосина не залишилась у руці.
– І коли я полисію?
– Слава Ісу. – Вітається Гаврило. Починається неспішна розмова з роздумами, щоб не образити співрозмовника. Говорять про се – те., та Танас знає, що вуйко Гаврило так собі не заходить. Вуйко, можна сказати, не віруючий, але у свята не робить, бо що люди скажуть та й відпочивати треба, якщо хочеш жити й робити. Тому перемови, зустрічі, гості, всякі інші розмови відкладаються на святкові дні. Гаврило з малих літ усвоїв, говорити – не ціпом махати, так що недільний труд – моління, гостювання та балачки.
– Ти не ображайся, – здалеку починає вуйко Гаврило, – що я тобі скажу. Оце коли поїхали мої діти брати та сестра, вони залишили мені гроші. Хочу купити землю. Чи не відпродаєш батьків кусок. Я готов заплатити вдвічі більше.
Батька неначе підкинуло почуте. Він пройшовся перед вуйком Гаврилом, тамуючи лють.
– Знаєш, що я тобі скажу, – глянувши на сусіда з ненавистю, просипів він, – жебракувати піду, в гріб ляжу, а землю не продам.
– Охолонь, – обнімає Гаврило батька, – це я так, на всяк випадок запитав. Сам на твоєму місці ні за які гроші не продав би. Куплю кусок гори за хатою, доведу до ума, посажу сад.