Страница 2 из 3
Можливо, люди ще не покинули ці холодні краї. Сліди простягались по досить широкій вулиці. По обидва боки, були досить високі будинки з розмальованими ставнями, які були закриті. Напевно, це була одна з головних вулиць. От би побачити її в розквіт. Ехх…
Зовсім скоро, Я вийшов на площу. Не дуже велику, але видно, що на ній раніше активно йшла торгівля. По середині площі стояв стовп з куполом на вершині. Це, явно, ліхтар з холодним вогнем. Кілька таких з легкістю освітлюють невеличке поселення. Коли сутеніло, купол вмикався і сотні блискавок в довжину зо три лікті виривались з купола, таким чином освітлюючи все навколо. Видно, що ліхтар давно не працював. Зараз тут було пусто…
За винятком одного будинку, в якого світилось у вікні. Тут ще були люди. Так! Пройшовши через усю площу, Я зупинився біля дверей. Двоповерховий будинок з невеличким ґанком.
Стоячи майже на порозі і прикидаючи, що це може світити в середині, Я почув голос. Жіночий голос, який окликнув мене:
–
Агов! Ти хто?
Я обернувся. Із-за рогу будинку (сліди вели саме туди. Можливо там була стайня?) вийшла дівчина з оберемком гілок. Дівчина була одягнена в хутро. На голові була шапка з рудого хутра. За дівчиною показався кремезний чоловік в такій же сукні. Його борода була заплетена на дві косички, а кінці зв’язані.
–
Яка різниця. Нові обличчя в наших краях рідкість. Заходьте, добра людино. Зігрійся. Напевно змерз. Влаштовуйся зручніше, Я скоро підійду і ти розповіси, звідкіля ти прийшов.
Чоловік зайшов в будинок. Дівчина продовжувала дивитись на мене, а потім махнула оберемком, запрошуючи в дім. Всередині було тепло та затишно. Затишку додавали дві картини. На одній з них було зображено ліс, а над лісом вставало сонце. Тему іншої Я смутно розумів, тому її описувати не буду, щоб не зіпсувати вражень, якщо ви її побачите.
Ця кімната була, напевно, обладнана для зборів. Декілька столів з лавами. За одним з них сиділи троє чоловіків. На вигляд, молоді, також одягнені в хутро. Напевно, всі тут віддають перевагу шкурам, як найкращому утримувачу тепла. Така сукня обмежує їхні рухи. Це не мій костюм, в який вшито синтетичні матеріали для утримання тепла під підкладку.
Всі троє дивились на мене з цікавістю і подивом. Одразу за мною зайшла незнайомка. Той чоловік, якого Я зустрів на дворі, підкидав дров у пѣч і сказав:
–
Дивіться. Нове обличчя. Навіть не сподіваєшся когось побачити і тут на тобі. Просто до оселі забрідає якийсь хлопчина. Дочко, дай гостеві щось поїсти. Голодний, мабуть, з дороги.
Дочка кивнула і пішла, як Я зрозумів, на кухню. Чоловік же підкинув ще кілька дерев’яшок у пѣч. Потім він підсів до трійці та сказав.
–
Ну, сідай, розповідай хто ти, звідки, як тут опинився?
Я подумав, що одразу розповідати правду не варто. Я сів за стіл напроти них та почав розповідати:
–
Я просто подорожую. Збіг обставин закинув мене в ваше місто. Навмисне не думав сюди забрідати.
–
Твоя доля не дуже тебе жаліє. Тут люди хочуть лише якомога скоріше втекти від холоду. – Сказав один з тих трьох. Я перевів погляд на нього:
–
Доля це лише результат вибору. – знову перевів погляд на того чоловіка. – Що сталось? Я бачу місто, яке колись було прекрасним, а зараз воно майже пусте. Покинуте поселення трохи вище в гору. Я думаю, ви на щось розраховували, коли селились в таких холодних місцях.
–
Мене ще більше цікавить звідки ти. Де ти був останні 50 років? Тут буяла зелень і співали пташки. А через тих атланів
6
ми замерзаємо.
–
Яких атланів?
–
Атлани – брати наші. Але їхні жреці стали високо задирати носа. Я не знаю всіх подробиць. Давно то було, і далеко звідси. Я лиш знаю, що з нашим Мідгардом щось не так через них. На півночі вже від холоду взагалі не вижити. Земля замерзає. Кажуть, на півдні більш сприятлива температура. Багато людей з нашого міста вже відправилось туди. Ми останні. І скоро теж покинемо рідні стіни. Занадто тяжко тут жити.
–
Вас багато?
–
Так. Це наш з дочкою будинок. Ми зазвичай збираємо громаду в ньому. Це брати Зеломисл, Семибор і Яровит. Вони живуть далі по вулиці. Крім нас ще декілька будинків. Загалом сорок буде.
В цей момент дочка принесла тарілку з супом. Ну,.. це на вигляд було як суп.
–
Тепер ми бажаємо почути твою розповідь.
–
Ще одне питання. Ви скоро вирушаєте звідси?
–
Досить скоро. В нас мало харчів. Завтра або післязавтра.
–
Я вирушу з вами. Сам Я тут точно пропаду.
–
Ну гаразд. Не кинемо ж ми тебе тут. Тобі пощастило прийти саме зараз. Промахнувся б на кілька днів і залишився б сам на сам з морозом. А зараз їж і розповідай. Мені здається, ти зовсім нетутешній. – Про удачу Я змовчав. Схоже всі тут звикли списувати свої невдачі на чужий рахунок.
–
Взагалі то, Я тут вперше. На Мідгарді вперше. – Почав Я розповідь.
–
Ти з небес?! В тебе є космічний корабель? – З подивом промовив Семибор. Я здивувався з його подиву.
–
Взагалі то так, а от ваших Я ніде не бачив.
–
Бо їх немає. – Відповів Зеломисл. – В наших краях ти більше їх не зустрінеш. Можливо, вони є на півдні. Ми з братами ніколи їх не бачили. Ти зможеш нас всіх забрати? Це було б чудово.
–
Так, було б… Але Я й сам не можу покинути це місце. Я здійснив аварійну посадку. Двигуни виведені з ладу. Я думав знайти тут механіка, або хоча б запчастини.
–
А знайшов лише лід. – В ці слова Зеломисл вклав всю скорботу, яка в нього була в серці і набралась не за одну мить.
–
Точно. – Від його слів мені стало не по собі. На мить мені здалось, що я не повернусь додому. Який би він не був.
–
Нічого. Хоча всі технологічно розвинені міста й були на півночі, Я, думаю, багато чого встигли перевезти. – Слова чоловіка вселяли надію. – Скоро прийдуть інші на збори. Вѣче присвячене подорожі. Ночувати можеш у нас. Я так розумію, все необхідне в тебе в тому мішку?
–
Так. Як вас називати?
–
Всі називають мене Къ
7
нязем. І ти можеш так звати.
Він пішов на другий поверх. Його донька була на кухні, а брати почали мене розпитувати.
–
Ти й правда з небес?
–
Так.
–
Яровите, ти що, йому не віриш. Наш прадід також з небес.
–
А хто з вас страший?
–
Яровит наймолодший. Семибор середній. А Я старший. Ми народились коли вже Мідгард почав замерзати. А наші батьки ще пам’ятають той час, коли тут росли квіти.
–
А ваші батьки, вони прийдуть на збори пізніше?
–
Ми не знаємо де наші батьки. Батько стояв на службі в нашого кънязя. Був правою рукою. Вони пішли одними з перших. Хоча кънязь прагнув залишитись з народом, через його здоров’я, всі радили йому відправлятись. Батько не міг його кинути.
–
А ви чому зостались?
–
В нашого Зеломисла тут залишалась вѣста
8
. – Продовжив Семибор. – Він не міг залишити її. Батька в неї немає, мати не справляється з сім’єю сама. Взагалі їх п’ятеро. Вона з матір’ю скоро має прийти.
–
А ви?
–
Ми розсудили так: мати з батьком, батько з кънязем. Вони не пропадуть, а ми брату в пригоді станемо. Так от всі й живемо.
В такій от приємній розмові про мїрне9 життя і минули наступні години. Мїряны поступово наповнювали залу. Як і казали брати.
6
Атлани (атланти, анти) – жителі атлані (атлантиди).
7
Ъ – Під наголосом ця буква читалась як [о]. Слово К[о]нязь походить від слова «кон». Яке раніше писалось як кън. Така вимова збереглась наприклад в болгарській мові. (на болгарській Болгарія пишеться не іначе як България)
8
Вѣста – майбутня дружина.
9
Мїрне – Слово мир мало декілька значень в залежності яка буква стояла всередині. В даному випадку буква «ї» каже що зараз йде сова про общину.