Епоха слави і надії

Вірогідність залишитися в живих і не замерзнути в горах танула, як мокрий сніг. Вони не готові до таких умов, адже у них на батьківщині інший клімат, а попереду, як і раніше, стояла стіною снігова буря, вискалювала свої білі зуби. Посилювався північний крижаний вітер, снігові пластівці на очах перетворювалися на мініатюрні кинджали, які з кожним поривом вітру, приносили нестерпний біль.

Ченці в чорному одязі тримали свій шлях, і немов вівці на закланні виділялися на тлі білого снігу, тим самим привертаючи увагу птахів. Їх шлях не має права закінчитися сьогодні, і надія – не згасала.

Час від часу низку закутувала вороняча зграя, миттєво розчиняючись у білій крижаній пустелі. Іноді ворони навіть не хотіли чекати, коли люди пройдуть повз тіло, що впало, а накидалися на ще не захололий труп, покриваючи його килимом, що кричить хрипкими голосами. Ченці не відганяли птахів, економлячи свої сили для боротьби з вітром і холодом, і лише найменших дітей вони захищали від найбільш зухвалих стерв'ятників.

В каравані виділялася особлива група. Дванадцять ченців – вони йшли попереду півколом, несли перед собою легкі, але великі щити. Вони захищали від вітру і будь – якої небезпеки Авраала – свого проводиря, що вивів Братство зі стін Монастиря майже місяць тому. Воїни не були обтяжені, як інші люди мішками з провізією. Їх зброєю служили тільки кілька коротких списів і мечі, більше схожі на кинджали.

Очолював цей маленький загін найвідданіший своїй справі і найвідважніший воїн – Дітар. Йому було не важливо, куди вони йшли, його не відвідували ніякі думки, крім збереження життя Авраала. Навіть розуміючи, що дуже скоро їх знайдуть і напевно знищать. Дітар затримав дихання, коли проводир зупинився і глянув на нього. Довгий, занадто довгий погляд Глави Братства був промовистіше за всі слова. І коли воїн побачив те, від чого вони так довго і тяжко бігли, він зовсім не здивувався.

"Невже після всього ми не зможемо врятуватися"? – Миттєво промайнула думка.

Глава 1

"Оберігати таємницю Братства ціною свого життя".

Заповідь Перша. Кодекс Братства тибетських ченців

Дітар вже зібрався спуститися з вежі, як його зупинило побачене. На перший погляд – звичайна у цих краях картина – кілька грифів кружляють у пошуках здобичі. Дивним було те, що птахи по черзі пікетували до землі, але не залишалися, а злітали вгору. Лише один момент не давав ченцеві спокою, примушуючи його вдивлятися в те, що відбувається. Кілька хижих птахів по черзі наближалися до землі, немов продовжували своє переслідування. Дітар вирішив затриматися на оглядовому майданчику і подивитися, чим це викликано.

Чернець мав унікальну красу для тутешніх місць. Смугляве кругле лице ставного юнака циганського роду, перетинав блідо білий шрам над лівою бровою. Волосся було чорне і хвилясте, а над очима кольору туманного синього неба нависали густі брови, які розліталися на переніссі, ніби пташині крила в польоті. В погляді Дітара читався внутрішній спокій і твердість, а в очах був холодний металевий блиск. І тільки, коли відбувалася важлива подія, на одну мить в очах юнака спалахувала іскра.

Коли Дітар помічав несправедливість, його погляд мінявся зі спокійного і зосередженого на гнівний і пронизливий. Він був високого зросту і міцної статури, і його зовнішність виражала силу та відвагу. Незважаючи на молоді роки, досвід і знання ченця говорили самі за себе, він був відданий собі, своєму Братству і своїй справі. Він завжди був чесний і передбачливий зі своїми братами. Любив і поважав людей і завжди зважав на їх думки. Будь-хто, хто хоч раз його бачив, відчув його силу.

Вони знижувалися по два – три відразу, але здобич від них вислизала, і їм знову доводилося набирати висоту, щоб продовжити переслідування. Дітар знав звички цих птахів: грифи не чекали поки тварина випустить дух, вони декількома ударами потужних дзьобів в очі жертви, могли змусити її впасти на землю. А далі – головне встигнути відірвати більші ласі шматки, поки інші, вже наземні, що теж бажали поживитися падаллю, не розтаскають труп на частини. Боялися птахи добивати тільки одну істоту – людину. Тому командир загону стражників Білокам'яного, віддав наказ своїм воїнам підійти ближче. Четверо ченців, що вже зібралися додому, знову одягли шоломи. Один з них – Орхан, навіть занадто поспішно. Можливо, щоб приховати своє невдоволення – адже в думках, він вже сидів у таверні "Тінь Лотоса", де пив дозволене вино.

Дітар переклав шолом в ліву руку, а правою вказав стражникам на грифів, легким нахилом голови і поглядом дав зрозуміти, що відбувається щось дивне.

– Що скажете? Такі різкі повороти то вправо, то вліво, не властиві тутешній зграї. Що грифам робити біля озера? Тут здобичі для них мало і, дістати її важче, ніж у горах. – Звернувся він до воїнів. – Як ви можете це пояснити? – Дітар все ще дивився удалину, а четверо вартових знизували плечима.

Не почувши відповіді, чернець кинув галькою в двох інших сплячих вартових, чим розбудив їх. І коли вони в подиві поглянули на хлопця, він взяв в руку свій меч і показав їм у бік незвичайного польоту пернатих.

– Схоже, що вони знайшли того тигра. – Все ж наважився відповісти Орахан на питання командира. – Не повезло тварині. З його люттю і силою йому б загинути у бою з гідним супротивником, а не такою безглуздою смертю – потрапити на розтерзання стерв'ятникам. Не хотів би я бути на його місці.

– Який "той" тигр? – Поцікавився його напарник, він, судячи зі всього, не особливо стежив за новинами в селищі.

– Той, що позавчора втік з Тигрового селища. – Почав пояснювати Орхан. – Нас попереджали про тигра, коли ми були там. Ось і блукав звір сьогодні вночі біля наших воріт. Я думав, наші лучники його вбили, але мабуть інші ченці його злякали. – Договоривши Орхан, ліниво потягнувся і потер руки у зап’ястках, як би бажаючи зняти шкіряні обладунки.

Дітар вислухав відповідь і, продовжуючи уважно спостерігати за польотом стерв'ятників, різко запитав:

– З чого ти взяв, що це саме тигр, а не інший звір? І чому його ніхто не вбив, якщо бачив біля наших воріт?

Дітар обернувся і підійшов до іншого краю вежі. Він оглянув селище від одного краю до іншого, намагаючись помітити будь-які ознаки небезпеки. Потім опустив погляд до воріт і, побачивши кілька ченців, готових змінити варту, крикнув:

– Хто з вас сьогодні вночі бачив біля воріт тигра, що втік з Тигрового селища? – Його голос змусив всіх замовкнути.

– Сьогодні вранці нас попередили, що тигр спійманий. Все гаразд. -Таким була відповідь одного з вартових воріт.

На кілька митей запанувало мовчання. Ченці дивилися на Дітара і чекали його рішення, а він здогадувався, що це не порядок. Зі всіх присутніх ченців, лише йому вистачало кмітливості вирішити таку головоломку. Інші просто виконували накази і їх це цілком влаштовувало.

– Що нам робити? – Запитав і спохмурнів Орхан.

Чернець, який не так давно очолив Білокам'яне селище, не повинен показувати воїнам, що він не знає, що робити. З показною впевненістю, яку насправді зовсім не відчував, Дітар надів шолом, підняв із землі свій легкий щит з емблемою Братства в праву руку взяв короткий двосічний меч.

– Потрібно перевірити. – На обличчі хлопця було деяке обурення. – Тварина не може так сильно зацікавити агарійских грифів. Схоже – там людина. Треба дізнатися хто це.

Не встигнув він закінчити фразу, як перший кинувся до сходів вниз.

– За мною! – Скомандував Дітар і слухняні воїни нестримно почали спускатися по сходинках вежі, намагаючись не створювати шум.

Опинившись внизу, вони швидко сформували загін, і, озброївшись, попрямували по вузькій стежці у джунглі.

Чорношкіра людина бігла по густих заростях джунглів. Важке дихання зі свистом і хрипом виривалося з його широких грудей. Величезні агарійскі грифи летіли за ним, але він і не думав обертатися. Страх побаченого, гнав його вперед, витісняючи інші думки. Сили майже покинули Солара, названого на честь Сонця, але зупинка хоч на хвилину означала для нього неминучу загибель. Втома і голод позначалися на його стані. Незнайома місцевість ускладнювала шлях, зрадницька думка про легку смерть від удару дзьобом стерв'ятника все частіше миготіла у нього в голові.