Страница 57 из 71
Вже через пару хвилин, з мигалками та сиренами прибули поліцейські машини і цілий автобус Спецпідрозділу. Такий масштабний захід міг закінчитися масовою бійкою, тому правоохоронні органи вирішили все навкруги оточити і в'язати всіх, хто здається підозрілим. Почалася метушня. Були і ті, хто хотів посперечатися з поліцейськими і отримав за це палицею. Один офіцер піднявся на сцену і підійшов до Ловця.
– Ніколас, ти ж, ніби, сказав, що всіх перестріляв?
– Ну, так і ви мені, ніби, сказали, що в вас машин немає. – Відповів він, продовжуючи витирати кров.
Лангре підійшов до офіцера і показав свій значок поліцейського Франції, попросив приділити йому час. Вони відійшли убік, а Ніколас все так само стояв на сцені з розбитим обличчям і дивився у натовп. Він вловив злісний погляд Стажера, який насилу стримувався, щоб знову не кинутися на нього.
– Життя коротке, і того чого хочеш, потрібно домагатися. – Все ж вирішив заговорити Ніколас з хлопцем.
Стажер промовчав. Він краєм вуха слухав розмову Лангре і офіцера поліції. Лангре включив на телефоні відео, на якому Батько Ганни – Едвард, виходив з номера готелю сера Альприма.
– Цей чоловік, підозрюється у вбивстві сера Альприма в Парижі. – Пояснював Лангре. – Ми тут якраз за цим.
– Я все зрозумів. – Відповів поліцейський. – Наші люди зроблять вам повне сприяння, але нам доведеться всіх забрати до поліцейського відділку.
Він подивився на Ніколаса і Стажера і додав:
– І їх теж.
Едварда і інших його помічників тут же затримали. Вони і не чинили опір. Все було вже зрозуміло і будь-які їх дії лише погіршили б ситуацію.
Ніколас і Стажер стояли осторонь, слова Ловця летіли в напрямку хлопця.
– Якщо Бог дав, значить витримаєш.
Його голова крутилася. Стажер намагався тримати себе в руках, але всеж дав слабину і накинувся зі словами на Ніколаса:
– Вільний художник! Та такі виродки як ти, повинні сидіти за гратами. Змусив нас думати про рептилоїдів, а сам виношував дитячу образу. Та з-за твоїх картин дев’ять чоловік покінчили життя самогубством. Лангре взагалі Пастиря на моїх очах з петлі дістав.
Ніколас більше не став нічого говорити, розуміючи, що хлопець може знову спалахнути і краще йому не підливати масла в це полум'я. Він оглядав натовп, що сходився, поліцейських, які допомагали зібрати відомості про то, що відбувається у свідків. З багатотисячного натовпу на площі утворився величезний хід. Люди висовувалися у вікна, виходили з магазинів і найближчих кафе, щоб прийняти участь в процесії.
Тут виявилися всі. Був Алекс Крамер з дружиною і дочками, Порно, Грозний, Арт – дилер зі своєю дівчиною, Пастир із сім'єю та інші. Коли ці люди стали отримувати картини із зображенням рептилоїдів, вони звернулися в поліцію. А далі ці заяви об'єднали в одну справу і передали Лангре. Він повинен був захистити людей, яким, невідомий погрожує записками з підписом "А.К".
Через кілька тижнів головним підозрюваним став Стефан Крамер, син Алекса Крамера – водія автобуса, від його першого шлюбу, з Росії, а на даний момент вчився у Франції. Ось тоді Лангре і придумав свій "театр одного актора", де кожен грав відведену для нього роль. В нього не було доказів, що Стефан винен, тому він організував його перехід на свою ділянку і провів з ним добу, провокуючи його на визнання – показуючи йому "наслідки" від картин.
А далі Лангре зрозумів, що Стефан не винен і він перетворився на напарника, а наступною підозрюваною була Ганна.
– Степан!
Голос Крамера долетів до Стажера і той його відразу впізнав. Його обличчя тут же змінилося. Лише здивування і радість читалися в очах. Він обернувся і побачив свого батька. Той стояв так близько, що можна було бачити зморшки на його обличчі. Степан рушив з місця і кинувся до батька в обійми. Бачити його тут було просто дивом, і він не хотів навіть знати зараз, як і чому той виявився, просто був радий його присутності.
В Лангре були з собою дві фотографії, які він дістав з кишені. Вони були пов'язані з місцем аварії на трасі, що сталася п'ятнадцять років тому. Автобус виїхав на зустрічну смугу, і щоб уникнути зіткнення, легковичок згорнув і злетів з траси. Автобус втік з місця аварії, не надав жодної допомоги потерпілим.
На першому фото вирізка або з архіву, або з газети, де швидка допомога кладе на ноші п'ятнадцятирічного хлопця. А друге фото – з інстаграма Ніколаса, там, де він біля басейну, голий торс і видно його татуювання. Два невеликі хрести – символізує смерть батьків і цифри – дата його народження і дата аварії. Це і було особистим розслідуванням Лангре. Ці фото були перед очима Ловця Снів. Вони повернули його до минулого. До тих спогадів, які будь-яка людина давно поховала в глибинах своєї пам'яті.
– Я опритомнів і побачив тринадцять тварюк, які не допомогли. – Витерши з носа кров, заговорив Ніколас. – Я їх звав, а вони тікали. Просто сіли в автобус і поїхали. Вони поспішали встигнути у свій аеропорт, і ним не було справи на те, що сталося з вини їх водія. Я закрив очі і втратив свідомість. У мене був перелом тазу і втрата зору. Я з машини вилетів інвалідом. Пройшов час і зір відновилося, все відновилося, але я ні. Тіло живе, а душі немає.
Лангре просто слухав. Для будь-якого слідчого дуже цікавою є розповідь підозрюваного. Він, як майстер складав мозаїку і у результаті хотів побачити картину і зрозуміти, що всі частини виявилися на своєму місці. Він вже знав цю історію, але знав по-своєму.
– Мої батьки померли. Спочатку батько, відразу за ним мати. Вона не змогла без нього жити. І я залишився сам. Я дванадцять років пив. Я хотів до них. Я спеціально напивався і чіплявся до людей, щоб мене били. Але ось накласти на себе руки я не наважувався. А рани і синці гоїлися на мені, як на собаці. І я знову пив і все повторювалося. В мене було бажання померти. Дванадцять років без мети. Без сенсу життя. Але все змінилося! Якщо б я продовжував так жити, то не став би тим, ким є зараз.
Він важко видихнув і продовжив:
– Ось що змінилося. Це сталося зі мною три роки тому. В мене закінчилися батьківські гроші. Я все витратив, пропив. Кілька днів не їв і не спав. – Вже емоційніше розповідав Ніколас, приковувавши увагу оточення до своєї історії. – Я стояв на зупинці в навушниках, і тут несподівано перестала грати музика. Не встиг я дотягнутися до кишені, щоб знову її включити, як вона знову заграла. Але в цю секунду, поки вона не грала, в вухах стрельнуло і неначе струмом ударило. Я не особливо звернув на це увагу і просто протер навушники.
Під'їхав автобус, я сів у нього і доїхав до своєї зупинки. Вийшовши з автобуса, я побачив на протилежній стороні вулиці чоловіка з великими чорними вусами, в білому халаті. Він стояв і пильно дивився на мене. Я мигцем глянув на нього і пішов у своїх справах. І почалося. Я почав бачити цю людину щодня – на зупинках, в метро, просто на вулиці. Я завжди його бачив в таких випадках, коли просто не міг до нього підійти.
В метро на зустрічному ескалаторі, на пероні, коли потяг вже від'їжджає із станції, я підходжу до будівлі, а він на мене з вікна дивиться, ну і так далі. І в всіх випадках я ніяк не міг до нього наблизитися.
Так тривало одинадцять днів. І ось я побачив його в черговий раз, – їхав я в трамваї, а він стоїть на вулиці і дивиться на мене в вікно. Я не витримав і закричав водієві:
– Зупиніть, мені терміново треба вийти!
Хоч там і не було зупинки, водій зупинився. Не зводячи очей з чоловіка, я йшов прямо до нього. Він, як і раніше спокійно стояв і дивився на мене. Я підійшов до нього і запитав:
– Що тобі від мене потрібно?
У відповідь він спокійно взяв мене за руку, і почав говорити:
– Ну, молодець, давай тепер прокидайся.
Я не знав, що робити, і був у ступорі. А він продовжував:
– Прокидайся! Подивися навкруги, хіба ти не бачиш, де ти?
Я почав озиратися і раптом, немов щось у голові клацнуло. Я закричав, сіпнувся і прокинувся на лікарняному ліжку. Виявляється, на зупинці мене і ще трьох людей, збив автомобіль, і я впав у кому. Все, що зі мною відбувалося, було маренням травмованого мозку. А цей чоловік у білому халаті, якого я постійно бачив, виявився моїм лікарем. До речі, в реальності пройшло всього шість днів, а не одинадцять.