Страница 21 из 22
XIV
Високо- високо залетіло вгору в дні свої останні бабине літо, висвічує сивиною на сонці, короткими радощами старечими осміхається, а ще вище, десь аж під холодним небом, із синього кришталю гарячою тугою рвуть повітря срібні дитячі дзвіночки:
- «Погиб-шеє ов-ча аз єсм, воззови мя спасе…»
Мають короговки фіолетові, темні, вихитуються стяги червоно-огненні, а за ними люди йдуть, а над людьми мари пливуть, заквітчані, замаяні, рушниками пов'язані…
Ховали ґвалтом. Одібрали ключі у титаря, одімкнули церков, взяли мари, корогви.
Нарядили, несуть.
Перед поповими ворітьми процесія стала, замовкла. Хтось перескочив через тин, одчинив ворота - понесли мари, натовп, як вода, заповнив двір.
В дворі - ні лялечки; двері в попівські кімнати позамикані, віконниці позачинені.
Поставили мари під кленами.
Мов вітром холодним подуло по людях - чуби наструнчились, як дріт, в очах блиснуло колючег
- Ламайте двері, чого там…
З гурту вийшов Андрій. Він виріс. Примарніло обличчя. Очима різав, як крицею:
- Стійте. Підождіть. Не так ми зробимо. Слухайте мене.
Вщухли. Підійшов до вікна. Загуркотів у віконницю:
- Скажи востаннє: будеш ховати чи ні? Чуєш?…
Біжить з кухні підтикана наймичка. Коси розкошлані, бліда,злякана:
- Батюшки немає вдома.
Загули, заревли:
- Брешеш! Ховається! Боїться. Клич сюди його. Злякався?
Побігла. Всі посідали на моріжку коло мар, рядком на призьбі, на тину між кіллями. Дожидають. Брови хмурять. Мовчать.
Знову вибігла:
- Батюшка казали, що не вийдуть. Сховалась.
Андрій встав і урочисто підійшов до труни. Одкашлявся, обвів усіх очима. Кругом пішло:
- Тихше, тихше!…
Кидав, як каміннями:
- Серед темної ночі у нашому закуткові, оцьому покинутому й забутому, засвітилася під убогою стріхою мужицькою божа іскра…
Промова до людей - це була новина в селі. Мов вітер, мов буря полетіла, затупотіли, зашуміли, кинулись до гурту з гарячими, жадібними очима, тісно оступили промовця, замовкли… стояли, як скеля німа……Хтось подав голос:
- На коліна!
Стали на коліна, всі натовпом; в повітрі затремтіли слова останньої розлуки… Прощалися.
- Тепер - додому! Всі до одного! - гукнув, як в трубу металеву, Андрій.
Зашуміли, загули, як під градом, заметушилися, покидали серед двору корогви, і швидко на подвір'ї - ні духу.
Впала залізна тиша… Все поніміло, покам'яніло…
Тільки осіннє сонце забавляло покинуту дівчину, як дитину. Кидало їй з-над заходдя в труну золотих зайчиків.