Талант

VI

Жили осінь, жили й зиму, мов краї невідомі в своїй школі, як у ковчезі, перепливали. Під вікнами мінялися береги. Були вони ясні й смутні, з золотими листопадами, із заходами огняно-червоними, узорами з листу осіннього помережані; далі пливли темними краями в туманах та дощах… Пливли, пливли і на один ранок випливали несподівано на білі, казкові береги. Просвітліло од їх, і тихою радістю засяяло в сумних шкільних стінах. Перший випав сніг… Попливли діамантовими зорями, білими інеями при місяці, під морози співучі. Далі стали: мело, вікна снігом замітало, куріли скрізь гребні, як білі вулкани. Аж ось - знагла все рушило навкруги й загуло. В маленькі дзвіночки вдарили струмки, застугоніли потоки, разом, як по змові, ревнули бескеття, провалля, греблі, розлилися дунаями води. Де що було прибитого, де що снігами та морозами задавленого - все оживало, чепурилося, раділо. Лани, левади, сади зеленими пожарами спалахнули, пирскнули скрізь іскрами першого синьоцвіту… День, другий-і свінули поміж гіллями в саду шлюбні свічки: сніго-рожеві бутони в яблунні та грушовинні. Буйними гриватими кіньми, весільними поїздами посунули в небі заквітчані хмари - бояри. І на золотій зорі вечірній, мов на шлюб споряджаючись, у стрічках вийшла з сіней у гості до ночі дівчина з очима, зіллям-чаром заправленими. А з тих очей крізь нігу і крізь мрію - гей, стережися! - б'ють громи і яскряться грози! Ті пахучі грози під цвітневий вечір, коли хрещаті хмари, на обрії стіну змурувавши, грізні башти збудувавши, на вітання весні молодій грохонуть громами, громами, заблищать мечами, синєосяйними блискавицями, мов птахами огняними, геть-геть зашугають понад садами, огняним цілуванням вітаючись, рожеву смагу на білий цвіт надихаючи. Гей, стережися!…

Андрій у своєму класі, я поруч, у другому… Сліпучим блиском б'є у вікна гарячий весняний день. В класі стоїть стримане дитяче квиління, і вся сумовита кімната скидається на клітку, що туди накидано повно курчат. У вікна, як у дірку з нори, видно синє вгорі небесне мурування; тягне туди, як на шнурах. Розтикаю дітям сякі-такі завданки, підходжу до вікна… Обгортає зелена п'яна лінь, а десь у грудях колькою стало щось нез'ясоване; чи то кудись треба піти, чи щось зробити, а ні - то когось побачити… В цей час за тоненькою стіною срібним дзвоником задзвенів несподівно в Андрієвому класі знакомий голос…

Два тижні вже ми не бачили Тетяни - прийшла. Зразу в грудях затремтіло. Лінь, соняву мов свіжою водою змило. Пориває бігати, сміятись… Сам дивуюсь:

«Ого! Та й що це зо мною?»

За стіною весела про щось суперечка… Долітає Андрієве зіпання:

- Тетяно Гнатівно, дайте нам лекцію закінчити.- Далі люто: - Тетяно, що-бо ви робите! Хрест мене вбий, сторожа гукну!…

…Шелестять папери, пищать ніжки стола чи стільця, а далі: лясь! лясь! - звук паперів об мостину…

- Пробі, рятуйте! Розбій!

Діти голову вгору, наструнчились:

- Дуріють! Дуріють!…

Махаю рукою:

- Цс…

Вщухли…

За стіною дуріли: почалося якесь борюкання, тупотіння, придушений сміх… риплять парти, гуркотять двері… Вкінці - радісний вигук перемоги.

- Отам собі прогуляйтесь.

Затихло.

В коридорі чути тихі, мов кошачі, ступні…

Хтось із дітей радісно, на весь клас:

- Сюди йдуть!

Стукнуло в грудях: «Чи не сюди, справді?»

Так.

Тихо, крадькома одчинило двері, на порозі вона… Коса набік, лице шаріє, як не займеться, поблискують очі - злодійкувато озирає клас.

Діти в галас:

- До нас! До нас!

Набираю ділового вигляду, впиняю. До Тетяни сухо:

- Ви до мене, Тетяно Гнатівно? Заскалила око:

- До вас.

- Діло маєте?

- Маю,- запишалась.

Помічаю - одмінилася за ці тижні, мов не вона: не та мова, не той сміх, погляд сміливий, насмішкуватий.

- Не полохайтесь - я на часинку.- Іде до стола. Стала близько поруч. Зразу не каже, чого їй, нагинається над столом, дивиться: - Що це у вас за книжка?

В грудях загуло, як у млині, гаряче в лице… Луплю очі на книжку: чорт її знає, що воно за книжка!… Перегортаю палпурку - тьху! - задачник.

Подивилась, одсунула набік.

- Слухайте, маю до вас пильне-пильне прохання. Обіщаєте зробити?

- Що саме?

Позирнула на школярів, нижче схилила голову, почала говорити швидко, гаряче, таємниче. Що саме - зразу не збагну: пасмо шовкового волосся пече мені щоку, як огнем. Тільки по деяких окремих словах починаю дещо розуміти. Збираються виставляти десь «Наталку Полтавку»; вона - Наталка, я мушу грати Петра.

Зазирає у вічі:

- То згода? Кажіть, згода?

Почуваю, що кудись поплив. Хочу за що-небудь вчепитись,- не маю за що… Легкодухість опанувала зразу якась безсоромна, неймовірна: махнув би рукою на клас, на школярів, на все…

- Заждіть,- пригадую, аби тільки сказати,- ми ж умовлялись колись, що, як одпустимо школу, зразу за книжки сядемо.

Махнула з досадою рукою:

- Ой, успіємо…- І знову тихо, лагідно: - Ну, кажіть - згода? Чуєте, «Петре»?…

Одступила назад, стала в позу, мрійно, захоплено:

Підеш, Петре, до тієї,

котру тепер любиш…

Рясно заляскотіли оплески в класі:

- Ще! Ще! Ой, як же ловко, ловко! За стіною гукає з свого класу Андрій:

- А все ж таки з цього нічого не буде: отець Василь розжене вашу банду.

Тетяна кидається, як бойовий кінь, очі загорілись рішуче, завоїсто.

- Що? Отець Василь? Хай спробує тепер. У!…- посварилась кулаком. Діти:

- Що це буде? Що це буде?

Тетяна вийшла на середину класу, рішуче:

- От що, діти! Зараз ідіть усі додому, а прийдете знову аж у ту неділю прямо в театр. Вийшов такий наказ.

Галас, писк… Дехто з дітей - за книжки.

- Тетяно! Тетяно Гнатівно! - гримить за стіною Андрій.- Ідіть на часинку сюди. Примовкли.

- Чого?

- Листа забув вам передати, швидше!

Тетяна йме віри, помалу виходить із класу. На порозі спинилась, до мене:

- Глядіть же не зрадьте…- Далі приплющила очі, простягає руки: - «Петре, Петре, де ти тепер? Може, скитаєшся десь у нужді та в горі і забув про свою…»

Пішла.

Трохи згодом чути: дзень - ключ у замку і далі енергійна із-за стіни Андрієва команда:

- Замкніть двері!

Діти духом почули зрадливу Андрієву думку і з дивною легкістю перебігають у ворожий табір: з гуком, із галасом повискакували із-за парт, почіплялися за клямку: