Страница 3 из 20
– Так, я справді поет Сосюра. А в чім річ?
– Володю! Не забувай про те, в якому стані ти зараз перебуваєш… – мовила жінка, за м’якістю тону намагаючись приховати обурення.
– Марійко, давай не будемо!.. – так само м’яко заперечив чоловік і знов звернувся до хлопчика: – Отже, давай-но кажи, чого тобі треба?
– Та я, власне… – Василько проковтнув грудку, що підступно застрягла в горлі, однак все ж наважився і мовив: – Я власне, вірші пишу і хотів би, щоб їх якийсь відомий поет почитав. А ми тут класом нещодавно…
– Навіть тут, в санаторії від цих юних обдарувань немає спокою! – не витримала жінка. – Вас, юних талантів, багато, а мій Володя – він один. Він унікальний, а ти, хлопчику… ти поки що невідомо хто і збоку бантик!..
– Марійко, я тебе прошу! – посміхнувся Сосюра. Однак тут знов заговорив хлопчик:
– Та, власне, я збирався показати свої вірші іншому поетові – товаришу Тичині. Нам… нашому класу, тобто до Києва екскурсію влаштовували, ми з ним… з Тичиною спеціально зустрічалися. Та я йому не…
Василько несподівано замовк.
– Що ти «не»? Що там у вас сталося? Давай-но кажи вже, якщо почав, – наказав поет.
– Я товаришу Тичині не повірив.
– Не повірив?! – здивувався Сосюра і знов звернувся до дружини: – От бачиш, Марійко, Тичині цей молодий чоловік не повірив. А мені…
– Знаєте, коли наша екскурсійна група зустрілася з товаришем Тичиною, то він почав говорити, що треба любити Партію, любити Леніна, що ця любов допоможе митцеві стати на єдино можливий вірний творчий шлях. І щоб ми робили все, як він написав у вірші «Партія веде».
– А-а-а… хіба це аж такі погані поради?
Василько набурмосився, не надто люб’язно подивився спочатку на поета Сосюру, потім на його дружину, потім пробурмотів:
– Ні-ні, мабуть, товариш Тичина все вірно порадив. От тільки він робив це не щиро, от в чім річ…
– Ти чула, Марійко? – вигукнув у захваті поет. – Тичині він не повірив, тоді як мені, очевидно, навпаки довіряє. Хіба ж не так?
– Володю, ми цього хлопчика вперше в житті бачимо. Отямся!..
– У мене тут мама прибиральницею працює, я прийшов їй допомогти, щоб вона якнайшвидше закінчила і додому пішла. А звати мене Василем.
– Отакі справи, Марійко!.. – розплився в посмішці поет. А далі мовив до хлопчика: – Те, що Тичина не був щирим… Знаєш, Василю, він просто життям наляканий. Дуже наляканий, от і справляє подібне враження.
– А ти, Володю? – в голосі поетової дружини вперше прослизнули жорсткі нотки. – Хіба тебе життя милувало?
– А я, Марійко, життям не наляканий, я життям побитий. Разом із тобою. А тому давай-но зробимо наступне…
І після невеличкої паузи мовив:
– У мене тут із серцем негаразди. Настільки зле мені, що ось навіть Марійка наполягла на тому, щоб в «Кончу-Заспу» з’їздити. Ми прибули буквально щойно, лише пару годин тому. Сьогодні-завтра мені лікарів пройти треба, на оглядинах вони процедури розпишуть, я тут все розвідаю, обживуся трохи. Отож давай-но післязавтра ти мені принесеш свої вірші, щоб я вже спокійно міг їх переглянути. Ми зупинилися на цьому поверсі, третя кімната по лівому боку коридору. Після сніданку приходь. Зустрінемося, доки я на процедури збиратимусь. Згода?..
Ясна річ, Василько погодився. Тому сьогодні прихопив із собою два шкільні зошити, від початку й до кінця списані віршами. Однак щойно попрямував до вказаної кімнати, як був зупинений матір’ю:
– Не ходи туди, синку, не треба. Нема більше Володимира Миколайовича, помер він.
– Як це – помер?! – ошелешено закліпав очима хлопчик.
– Ну-у-у, як?.. Як люди помирають, отак і помер. Йому вночі з серцем зле стало, Марія Гаврилівна покликала на допомогу, але коли прибігли лікарі, було вже надто пізно. Отож його вже повезли до Києва, і дружина разом з ним поїхала, звісно ж. Там у них у номері тітка Фрося прибирається, не ходи туди, не заважай. Краще давай зі мною. Допоможеш прибирати – отож усе й позабудеш. За роботою, синку, багато чого позабути можна…
Остання порада міцно засіла Василькові в голову, й, допомагаючи матері наводити лад на відведених їй поверхах, хлопчик подумки намагався скласти вірш про «чарівну роботу». От тільки це був не звичайний славень вільній комуністичній праці, якими напхана під зав’язку їхня шкільна програма. У нього мав вийти важкий вірш про важкий монотонний фізичний труд, який допомагає забути про все на світі…
Й звичайно, цього вірша він збирався присвятити щойно померлому поетові Володимиру Миколайовичу Сосюрі.
Бібліотека ім. Аркадія Гайдара, Канів, 22 січня 1965 року
– Елло Никанорівно, я все прекрасно розумію… але де ж справедливість?! Хіба таке може статися, щоб…
– Нічого жахливого, миленька, абсолютно нічого жахливого не сталося, – втішала її колишня вже директорка. – Трудове законодавство для всіх однакове, й якщо я досягла пенсійного віку, то нічого з тим не поробиш.
– Але ж особливо цінних працівників…
– Невже ж ти на повному серйозі вважаєш директорку провінційної бібліотеки аж таким цінним робітником, що її навіть замінити нема кому?
Ніна Панасівна не знайшлася з відповіддю. Між тим на директорському «керогазі» (господарка так і не навчилася називати електроплитку належним словом) старенький чайник вже почав незадоволено, але поки що стримано шарудіти, готуючись по мірі розігріву перейти до насвистування добре знайомої пісеньки. Тому кивнувши бібліотекарці, Елла Никанорівна дістала з полиці дві чашки, стареньку, з колись яскравими, а тепер майже затертими малюнками бляшану коробку із заваркою, дві чайні ложки та зайнялася безпосередніми приготуваннями до майбутнього чаювання, залишивши бібліотекарку на самоті з її думками.
А думки ці були геть невеселими, бо замість Елли Никанорівни Дзюбан, яку щойно відправили на заслужений відпочинок, новим директором Канівської бібліотеки імені Аркадія Гайдара несподівано для всього маленького, проте товариського бібліотечного колективу було призначено… Василя Панасовича Березу – сезонного екскурсовода Шевченківського музею!!! Годі й казати, призначення всіх шокувало, немов оберемок холодного пухнастого снігу, заради жарту засипаний за комір пальта.
Хоча… які ще жарти: все це сталося по-справжньому і всерйоз. Новому товаришеві директору ще тридцяти років не виповнилося, отож дізнавшись про призначення настільки юного «начальства», поза очі бібліотекарки називали його не на ім’я та по батькові, а ласкаво – «Васильком». Наскільки ж великим було їхнє здивування, коли одразу ж в день знайомства «Василько» не просто провів збори трудового колективу, але з непідробним ентузіазмом почав розсипати пригорщі свіжих та оригінальних ідей щодо майбутнього їхнього культурно-просвітницького закладу.
Насамперед виявилося, що «Василькові» мало бути звичайним директором. Таким директором, як щойно відправлена на пенсію Елла Никанорівна Дзюбан та всі інші керівники подібних закладів. Мабуть, враховуючи досвід на попередньому місці роботи, новопризначенець вирішив перетворити бібліотеку на… бібліотеку-музей імені А. П. Гайдара!!! Він вже марив тим, як з найвіддаленіших куточків усього Радянського Союзу до їхнього Канева з’їжджатимуться діти, підлітки та юнаки, жовтенята, піонери та комсомольці. Групами великими і малими, а також окремо. Як усіх цих відвідувачів водитимуть музеєм спеціально навчені діти-екскурсоводи…
Адже вислуховувати розповідь дорослого екскурсовода – це одне, тоді як діставати відомості про улюбленого письменника практично з вуст свого ж однолітка – це зовсім інше. Бо хоч би як прихильно дорослий ставився до неповнолітнього, проте між ними завжди існуватиме певна межа, остаточно стерти яку не вдасться через цілковито об’єктивні причини. Натомість дитина, підліток чи юнак у ролі екскурсовода сприйматиметься молодими відвідувачами як рівний – отже, побільшає довіра як до самого провідника, так і до його розповіді про письменника-героя експозиції.
Саме такого ґатунку ідеями «Василько» обсипав трудовий колектив з щедрістю пухнастої осінньої хмари, з якої сіється нескінченний дощик, дрібонький і несподівано холодний. Звісно, ідеї ці були ще занадто загальними, позбавленими конкретного змісту. Так би мовити – «сирими». А просторікування про натовпи школярів, які з’їжджатимуться до вбогого провінційного Канева звідусіль, декому нагадали сюжет відомого радянського сатиричного роману. І ось вже по завершенні зборів одна бібліотекарка тихенько шепотіла іншій на вушко: