Страница 18 из 20
Але саме тут назустріч групі місцевих правоохоронців від околиці Рукомиша почали висуватися декілька груп дітей – місцеві молодші школярі (бо шестий семикласників тимчасово мобілізували на збирання тих-таки цукрових буряків) під наглядом вчительок на чолі з директором школи. Отож коли всі підійшли ближче, колгоспники з явним полегшенням помітили серед вчительок ланкову Стефанію. Он воно як!.. Ну що ж, якщо встигла непомітно збігати додому й повернутися так само непоміченою – отже, пощастило. Тільки б міліціонери чи кадебісти не помітили її рук – характерних мозолястих, перепачканих землею, зі зморшкуватою вже шкірою на тильному боці долоней. Якщо не помітять її рук – ну… отож не помітять! От тоді можна вважати, що все минулося.
Хоча…
Ні-ні, звісно ж, нічого ще не скінчено. Навпаки, тільки починається.
– То хто ж засів там, у печерах?! – гримнув раптом червонопикий майор держбезпеки, звертаючись до селян і молодших школярів, які разом із вчителями (а також ланковою Стефанією) встигли підійти до дорослих. Та, незважаючи на всю суворість його тону, колгоспники загомоніли врізнобій:
– Та ніхто не сидить… А хто ж там сидіти може?.. Колись монахи жили, а тепер нема нікого… Здається… Точно нікого нема вже який рік поспіль!..
– Так-таки нема?! – мало не луснувши від лютої ненависті, приправленої неабияким презирством, червонопикий гримнув щодуху:
– Ну, зараз дивіться, як це по-вашому виходить – нема нікого!..
Потім мовчки розвернувся до кадебістів і махнув рукою.
– Агов, бендера! А нумо вилазь звідти! – залунало то тут, то там. Однак з печер ніхто не вийшов.
– Бендера, годі тобі ховатися! Вилазь, кому кажуть, доки ми тебе, паскуду свинську, не викурили!
Слідом за цими словами пролунало кілька пострілів у повітря. І знов ніхто не вийшов з печер до селян і правоохоронців.
– Ну добре, бендера, ти сам напросився.
Слідом за цією погрозою в отвори печер полетіли запалені димові шашки… проте й цього разу назовні не вийшов ніхто!
Невже встиг утекти?! Якби ж то…
Перечекавши, доки шашки згорять і дим трохи розвіється, кадебешники з передньої шеренги вдягнули протигази, озброїлися ліхтариками та пістолетами й обережно, всім тілом притискаючись до ґрунту і каменів, пірнули в печери. Хвилин десять проминуло, аж поки співробітники держбезпеки не витягнули з диму назовні якийсь великий чорний лантух, на верхній частині якого витанцьовували помаранчево-жовтаві язички полум’я.
– Ну як, тепер скажете, хто цей бендера?! – звернувся до колгоспників червонопикий майор, коли його підлеглі, кинувши лантух на землю, загасили тліюче полум’я й розвернули те, що насправді виявилося обгорілою ватяною куфайкою, змащеною до того ж якоюсь темно-брунатною, з сизим відливом маслянистою рідиною. Тоді стало видно, що лантух насправді ніяким лантухом не був – це насправді труп літнього чоловіка з чорним від кіптяви обличчям, жахливо виряченими посклянілими очима, широко роззявленим ротом і висолопленим сизим язиком. Ох, до чого ж жахливою була смерть цього небораки!..
– Повторюю запитання: хто цей бендера?! – знов ревонув майор. – Відповідайте мені негайно, сучі діти!
– Ну, чому ж одразу та й бандерівець… – непевно зауважив хтось із селян. Хоча насправді, звісно ж, загиблого знали усі.
– Он як, не бендера?! А хто ж це тоді?
– Та біс його знає! Безхатько якийсь.
– Без… Чого-чого «без»?!
– Безхатько, кажу ж. Не мав де жити, отож і пішов у печери.
– А-а-а, ну так би й казав, що бомж! – зрадів майор.
– Тобі ж кажуть, що безхатько, – відповів інший колгоспник.
Далі до трупа підводили інших селян, однак усі були одностайними: не знаємо, хто це… найменшого поняття не маємо… ніколи не бачили, ні… мабуть, безхатько, хтозна!..
Процедура безуспішного упізнання загиблого тривала, аж доки червонопикий майор не второпав, що таємний інформатор може не витримати, опинившись перед тілом загиблого, якого він же і здав чекістам. Тільки тоді наказав усім полишити місце «викурювання», не чіпаючи при цьому труп: нехай і далі лежить там, де поклали.
– Е-е-е, тобі не здається, що тут є ще хтось, а не тільки ми?!
– Та облиш… Можна подумати, ти біля мертвяків ніколи не чергував.
– Ще б пак! Але ж на війні, як на війні…
– Тихіше ти! Слухай!..
Кадебісти вмить замовкли.
Стримуючи бурхливе дихання, мовчала також Стефанія: саме вона наважилася прийти під покровом ночі до закинутого скельного монастиря, сподіваючись, що їй таки вдасться забрати звідти й поховати по-людськи тіло старшого брата – 63-річного Юрія Михайлецького, який довгих два десятиліття переховувався від нишпорок радянської влади в Рукомиських печерах. Однак вчасно помітивши в суцільній темряві пару яскраво-помаранчевих крапочок (то були кінчики тліючих цигарок), жінка зрозуміла, що виставлені біля тіла вартові нікуди не ділися і що поховати загиблого лютою смертю брата не вийде. Принаймні сьогодні.
Що ж, не судилося! Шкода, ох як же ж шкода!..
Добре вже те, що коли міліція почала знімати людей з копання цукрових буряків, вона встигла зорієнтуватися, що й до чого. Далі непомітно вислизнула з натовпу колгоспників і дременула додому, пошматувала і спалила всі речі, що бодай якось нагадували про Михайла, а попіл викинула на гній. Тепер шукай, не шукай – ніяких доказів їхньої спорідненості не знайдеш. Хоча б це добре…
Берегомет, Буковина, 7 листопада 1967 року
– А ще я такий анекдот нещодавно почула, – відклавши вбік виделку, із змовницьким виглядом заговорила Марічка: – Отже, помирає старий бандерівець, як раптом розплющує очі та й каже: «А най би хтось із синів моїх за парторгом збігав, щоб сюди його привести! То зробіть, прошу». Сини питають: «Батьку, та навіщо вам парторг отой?! Вбити цю паскуду ви вже не в змозі, а щоб всяке лайно в хаті смерділо, то нікому воно не треба». – «А я перед смертю в партію вступити хочу», – каже старий бандерівець. Усі жахнулись: мовляв, з’їхав з глузду старий… Але бандерівець стоїть на своєму, а воля помираючого – то є закон. Ну, хтось із синів збігав за парторгом, той прибіг і каже: «Вуйцю, невже ото правда?! Аж не віриться». – «Та правда, правда. Розкаявся я в старих гріхах, хочу бодай перед смертю свою позицію виправити», – відповідає бандерівець. Отож парторг його прийняв терміново в партію та й побіг собі щасливий. Тоді діти аж розридалися: «Батьку, й нащо ото ви й себе, і нас зганьбили?! Як нам тепер людям в очі дивитися?! Це ж нечувана зрада». Тоді посміхнувся радісно старий бандерівець: «Ніц ви не розумієте! Коли я помру, то знаю точно – бодай одним комунякою на землі нашій поменшає!..»
Сміялися всі: як сама розкажчиця, так і її мама Клава, і прийомний тато Маркіян (якого вона вже давно вважала рідним, хоча й досі не звикла, що вітчим вперто кличе її Мусею), і зведений братик Леон. Сміялися, хоча для їхнього сімейства день цей аж ніяк не був веселим.
А все через Ілька! Коли він з’явився тут, у Берегометі, в середині липня 1958 року, то одразу ж заявив: з табору його, як «доходягу», викинули достроково зовсім не за «зразкову поведінку», а просто щоб своєю смертю не псував табірному начальству статистичні показники. Бо у них між таборами, бачте, ціла система соціалістичного змагання запроваджена!..
Невідомо, на що саме розраховувало табірне начальство, ухвалюючи помилування, бо Ілько помер зовсім не скоро, як йому обіцяли, а через чотири роки. Причому сталося це день у день на найсвітліше радянське свято – 7 листопада 1962 року, в сорок п’яту річницю Великої Жовтневої соціалістичної революції.
Таким чином, сьогодні був не тільки справжній піввіковий «кругляк» події, що невідворотно змінила долю всього світу. Намагаючись ніяк не демонструвати своїх справжніх почуттів, на п’ятирічних споминах за сином і братом у скромній берегометській оселі зустрілося все сімейство Яроцьких: до провідного працівника місцевого лісокомбінату Маркіяна Лукича та його дружини-пенсіонерки Клавдії Лаврінівни приїхали з Луцька дочка Марічка з зятем, а зі Львова – синочок Леончик, студент тамтешнього політехнічного інституту. Жодних гостей на посиденьки не запрошували. А що там говорилося у вузькому сімейному колі – про це ніхто сторонній ніколи й нізащо б не дізнався. Тому поводилися, не стримуючи почуттів – як і належало серед своїх.