Страница 3 из 27
Сизий дим хвилями розпливався по кабінету. А майор сидів і згадував ранкову подію.. Після вигуку медсестри: «Професоре, він збожеволів!» – Ситорчук накинув наопашки халат і поспішив тоді услід за професором до палати № 7. Картина справді була вражаюча: хворий ходив по палаті й нестримно реготав. У руках він тримав розгорнуту книжку, але що найдивніше – в нього на чолі не було ніякої гулі!
Шлапаківський глянув на його чоло, потім на книгу – й піднесено резюмував:
– Перший випадок у моїй практиці, коли сміх вилікував людину. До речі, це моя книга! Одна із тих, що були в мішку.
Майор рвучко вихопив із рук хворого книгу, глянув на обкладинку Й запитав:
– Звідки вона у вас?
– Друзі принесли, – все ще сміючись, відповів пацієнт.
– Книга – найкращий друг людини, – патетично промовив професор.
– А хто ваші друзі? – поцікавився майор у хворого. Той раптом скис, і на його чолі знову почала рости ультрамаринова гуля...
– Я пригадав! Я усе пригадав! – раптом вигукнув професор Шлапаківський і потяг майора Ситорчука до ординаторської.
– Сержанте Квочко! Ви залишаєтесь на посту. Наказую: з хворого у палаті № 7 ні на мить не спускати ока, – на ходу кинув майор і щез за білосніжними фалдами професорського халата... Й ще він чітко пам'ятає, як сержант приклав руку до козирка й крякнув:
«Слухаю!»
Тепер майору майже все було зрозуміло. Ситорчук підвівся із крісла й розчинив вікно. Війнуло свіжою прохолодою. Нез'ясованими лишилися тільки троє питань:
1. Чому саме ця книга мала потрапити до бібліотеки професора Шлапаківського?
2. Де тепер перебуває мішок і решта книг?
3. Що за золото й чи було воно в мішку?
... У двері постукали. Майор Ситорчук повернув голову На порозі стояв лейтенант Фостиков. У його руках був макінтош професора Шлапаківського.
Хрестик на макінтоші
– Я так і думав, – сказав майор Ситорчук, ретельно оглянувши макінтош. – Один із них схопив професора лівою рукою і зупинив. Гадаю, це був більярдист-професіонал, частий відвідувач КВІККу[3]. І якщо вам, лейтенанте, здається, що він лівша, то ви глибоко помиляєтесь. Нічого подібного. Цей чоловік середній на зріст, на вісімнадцять сантиметрів нижчий від Арнольда Івановича. Маючи маленькі залисини, носить синій французький берет і насуває його більше на чоло, ніж на потилицю. За чверть години до пограбування Шлапаківського він ще був у КВІККу. Думаю, він є ініціатором нападу. Того вечора в більярдній вони з приятелем грали в «пірамідку». Я навіть певний, що він не закінчив партії, кинув кий і сказав: «Пробачте, шановний, але мені пора!»
– Але як... Як ви про це дізналися? – зблід на очах від захоплення лейтенант Фостиков.
– Мені багато не треба, – скромно сказав майор і підвівся із крісла. – Бачите цей рукав? На ньому ледь помітні сліди крейди. Коли я уперше відвідав професора Шлапаківського, саме вони й привернули мою увагу. Тому я й попросив вас принести макінтош сюди. Отже, людина, яка схопила за рукав професора Шлапаківського, більярдист: у нього ліва рука була змащена крейдою...
– Пробачте, – перебив його лейтенант Фостиков. – Але це ж міг бути й учитель. Адже люди цієї професії...
– Спочатку і я так подумав, – сказав заклопотано шеф. – Але це не вчитель. По-перше, вчитель крейду завжди тримає у трьох пальцях, а тут сліди наче підківки. Змащена тільки зовнішня частина лівої руки між великим і вказівним пальцями. А по-друге, в нашому місті всі школи працюють тільки в першу зміну. Отже...
– Досить, досить, – захоплено вигукнув лейтенант Фостиков.
Очі його сяяли, як начищені ґудзики на міліцейському парадному мундирі. – Але звідки ви...
– Звідки я дізнався, що він був саме у КВІККові й грав у «пірамідку»? Любий мій, це простіше, аніж з першого разу запалити сигарету «Київський фільтр» запальничкою «Харків-7» Телефонний дзвінок у квартирі Шлапаківського пролунав о двадцятій тридцять. А за такої пори з усіх більярдних нашого міста працює тільки КВІККівська… Тепер щодо «пірамідки». Ви бачите цю позначку? – Майор повернув макінтош ґудзиками до Фостикова. – Що вона вам нагадує?
– Якийсь хрестик...
– Отож-то і є. Це – штрафна п'ятірка, яку одержав більярдист од партнера. Він її міг би записати на чорній дошці, але записав на руці. Це ще раз підтверджує, що грали у КВІККу, бо лише в цьому клубі немає чорної дошки.
– А берет? А лисина?..
– Лисина? Берет? – Майор Ситорчук посміхнувся. – Це задачка для третьокласника. Ініціатор під час нападу спіткнувся і сильно вдарився в професорове плече. Якби в грабіжника на голові щось росло, він залишив би при такому ударі (на передпліччі в професора, до речі, й досі синець) бодай волосину, а нападник залишає на макінтоші... вовну. Ви мене розумієте? Звичайну синю вовну французького походження...
Майор не закінчив думки. На порозі стояв розпашілий від бігу сержант Квочка. Один вус його нервово підстрибував угору, другий – униз. Майорові цього було досить, щоб зрозуміти, що трапилося щось неймовірне і непередбачене...
– Хворий із палати № 7 утік, – коротко доповів Квочка.
Бурштинова баба
Радісно світило сонце. Лискучі промінчики весело видавали на лакованому козирку форменого кашкета, на золочених ґудзиках кітеля і в карих очах лейтенанта Фостикова. А його молоду душу переповнювала гордість: йому вперше доручено самостійне, відповідальне і, можливо, смертельно небезпечне завдання.
Шлях лейтенанта пролягав повз стадіон «Колос». Хоч була тільки обідня пора й до матчу лишалося чимало часу, біля кас товпився народ. Дехто з болільників уже активно лузав насіння: неподалік стояла добре знайома лейтенантові баба Милещиха зі своїм товаром. Фостиков несподівано зупинився.
Він деяку мить стояв, наче громом уражений, і дивився на бабу: донедавна сиве волосся Милещихи тепер було бурштиновим.
– Для чого ця маска? – сам себе запитав лейтенант Фостиков.
Його аналітичний мозок пронизав здогад: баба Милещиха... КВІКК... А чи не ланки це одного й того ж ланцюга? Адже Милещиха працює гардеробницею-маркером у КВІККові.
Баба, в свою чергу, помітила оторопілого лейтенанта й хотіла було згорнути свій товар, коли лейтенант Фостиков її зупинив:
– Хвилиночку!. Одну склянку насіння, – підійшов він ближче й тільки тепер побачив те, по що ішов до КВІККу. Баба тримала не стареньку господарську сумку, як завше, а інкасаторський мішок під номером 3645/888. Цей мішок належав професорові Шлапаківському...
Несподіваний хід бурштинової баби
Фостиков не на жарт розгубився: як бути далі? Потреба йти до КВІККу ніби вже відпала. Мішок, що його наказав розшукати майор Ситорчук, знайдено. Лейтенант кинувся до найближчого телефону-автомата. Як завжди, не було де розміняти по дві копійки. А 02 – зайнято. Нарешті він додзвонився.
– Майор Ситорчук слухає, – пролунав у трубці до болю рідний голос – Що трапилося? Доповідайте.
Лейтенант був лаконічний, як телеграма. Те, що почув майор Ситорчук, навіть його, бувалого в бувальцях, здивувало. Шеф, здається, уперше розгубився, і деякий час трубка мовчала...
– Негайно затримайте бурштинову, як ви кажете, бабу й розпитайте, звідки в неї професорів мішок.
Лейтенант повісив трубку. Коли він підбіг до того місця, де баба Милещиха торгувала насінням, її і слід пропав.
Зустріч у КВІККові
У більярдній клубу було накурено так, що хоч вішай кия. Але пильне око лейтенанта Фостикова відразу запримітило потрібного індивідуума: баба Милещиха сиділа в кутку за маркерським столиком з олівцем у руках.
3
Надто уважним читачам, звичайно, не треба пояснювати що таке КВІКК. Іншим же пояснюємо: КВІКК – назва Клубу веселого і кмітливого книголюба, запровадженого на сторінках республіканської газети «Друг читача».