Канни і виноград

У кабінеті раптом запала така тиша, якої тут не бувало навіть у відсутність господаря.

– Тут знову свою подвійну роль зіграли канни й виноград, – майор глибоко затягнувся й безпричинно важко зітхнув. – Не маючи виходу з зали для транзиту пасажирів, Сіроштан, червоний, спітнілий, захеканий, з квітами й виноградом у руках заскакує в касу. «Ви до Люди?» – запитала його касирка-роззява. «Так», – не розгубився Сіроштан. «А вона чекає у буфеті. Я зараз її покличу. Вона вже думала, що не діждеться вас». І касирка побігла вниз. Канни й виноград тимчасово рятують Сіроштана. Але вони ж і видають його. Він залишив їх у касі.

– Для кого він їх купував?

– Для Парфенони Микитівни.

– Який зв'язок між Білобрисовою і цією матроною?

– Ніякого. Вони навіть не знайомі. Але Білобрисова інколи виступає на сторінках періодики з дешевенькими статейками. Видає себе то за науковця, то за газетяра, залежно від товариства і вигоди. У п'ятницю, завітавши до редакції «За літературні кадри», вона цілком випадково дізналася, що професорові Шлапаківському замовлено фейлетон на її давнього знайомого – Сіроштана. У суботу поет Артур несподівано прийшов до Білобрисової і опинився в її обіймах. Білобрисова розповіла йому про фейлетон і фотокартку. Сіроштану ще бракувало тільки фотографії на шпальтах такої популярної газети, як «За літературні кадри». У Сіроштана злість подвоюється. Підла дівиця підливає масла у вогонь: запевняє поета Артура, що він і до в'язниці потрапив через професора Шлапаківського, який нібито розкрив його плагіат. Так Білобрисова чужими руками вирішила загребти жар і відплатити професорові Шлапаківському за те, що він свого часу розкритикував її недолугу рецензію. Розлючений Сіроштан купує букет каннів і кілограм болгарського винограду «дамські пальчики» й телефонує на квартиру Шлапаківського. Дізнавшись, що професора немає вдома, він рушає до Парфенони Микитівни з надією знайти фейлетон і свою фотокартку в кабінеті професора й викрасти. Арнольд Іванович – теж раб своїх звичок: щонеділі ходить у парилку, а після лазні полюбляє в аеропорту поласувати таранею і, як він каже, «гальбою бочкового пива». Вручивши розчуленій Парфеноні Микитівні канни й виноград, Сіроштан запевняє її, що він щойно з газети «За літературні кадри», де чекають на черговий фейлетон Арнольда Івановича.

– А Нолик і не ночував дома, – повідомила жінка. – Ми з ним позавчора полаялись. Він, очевидно, в доцента Скрупняка або в бані. У таку пору він завжди в парилці. Ви його можете знайти там, – сказала вона. – Йому з газети хтось телефонував ще вчора...

Сіроштан кинувся по слідах Шлапаківського. Але тут, як завше, зіграв свою роль професорів склероз – Арнольд Іванович забув мочалку і прийшов по неї додому. Піднявшись ліфтам на чотирнадцятий поверх, він раптом помітив, як з його квартири вискочив молодик. Це був Сіроштан.

У сім'ї Шлапаківських розігралась чергова сімейна драма. Питання, як завше, стояло руба: «Або я, або вони». Тобто молоді поети, до яких Парфенона Микитівна була не байдужа, чого не можна сказати про її ставлення до їхніх віршів. Арнольд Іванович забрав гроші, що напередодні зняв з книжки, замість рюкзака взяв портфель і сказав: «Усе. З мене досить! Так далі тривати не може». І зібрався вже було залишити назавжди рідний дім, щоб перейти до хірурга Скрупняка, який обіцяв продати йому половину свого особняка з райським куточком саду. Тут несподівано хтось зателефонував. Дзвонив містер Аллан Калл, або Жан де Лямур. Про це я дізнався зі слів Парфенони Микитівни, яка запевнила, що Арнольд Іванович раптом перейшов на іноземну мову. Вони домовилися за півгодини перед відльотом зустрітися в ресторані «На висоті».

«Куди ти?» – гукнула Парфенона Микитівна, помітивши, що Арнольд Іванович забирає всі свої заощадження.

«В баню!» – відповів не зовсім ввічливо професор Шлапаківський і вийшов геть. Парфенона Микитівна звикла до подібних сцен і знала, що мине два-три дні – її «коханий Нолик» повернеться назад, про все забувши. Що було далі, ви вже знаєте. Події розгорталися в аеропорту, – Ситорчук на хвильку перепочив. Полковник Шикун сидів, здавалося, що він спить. Але таке могло здатися тільки людині, яка ніколи до цього не зустрічалася з полковником Шикуном. Майор Ситорчук не один рік пропрацював з ним пліч-о-пліч і знав, що це далеко не так. Якщо в ці хвилини хтось і був найбільш уважним, слухаючи майора, то це, безперечно, Іван Андрійович. Бо навіть лейтенант Фостиков, котрий намагався не пропустити жодного слова свого шефа, і той ловив себе на тому, що час від часу думки його далеко-далеко. Десь там, де

Цвітуть осінні тихі небеса...

І ці слова декламує Галя з таким хистом, на який не здатна жодна артистка світу!

– Що Сіроштан узяв у касі? – знову ніби прокинувся полковник Шикун.

– Гроші і дві пачки авіаквитків.

– А для чого авіаквитки?

– Це свідчить про те, що поет Артур все робив наосліп. Очі його були зайняті сержантом Квочкою, який у той час сторожував біля туалетної. У ці ж хвилини з ресторану «На висоті» працівники аерофлоту вивели п'яного професора Шлапаківського. Сіроштан чудово бачив цей момент, як і той, що Арнольд Іванович піднімався трапом міжнародного авіалайнера. Звичайно, не без допомоги стюардеси й командира екіпажу. Поет Артур подумав, що Шлапаківський вирушив на черговий симпозіум за кордон. Для Сіроштана складалося все якнайкраще, і в нього визріває план: залишити Білобрисову й тимчасово переховатися під крилом Парфенони Микитівни. Тут було безпечніше, ніж у Білобрисової, яку міліція турбує частіше, ніж модниці майстрів індпошиву. Поет Артур вискакує з каси, сідає в машину Голубея, який частенько підробляє в аеропорту, незважаючи на заборону, і за це постачає новинами нашого Квочку, який майже завжди патрулює в цьому районі, але робить вигляд, що нічого не помічає. Спочатку Сіроштан їде до Білобрисової, залишає їй гроші й просить на завтра придбати парочку квитків на літак в напрямку Магадана чи Соловецьких островів. Він вирішив туди виїхати під чужим іменем. Білобрисова це вже зробила – придбала сьогодні такі квитки: один на своє ім'я, другий – на ім'я Калюжного. Після цього поет Артур прямує до Парфенони Микитівни. Судячи з того, що вони тепер розучують арії, Сіроштан почував себе в безпеці.

– Як вам удалося встановити, що Шлапаківський вилетів за кордон?

– Допоміг Цуцик. Він постійно вибігав на сімнадцяту злітну полосу і так завивав, що...

– Угу, – прокашлявся полковник, почувши, що Ситорчук знову збирається вдатися до порівнянь. – Яким чином без закордонного паспорта, візи й авіаквитка Шлапаківський перетнув наш кордон?

– У нього все було, товаришу полковник, – майор перейшов на офіційний тон. Часті полковникові запитання почали його дратувати. До того ж він тільки тепер помітив, що вже хвилин вісімнадцять смокче порожню люльку. – І віза, й авіаквиток, і паспорт на ім'я англійця Аллана Калла. Ці документи в ресторані йому підсунув швейцарський француз Жан де Лямур, з яким Шлапаківський рік тому зустрічався в Цюріху, де проходила всеєвропейська нарада онкологів. Але для ясності дозвольте повернутися назад. Я сам довго не міг зрозуміти, яким чином Шлапаківський, збираючись у баню, раптом опинився в небі. Чи це сталося випадково, чи за розробленим заздалегідь планом? Перебравши в уяві понад тисячу варіантів, я дійшов висновку, що має місце і те, і друге: тут запланована абсолютна випадковість. Містер Ікс, він же Аллан Калл, Жан де Лямур і, очевидно, всесвітньовідомий Абдул-Мухамед-Гусей-ібн-Кабус-Аль-Сікхвайн-Мухтар-дон-Марія-Хосе-Луїза-Мігель-Паранагва-де-Вега-Баділья, діючи від однієї з іноземних розвідок, спочатку намагався завербувати Шлапаківського, але той весь час не звертав на це уваги і тільки промовляв: “O, quousque tandem, parvenono, abutere patientia nostra?” Тобто: «Доки будеш, Парфеноно, зловживати моїм терпінням?» Містер Аллан Калл зрозумів: зараз не час для вербування – і застосовує другий варіант – вивезти Шлапаківського насильно. Розрахунок простий і геніальний. Він підливає Арнольду Івановичу чарку за чаркою. Шлапаківський, який майже ніколи не вживає спиртного, цього разу допадається до коньяку – мовляв, довела Парфенона Микитівна – і швидко п'яніє.