Канни і виноград

Іншим разом майор влаштував би лейтенантові «протирочку з пісочком», як він любив висловлюватися, але тепер, коли операція підходила до кінця, коли він нарешті розв'язав усі головні питання, відкинувши від них другорядне і випадкове, коли в цій загадковій історії не залишилося майже жодної білої плями, бо, проаналізувавши і зіставивши всі факти в строгій послідовності, майор вималював у своїй уяві чітку й не зовсім доступну звичайним смертним картину, Ситорчук не міг покарати лейтенанта Фостикова. Для цього в нього була й інша причина...

Майор підійшов до лейтенанта ззаду і м'яко поклав свою руку на рівне, ніби спеціально створене для погонів плече.

– Ви знайшли її? – запитав Ситорчук.

– Так точно, товаришу майоре, знайшов. – Від несподіванки лейтенант здригнувся, але відразу ж опанував себе.

– Мене цікавить газета «За літературні кадри».

Лейтенанту стало ніяково. Він спіймав себе на тому, що зараз думає не про газету, і почервонів, як осінній стиглий помідор сорту «маяк червоний».

– Ніяких матеріалів під ім'ям професора Шлапаківського за останній місяць в ній не виявлено, – відчеканив він.

– Схоже на те, що дівчина в голубому вас почала цікавити більше, ніж операція, – зауважив Ситорчук, пересуваючи чубук люльки з одного кутика губ в інший. – Ви все-таки з нею зустрілися?

– Але, товаришу майоре, як ви про це здогадались? Вам розповів Голубей?

– По-перше, лейтенанте, я сьогодні його не зустрічав, по-друге, не згадуйте, будь ласка, при мені цього імені. З деякого часу я відчуваю до цього старого донжуана неприязнь. Цей інтриган і серцеїд чимось притягує до себе молодих дівчат. – Після цих слів майору аж моторошно стало. Він на мить заплющив очі й з острахом подумав, що б сталося, якби Голубей хоч один-єдиний раз провіз на москвичі 13-13 Галину?..

«Ні і ще раз ні. Теперішня молодь не така, як була колись, у ті безпросвітні, безлекційні часи. Тепер майже всі з вищою освітою. Товариства "Знання" та "Дружба" всі укомплектовані досвідченими лекторами. Досвідчена тепер і молодь – з першого разу її на гарячому не спіймаєш». Це майора трохи заспокоїло і надало Йому нових сил та енергії.

– А те, що ви сьогодні як ніколи щасливий, ніби вам щойно вручили медаль за доблесть і відвагу, – майор узяв лейтенанта під руку, – це я одразу помітив. Такими щасливими бувають тільки поети, винахідники й ті, хто вперше і по-справжньому закохуються. До речі, я не менш щасливий за вас. Можу поділитися з вами своєю радістю. Я почуваю себе, як Архімед після того, як вискочив з ванни. Може, присядемо на хвильку? – запропонував майор, вказуючи на лавочку. – Я нарешті розв'язав рівняння з багатьма невідомими. Те рівняння, яке стільки годин підряд мучило мене. Дякуючи цій формулі, мені тепер усе зрозуміло.

– Та невже?! – само по собі вихопилось у лейтенанта.

– Уявіть собі. Ви ніколи не подумали б, що все так геніально і просто. – Майор вийняв записника і кулькову ручку. – Я тепер сам дивуюсь, що не додумався до цього з першого разу. Ви тільки погляньте на цю звичайну і таку доступну кожній більш-менш освіченій людині формулу, завдяки якій я дійшов істини:

де

Звідси

Ви все зрозуміли, лейтенанте?

– І це ви тільки-но розв'язали, товаришу майоре?

– П'ять хвилин тому. В лісі. По дорозі в аеропорт. Ви не повірите. Як я до цієї простої формули не додумався раніше?!

– Я в захопленні, товаришу майоре.

– Ой, перестаньте, лейтенанте, дивувати мене своїми захопленнями і запитаннями. Якщо хочете від мене відповіді, то я скажу – є. Але зараз мова не про це. У цій формулі невідомим залишився, як бачите, тільки «ікс». Але тепер він, по суті, уже ролі не грає. Отже, операцію завершуємо сьогодні. Ми вклались навіть на один день раніше запланованого строку, тобто сьогодні почали, сьогодні й кінчимо. І ще маємо в запасі, – майор глипнув краєчком ока на годинник, у якому були вмонтовані цифри, циферблат, три різної довжини стрілки, календар, маятник, мікрофотоапарат, магнітофон, радіопередавач і будильник, – п'ять з половиною годин. Бачите, як важливо сьогоднішньому слідчому бути всебічно озброєним знаннями, що для нас віками виробляли генії людства. Так що ви все зрозуміли, мій любий?

– Все, товаришу майор, крім одного.

– Звідки я дізнався, що ви тільки-но зустрічалися з Галею? Ну, це простіше, ніж сучасному поетові заримувати народну усмішку чи анекдот. По-перше, все відбито у ваших очах, як на екрані «Юність-2». По-друге, у вас у руці новісінька збірочка поезій Андрія Малишка. До речі, він теж мій улюблений поет. Ви її придбали у книгарні «Фоліант» і поклялися дівчині в голубому, що вивчите до завтра вірш:

Цвітуть осінні тихі небеса...

– Це так, – признався Фостиков. – Але я цю збірочку міг купити в будь-якому кіоску, не обов'язково у «Фоліанті».

– Не могли. По-перше, ви поезією до сьогоднішнього дня, наскільки мені відомо, не захоплювалися. По-друге, Малишко – улюблений поет Галини, а, по-третє, вона сьогодні вам сказала: «Як, ви не любите Малишка і вважаєте себе культурною людиною?» – Очі майора спалахнули добрим молодечим вогником. – Чи не так? Це, між іншим, її улюблена фраза, як і отой вірш, що вона порадила вам вивчити до наступного побачення. До речі, ця фраза колись була сказана мною матері Галини.

Майор несподівано замовк. Ліва його брова ледь помітно смикнулася. «Це, може, оте єдине, що я залишив їм на спогад про себе. Саме ця фраза сьогодні й видала мене, – подумав Ситорчук. – Кожна людина має свою таємницю. Одна її все життя носить за пазухою і нікому не розповідає. Буває, так і вмирає з нею. У другої вона несподівано випливає на поверхню, як отруєна спиртзаводом риба, і тоді все розкривається, як у мене. Але я тепер не жалкую за цим. У мене доросла дочка, і така розумна. В поривах краденого кохання завжди народжуються генії. Але це не той випадок. Дочка в холостяка? Смішно? Сумно. Парадокс. Але хіба таких парадоксів не буває в житті? Скільки завгодно». Майорова люлька давно погасла. Ситорук на мить задумався, наче забув і про операцію, яку ще треба було конче завершити, і про присутність свого підлеглого, котрий сидів поруч і не спускав із свого шефа очей, бо намагався в усьому його наслідувати. Фостиков дивився на нього і собі думав: «Невже в нашого майора може бути нечистим сумління?»

– Може, воно в мене й нечисте, – ніби вгадуючи лейтенантову думку, самокритично посміхнувся майор. – Ви пригадуєте сьогоднішню мою зустріч з Галиною?

– Так, товаришу майоре, – насторожився лейтенант.

– Що вона тоді вам сказала?

– Дуже багато, лейтенанте. Більше, ніж я сподівався. – Майор відчутно почав хвилюватися, і те хвилювання передалося Фостикову. – Вона моя дочка...

– Як? – ледве не підскочив лейтенант, але не зумів. Він тільки глянув на лавочку, проте нічого не сказав. Думки його були зайняті іншим: лейтенант спіймав себе на тому, що в нього виробився мовний штамп: «Як? Але звідки?» «За чистоту мови треба боротися, – вчив майор, – і уникати штампів».

– Так, вона моя дочка. Ви ж несподівано для мене можете стати моїм родичем. Принаймні у практиці такі випадки трапляються. – Майор потягнув ротом повітря, люлька була порожня, а надвечірнє повітря – з присмаком тютюну.

– Давня ця історія, Женю. – Ситорчук перейшов на батьківський тон, і лейтенант відчув, що в цю хвилину Галина ніби стала йому ближчою й ріднішою. У майора ж на серці було важко.

– Дуже важко, Женю. Важко ворушити історію двадцятирічної давності. Хотілося б виправити помилку молодості, – але як? Був і я колись молодий. Молодий і, як казав поет, закоханий по вуха. Я вам хочу звіритися, Женю. – Майор нелегко зітхнув. – Любив я, як ви оце тепер кохаєте Галину, її матір. Важкі то були роки. Ніколи нам було займатися коханням. Часу не було. Все наскоком. Весь час у погонях, весь час когось ловив. Ніколи було й зупинитися. Всього один раз. Один-єдиний раз. – Майор ще раз зітхнув так важко, що лейтенант почув, як у Ситорчука тріснула діафрагма. – Більше ми з матір'ю Галини не зустрічалися. Згодом вона вийшла заміж... За якогось інженера. У них народилася дитина. Мені й тоді здалося це трохи підозрілим і трохи передчасним. Але в моєму здогаді не вистачало однієї ланки. Тоді я так і не докопався до істини. Але тепер, рівно через двадцять два роки, я розгадав цю таємницю...