Книга в камені

– О, шановний! – Сіцінський аж підхопився з місця, чим перелякав пані Головату. – Ви поцілили просто в яблучко, самі того, радше за все, не знаючи! Але почнімо здалеку. Так, слушно, що Париж засновано дуже давно, і не всякі міста нашого краю йому в тому рівня.

– Ось бачите, – просяяв Троєгубов.

Аж тут Сіцінський перервав його:

– Не поспішайте тріумфувати, друже. Париж справді було засновано в далекому третьому столітті до Христа. І постав він із поселення кельтів, що мало назву Лютеція, або ж Лютеція Паризіорум. Самі ж кельти величали себе племенем паризіїв, звідки й походить уже відома нам назва міста. А тепер, якщо ваша ласка, я нарешті згадаю про наш Кам’янець.

– Будемо безмежно вдячні, – Яків зручніше вмостився, розуміючи, що Сіцінський не просто так робить барвистий вступ, а справді воліє повідати товариству дещо цікаве.

– До речі, шановне товариство, – Сіцінський підібрався і наче пострункішав, його очі зблиснули, – ви, певно, будете чи не першими, хто почує від мене цю інформацію. Її досі немає в офіційних джерелах.

– Отакої! – ударив долонями по колінах Троєгубов. – Це ж нам тепер і потеревенити про це не можна буде – секрет?

– Секрет – не секрет, але переворот в історичній науці зробить чималий.

– Не зволікайте, пане Сіцінський, прошу вас, – пані Головата благально торкнулася руки священника.

– Гаразд, тоді звернемося до офіційних версій заснування Кам’янця. Їх є декілька, але перебирати всі зараз немає сенсу, та вони й не здадуться нам такими вже цікавими з огляду на те, що твердять про заснування міста досить пізно, аби порівнювати його з Парижем. Проте одна з цих версій (я висвітлюю її у своїй праці про Кам’янець) полягає в тому, що місто було одним із найдавніших поселень Дакії.

– Дакії? – не втримався Яків.

– Саме так! Ще Птолемей згадував низку дакійських міст, одне з яких називав Клепідавою чи Петридавою, беручи за основу латинське слово petra…

– Скеля! – швидко зорієнтувався Яків.

– Правильно! – охоче підтвердив Сіцінський і продовжив: – Тобто сам Птолемей довів, що згадка про наш Кам’янець із назвою Петридава припадає ще на друге століття по Христі.

– Але ж, даруйте, – змахнув руками Троєгубов. – Друге століття по Христі – то трохи запізно супроти Парижа.

– Але я, – Сіцінський не зреагував на слова бороданя і правив далі, – не підтримую цю теорію.

– Ось тобі й маєш, – пані Головата здивовано витріщилася на священника.

– Так, не підтримую, бо це просто висновки кількох істориків, які занадто буквально зрозуміли Птолемея. Вони не можуть запропонувати навіть найменшої доказової бази цієї теорії.

– Доказової бази? – перепитав Троєгубов.

– Тобто викопних матеріалів, які дали би змогу довести істинність заяв, – пояснив Сіцінський. – Вигадувати ж теорії кожен мастак.

– Перепрошую, та чи не хотіли ви нещодавно переконати нас (якщо не помиляюся), що Кам’янець може втерти носа самому Парижу? Чи я все ж щось не так зрозумів?

– Аж ніяк, – усміхнувся Сіцінський, – зрозуміли ви все правильно.

– Тоді в чому річ?

– А в тому, панове, що зовсім нещодавно історична наука поповнилася новими відомостями, яким, без перебільшення, важко скласти ціну. І цей скарб я везу в ось цьому саквояжі!

– Скарб! – охнула пані Головата, затуляючи рота руками. Троєгубов та Яків мовчки втупились у потертий саквояжик, ніби силкуючись крізь його шкіру розгледіти блиск золота й самоцвітів. Ну а який же вигляд може мати скарб? Здавалося трохи дивним, що священник ось так просто везе із собою торбу коштовностей. Так, він тулив саквояж до себе, але (Яків спробував уявити себе на місці Сіцінського) якби там і справді було золото, то який сенс говорити про це так необачно?

– Так, скарб, – знову всміхнувся священник і раптом клацнув застібками саквояжа. – І зараз я вам його продемонструю.

В екіпажі запало напружене мовчання. Три голови, мов за командою, схилилися над саквояжем, намагаючись роздивитися у потемках блиск коштовностей. Натомість Сіцінський витяг із саквояжа якийсь черепок і захоплено подав його мандрівникам.

– Це жарт? – за якусь хвильку витиснув із себе Троєгубов.

Яків вирішив промовчати, адже розумів, що священник просто дещо схильний драматизувати певні моменти в царині, що нею захоплений надміру. Непоказний черепок, на якому чітко проступали хвилясті візерунки, і справді був для нього неабиякою цінністю, що розкривала таємниці давно минулих часів.

– Ні, шановні, – Сіцінський нарешті вирішив покінчити з недомовками, – ідеться аж ніяк не про жарт. Оцей уламок кераміки майже безцінний для історичної науки, хоча його вартість не більша за копійку. Не мучитиму вас далі та краще поясню. Не так давно – сімдесят восьмого року – Антоній Шнайдер, зовсім неподалік, за Збручем, досліджував старовинне поселення, де виявив рештки досі незнаної культури. Спочатку він помилково приписав те все римлянам, але згодом змінив свою думку. Ці дослідження стали першими із низки, що явили світові щось просто унікальне. Вісімдесят четвертого року, біля села Кукутені, що в Румунії, Теодор Бурада знайшов фрагменти кераміки та дивні теракотові фігурки, що нікому раніше не траплялися. А зовсім нещодавно – дев’яносто третього – Вікентій Хвойка знайшов щось подібне – де б ви думали – у самісінькому Києві!

– Просто у місті! – захоплено вигукнув Троєгубов.

– Вулиця Кирилівська, п’ятдесят п’ять! – із таким самим щирим захватом продовжив Сіцінський. – Дев’яносто сьомого той самий Хвойка знайшов подібні артефакти біля села Трипілля, що під Києвом, і тоді всі зрозуміли: йдеться про одну спільну культуру. На той час її нарекли культурою мальованої кераміки, а тепер – Трипільською культурою. У серпні минулого року пан Хвойка презентував свої знахідки та дослідження на археологічному з’їзді в Києві, який офіційно визначився з датою відкриття незнаного донедавна культурного комплексу!

– Але про Кам’янець ви й досі нічого нам не сказали, – прискалив око Троєгубов.

– Як не сказали, яким періодом датують цю нововідкриту культуру, – додав Яків.

Сіцінський вдячно кивнув йому.

– Слушне зауваження, пане Ровнєр. Але з датуванням я поки трохи зачекаю, натомість задовольню нарешті цікавість пана Троєгубова та повідаю про Кам’янець.

– Будьте ласкаві.

– Минулого липня кам’янецький міщанин, такий собі Єгоров, вирішив викопати у своєму господарстві новий колодязь. І викопав. Ось тільки так трапилося, що у відвалі викопаної землі він знайшов дивні черепки, один із яких ви зараз бачите перед собою.

– Та сама культура?

– Правильно, – хитнув головою Сіцінський. – Але й це ще не все, бо майже водночас із тим, як пан Єгоров копав свій колодязь, на Польському ринку перекладали бруківку. Та, як на зло, зарядили дощі, бруківка залишилася неперекладеною, а водою вимило чималеньку яму, на дні якої помітили щось дивне.

– Знову Три… – Троєгубов боявся помилитися, – Трипілля?

– І не просто Трипілля, друзі! А ливарня! Металообробна майстерня часів Трипільської культури!

Його очі горіли вогнем, а на щоках розпливався рум’янець.

– Ось тепер, певно, якраз і поговоримо про ті часи, – усміхнувся Яків.

– Гаразд, не випробовуватиму більше вашого терпіння, – погодився Сіцінський. – Знахідки датують приблизно… – він зробив паузу, набрав у груди побільше повітря, а тоді урочисто продекламував, наче виступав перед ученою авдиторією, – третім тисячоліттям до Христа!

– Тисячоліттям… – у Троєгубова відвисла щелепа. – Ось вам і Париж…

– Тобто ви вважаєте?.. – почав Яків, але Сіцінський перебив його.

– Поки ніхто, звісно, навіть не намагається стверджувати, що місто заснували у третьому тисячолітті до Христа чи, може, навіть і раніше. Проте зараз видається безсумнівним, що люди тут жили вже тоді. А ось чи існувало їхнє поселення безперервно аж до нашого часу, науці ще належить дізнатися. Але тепер ви, безперечно, розумієте всю цінність цього черепка, – священник обережно сховав уламок до саквояжа.