Книга в камені

– Але ж убивств більше не було! – не вгавав Троєгубов.

– Це правда.

– І завдяки вашим зусиллям, але аж ніяк не поліції!

– Певно, і тут ви маєте рацію.

– Ну, ось! – бородань вказав на Якова, неначе щойно довів складну теорему. – І після всього ви віднікуєтеся!

– І справді, пане Ровнєр, – пані Головата споважніла так, що голос її став тихим і виразним, – ви зробили велику справу. Хтозна, чи не було би жертв набагато більше… А так…

– Ну, нехай ваша правда, – Яків махнув рукою на знак згоди.

Насправді він і не думав заперечувати власних заслуг, одначе кожен спогад про не такі далекі в часі події немов обпікав його. Хотілося чимшвидше все забути, жити без нічних жахіть, не підскакувати на ліжку, обливаючись холодним потом від відчуття, що тебе щойно дзизнув по горлянці чимось неймовірно гострим маніяк. Але, позаяк до повного забуття було ще дуже довго, доводилося терпіти й миритися з іноді досить нав’язливою увагою до власної персони та подій, що трапилися в місті минулої весни.

– Вочевидь, тільки мені геть невідомо, про що зараз ідеться, – обережно подав голос Сіцінський, який увесь час уважно спостерігав за співрозмовниками.

– Ох, пане Сіцінський, ви не чули про ті вбивства? – здивування Троєгубова було таким щирим, ніби Сіцінський щойно повідомив йому, наче ніц не знає про те, звідки беруться діти.

– Зізнаюся, щось чував, але то було справді «щось»: якісь плітки, перекручені та перебрехані, даруйте на слові. Від лютого й до кінця весни я мешкав у Харкові, тож по поверненні додому, у Кам’янці, як то кажуть: «чули дзвін». Коли не помиляюся, то пан Ровнєр доклав рук до розкриття кримінальної справи про вбивства повій, чи не так?

– Саме так, пане Сіцінський!

Троєгубов потер руки, задоволений нагодою переказати зацікавленому слухачеві все, чим жив і від чого здригався Проскурів зовсім нещодавно. Та що там – поруч сидів не абихто, а сам Яків Ровнєр, завдяки зусиллям якого місто позбулося навіженого вбивці. Бородань розгубився, чого йому кортіло більше: повторювати відомі моторошні подробиці чи спробувати розговорити Якова, аби той поділився чимось досі потаємним, таким, заради чого вартувало б укотре відмовитися від завершення книги та знову взятися за перо.

– Я заздалегідь перепрошую нашу попутницю, якій, може, буде не надто приємна така розмова, – задля годиться Троєгубов ґречно приклав руки до грудей, попри те що на його обличчі вимальовувалася рішучість будь-що втримати розмову в обраному руслі. Здавалося, чоловік був ладен просто зараз висадити жінку на розкислому путівці, щойно вона наважиться протестувати.

Але пані Головата не заперечувала (певно, присутність Якова та можливість випитати в нього не відомі досі подробиці, які ще довго вдасться переповідати всім без винятку родичам, знайомим і незнайомим, зіграли вирішальну роль). Вона лише широко перехрестилася, тим самим повністю віддаючи ініціативу бороданеві.

Троєгубов зиркнув на Якова, чи той, бува, не заперечує, і захоплено почав говорити…

Після від’їзду пожежників від «Мебльованих кімнат Розенберга» мало що залишилося. Власне, їхньої допомоги майже не знадобилося: злива швидко загасила пожежу, хоча другий поверх вигорів майже повністю, що робило непридатним для житла й перший.

Кілька довжелезних хвилин Яків німо тупився в шарварок, зчинений перед будинком натовпом переляканих пожильців, сусідів, приблудних собак і навіть всюдисущих дітлахів, яких начебто анітрохи не налякав шал іще не зовсім вщухлої бурі. Із задуми Ровнєра вивів Большаков, який боляче стусонув його під бік.

– Якове, якщо не хочеш мати на руках іще один труп, поквапся.

Яків спробував підхопитися на ноги – й заточився. Від падіння він урятувався, вчасно спершись на дужі руки Архипа. Як можна було зволікати, коли поряд досі лежав закривавлений Казимир? Він безпорадно заозирався довкола, ніби шукаючи підказку, й одразу ж перехопив погляд Дарці.

– Якове, треба поспішати, – незважаючи на пережите, голос дівчини звучав навдивовижу рівно. – Певно, потрібно везти його до тебе в лікарню?

– Як ти? – Ровнєр немов не чув її слів, міцно вхопився руками за дівочі плечі, не відчуваючи сили в задерев’янілих пальцях. Дарця мимоволі скривилася.

– Житиму, – обличчям дівчини промайнула тінь усмішки. – Мною не переймайся. Усе гаразд.

– Заприсягнися.

– Присягаюся, – тепер Дарця справді всміхнулася, і Яків нарешті розчепив зведені судомою пальці. – Якове, не можна зволікати.

Переборюючи пекельний біль у ногах і поперекові, Яків присів біля нерухомого Казимира. Забризкане кров’ю обличчя чоловіка нагадувало гротескну маску, і якби не ледь вловима пульсація жилки на неушкодженій скроні, то можна було би подумати, що він уже неживий. Під очима Казимира залягли глибокі сині тіні, шкіра на вилицях натяглася й узялася сірими плямами, а знекровлені потріскані губи ледве прикривали зуби. Якову ж достатньо було торкнутися шиї пораненого, провести пальцями по скроні, аби впевнитися, що справді годиться поспішати, аби скористатися примарним шансом урятувати його.

– Архипе, – Яків опустився на землю біля Казимира (ноги відмовилися служити йому), – знайди транспорт!

– Чекай! – У критичні моменти Большаков ставав великою, потужною та безвідмовною машиною – незгірш паротяга, що зносив на своєму шляху всі перешкоди. Архип шарпнувся в юрбу, заметушився межи людьми зі спритністю, начебто невластивою його опасистому тілу, а тоді немов розчинився. Однак як не вишукував його поглядом Яків, розгледіти не міг. Дивовижа, та за декілька хвилин Большаков виріс поряд, а за його плечима форкала невеличка кобилка, запряжена у воза. На передку сидів переляканий хлопчина, який розгублено переводив погляд із юрмища біля згорілого будинку на закривавлене тіло Казимира, а тоді на рішучого Большакова, що міцно тримав кобилку за вуздечку.

– Пане, а платня ж буде? – нарешті спромігся витиснути він із себе.

– Помовч і допоможи-но мені краще завантажити тіло… – Архип сплюнув і перехрестився, – ось цього пана на воза. Та ну ж бо, не барися! Буде! Не турбуйся про те!

Яків урешті-решт зіп’явся на неслухняні ноги, та раптом відчув, як до його боку притулилося чиєсь тіло, а ліктем ковзнула м’яка рука. Спиною враз шугнули мурашки, а долоня намацала Дарчину долоню – перемащену брудом і сажею, але таку теплу.

У голові били шалені дзвони, тіло раз по раз стрясали дрижаки, а зуби цокотіли, немов узимку на морозі. Але щохвилини Яків дедалі більше опановував себе, тож коли Архип із хлопчиною-візником нарешті примостили Казимира на соломі, то він уже міг стояти вільно, не спираючись на Дарцю.

Події, що відбувалися потому, Яків пам’ятав погано. Пригадував якісь уривки, котрі не надто тулилися докупи: ось вони трясуться возом угору Кам’янецькою, і Большаков прикрикує на розгубленого візника, аби той не розтряс «вельмишановного пана», тобто Казимира; ось Казимир лежить на операційному столі, а в лікарні метушаться всі без винятку, тільки він сам на диво спокійний, миє руки та готується до операції; ось він знеможено сидить на диванчикові у власному кабінеті, поруч зіщулилася Дарця, у кріслі куняє Большаков, рипають двері, хтось заходить, виходить, його про щось розпитують, але він уже нічого не чує. Найважливіше, що операція минула успішно, Казимир житиме… Хилить у сон… Страшенно хочеться спати…

Наступного дня по обіді Яків стояв перед «Мебльованими кімнатами», мовчки оглядаючи згарище. Кислий сморід горілого дерева забивав подих, а розум відмовлявся вірити побаченому. Здавалося, ще позавчора будинок був надійною фортецею, сховком від життєвих негараздів, а вже сьогодні здіймав до неба обвуглені стіни. Пожильці рятували з поруйнованого дому все, що могли витягти й що не пошкодило водою, – і від зливи, і від зусиль пожежників. Гармидер на попелищі тривав ледь не до самого ранку й ущух із першим промінням сонця, як із колишніх уже «Мебльованих кімнат Розенберга» успішно винесли останні вцілілі меблі. Моше Розенберг не заспокоївся, доки з будинку не врятували все, чому можна було дати друге життя, – від дверей і до віконного скла. Навіть не фахівцеві було зрозуміло: будову пошкоджено так серйозно, що відновити другий поверх навряд чи вдасться.