Страница 4 из 5
–
Отже, – сказав Малеш,– цей переполох через якусь потвору, про яку ішлось в легендах.
–
Так, – відповів Павло,– коли вони відпускали мене я мигом помітив фотографію тієї потвори, вони казали що на неї можна дивитись лише після спеціального медогляду, щоб переконатись що серце не розірветься від страху, тому я помітив лише страшні роги.
–
Розумієш, того дня коли ти появився сейсмологи засікли землетрус в оцих районах,– сказав Малеш,показуючи пальцем на карті, що з’явилась у вигляді світлових спецефектів з його браслету, північну територію колишньої Росії.
–
Це мабуть збіг, що зовсім не пов'язаний зі мною, до того ж там тайга, холодно, а я теплолюбивий.
–
Можливо, але по тамтешніх звітах там вже зникло п’ятеро людей з тієї миті до тепер та почали масово тікати ведмеді з оленями, по напрямку
їх руху ми знайшли центр нещасть і послали туди важку артилерію та літаки – розвідники,
–
Але ж ніяка зброя не бере ту потвору.
–
Зачекай, прийшло повідомлення, ти мав рацію, зарз ведеться обстріл тієї потвори з усіх найновіших типів зброї, і використовується, навіть,зброя масового знищення.
–
Ого, поки не забув. Як ти вивчив українську і що це за балакучі собаки ходять містом.
–
А, це дуже просто, мені вживили знання цієї мови, а собакам вже вживляють свідомість близьку до людської плюс бонус – якусь мову із людських.
–
Мікрочіпи?
–
Що це? Про них ніхто не чув. Річ у пігулках, що містять тисячі нанороботів, які після потрапляння в організм запрограмовані знаходити мозкові центри, що віповідають за сприйняття світу чи за мову і вводять туди всю інформацію, яка вже відформатована для мозку живої істоти, після цього вони самознищуються розпадаючись на поживні сполуки.
–
До чого наука дійшла. Можливо ці пігулки зможуть допомогти в боротьбі з істотою, але я спробую зрозуміти як в давнину люди перемагали цих потвор.
–
Ну добре, думай, а я подивлюсь пока звіти і пораджусь з «вченою екстримальною радою».
Павло присів і глибоко задумався. Напевно, так глибоко він ще не задумувався окрім того дня коли здавав екзамен з історії України. Є можливість довідатись про що він думав: «Отже, істота рогата, нечисть, жахлива, пошук інформації, чорти в релігії, мінотавр в давній Греції, Немейський Лев, якого задушив Геракл, бо зброєю не можна було його згубити, але ж шкіру лева він якось обробляв. Мінотавр –напів бик, напів людина, був вбитий Тесеєм, мабуть, з іменами важко. Але то було без освітлення, тому Тесей бився з ним майже наосліп, оскільки в Мінотавра такий повинен бути несвіжий подих, що навіть смолоскипи гасли. Постає питання, як же він убив ту тварюку. Згадуй. Ага, у нього була золота нитка, яку йому дала подруга місцева, напевне багата, раз такими нитками розкидається. Отже знаряддя вбивства – це… нитка. Він задушив істоту. Так спробую уявити себе на його місці. Темно. Ще темніше. Бачу світло в кіці тунелю, а це його очі світяться, от гад, махлює, зате в руках я тримаю нитку. Зараз заховаюсь за поворотом, підставлю ножку, він зашпохнеться, впаде,я зверху і обхвативши ниткою задушу гада. О, підходе, так ножка на поготові. А!!! він став мені на ногу, дивись куди йдеш, скотина рогата! Ой, невдача. Ще раз, тепер просто ззаду накинутись. Він проходить,не бачить, принюхався, ага, шкарпетки забув зняти, ці греки в сандалях стародавніх. А.а.а!.. Ні, не підходить, як ще можна, як же він його здолав. Залізу на стіну і як буде наближатись –спригну згори, нитку за шию і все. О , він іде, правильно підібрати момент, прижок, о це його роги, ну чому вони такі гострі. Ні, знову не так. Ще раз, підходить, я присів, як нагнеться – нитку за шию і готов – на шашлики. Нахиляється, реве, різко піднімаюсь, ой, задається я вдарився головою об його щелепу, він каже що я йому заплачу за це. Я відповідаю, що з собою лише гривні, а візу він не приймає, тоді він закричав це слово «натурою». Тепер кричить «прокинься», як ще прокинься, якщо я не заснув, дивно, чому мене не дивує що бик розмовляє і як тут опинився…». Павло поворушив головою, відкрив очі, побачив перед собою обличчя інопланетян, заплющив очі і запитав: «А де роги?». Ті мовчки переглянулись а він ще раз розплющив очі і зіврався з місця: «я знаю як вбити істоту!». Всі злякались його реакції. Всі , тобто двоє прибульців та Малеш.
–
Ми забрали тебе через п’ять годин, вибач трохи відстали від графіку, жінка просто позвонила, говорили довго по роумінгу,– сказав Сфінкс.
–
А Малеша чому теж взяли? – спитав Павло
–
Та він більше всіх кричав «Чо без попередження, ну наглість више криші», ми поки йому пояснювали що тебе попереджали, поки тебе
сонного забирали, то не помітили як він з нами опинився на палубі, не викидати ж чоловіка.
–
Я з вами хочу вбити потвору, це історична мить, – добавив своє слово Малеш, – істота справді могутня, вже три види бомб на спину їй кидали і хоть би що.
–
Ну гаразд, ідемо в бій, тільки дайте мені золоту нитку.
–
А симпатичні окуляри?– запитав Шкрябодир,– ато мені все одно, з тобою іде Сфінкс, поки я на кораблі.
–
Ні, не треба, імідж зіпсую, в них я як дурник.
–
Ой, у нас немає золотої нитки, лише платинова.
–
Ну добре, ризкну, давай.
І вийшли троє на поталу невідомому. З різних світів вони мали спільного ворога, який наносив жах на всю галактику.
Один сміливець – прибулець Сфінкс: в симпатичних рожевих окулярах, здоровило, яке тримало в руках надпотужну нейтронну рушницю, якою в дитинстві підривав величезні астероїди.
Другий безстрашний агент, який теж на всяк випадок одягнув симпатичні окуляри, щоб не перелякатись істоти. В його арсеналі був мисливський ножик, світлові гранати та лазерний автомат, який він тримав в руках.
І нарешті третій – він тримав клубок платинової нитки. Побачив потвору, підібрав з під ніг залізного прута, потім ще раз подивився на потвору, подивився на прутик, викинув його і відколупав з уламків здорову ломаку.
Ну от, наші герої готові, а чудовисько дарма часу не гаяло. Поки в істоту стріляли з гармат і танків, воно підбігало до цієї техніки відгризало шматки заліза, пережовувало і плювало ним у віддалені танки, пробиваючи їхню броню, та в літаючі апарати. Уламки лежали навкруги і продовжували розлітатись. Один із них долетів до літаючої тарілки і та відлетіла на безпечну відстань- на 40 км, хоча на думку пілота тарілки безпечна відстань в той момент це інша планета, якщо не вдасться знищити потвору. А поки потвора нищила дорогу техніку наші герої з меншим запалом вирішили помолитись перед боєм – кожен своєму божеству. Раптом потвора помітила хопців, особливо Павла, її очі запалали і воно стрімко почало бігти в напрямку своїх нових жертв.
–
Ну чому ж так рано, я ж навіть не встиг покаятись за свої гріхи пожиттєві,– сказав Павло.
–
А,а.а.а, стреляєм, а.а.а тікаєм, а.а.а уламки, ледь ногу не зламав, – крикнув Малеш.
–
Здохни, потворне чудовисько! – скрикнув Павло і був готовий бігти назустріч своїй смерті.
–
Так не можна говорити, цензура забороняє, говори так: «дезактивізуй свої життєві функції, істота, зовнішність якої не відповідає госту № 4200 за 2450р.» зрозумів,– крикнув Малеш.
–
А, заберіть мене назад в минуле, я тут нізащо тепер не лишусь, добре? Де… а
Не встиг Павло договорити як на нього наскочила потвора, перевернулась через спину, але його звалила з ніг. Інерція завжди буде в нагоді, очевидно, потвора її не врахувала, коли розганялась. Потвора влетіла в купу уламків а хлопці почали обстрілювати її в них. Воно висунуло голову і Павло кинув ломакою по ній. Влучив, але це не допомогло, потвора вискочила з розжарених уламків і почала вже розбігатись в сторону Павла. Той розвернувся, зачепився за залізяччя і впав. В руці він тримав вже розмотаний клубок платинової нитки і коли зрозумів що шансів вижити вже нема кинув те прямо в потвору. Нитка впала прямо під ноги чудовиську, воно запуталось і на великій швидкості упало на уламки, ну і на свою голову, звісно почувся хрускіт в області шиї і потвора намертво докотилась до Павла. Той в цей момент переглядав останні миті свого життя… ну на мобілку записав як в потвору ломакою влучив от і переглядав. Дуже погано вийшло, взагалі не розбереш нічого, стерти доведеться замість того щоб дивитись як потвора на нього зараз плигне. Потвора вочевидь плигнула, але в останнє в житті своєму і докотилась якраз до ніг Павла і більше не подавала жодних ознак життя. Павло вже заждався, подивився на час на молільнику, подумав що щось підозріливо тихо і вдивився в простір позаду екрану своєї мобіли.