Страница 50 из 60
В 1903 році батько, не маючи коштів далі вчити мене, віддав мене до Київської військово-фельдшерської школи, де він, як бувший солдат, мав право вчити дітей на казьонний кошт. В цій школі я вчився 4 роки, і в 1907 р., закінчивши її, назначений був фельдшером в 168 піхотний Миргородський полк, розташований у Києві. За навчання на казьонний кошт, я мусів був одслужити 6 років у війську фельдшером (1 ½ роки служби за 1 рік навчання). Звільнився з військової служби в 1914 році й поступив за фельдшера в Київську залізничну лікарню. На імперіалістичну війну не пішов, як залізничник. В цій лікарні я пропрацював до кінця 1917 року, коли мене було взято з лікарні в Санітарну Управу тодішнього Міністерства Шляхів уряду, т. з. «УНР». І прихід німців і гетьманщину я працював в названому М-ві Шляхів. Під час повстання Гетьмана я з Києва втік в район повстання (Фастів) і звідти з повстанським військом знову повернувся до Києва. З петлюрівським урядом я, в складі М-ва Шляхів, як діловод Санітарної Управи пройшов увесь шлях аж до Кам’янця Подільського. Там, у Кам’янці, кинув Міністерство і почав працювати в газетах есерівських, спочатку в «Народній Волі», а потім у «Трудовій громаді». Писав фейлетони за підписом «П. Грунський». З Кам’янця на початку 1920 року, перейшовши фронти, повернувся до Києва й працював за редактора мови у видавництві «Книгоспілка». В жовтні 1920 року мене заарештувала ЧК, а в квітні 1921 року я вийшов з в’язниці і почав працювати в редакції газети «Вісті ВУЦВК», спочатку, як перекладач, а потім, як фейлетоніст, за псевдонімом «Остапа Вишні». З того моменту почав брати участь в культурній, політичній і громадській роботі УСРР і СРСР, аж до моменту арешта 26 грудня 1933 року. Ні до яких політичних партій не належав. Із літературних радянських організацій належав до групи «Літературний Ярмарок» і «Пролітфронт». В останній час, після постанови ЦКВКП(б) від 23 квітня 1932 р. був за члена президії Оргкомітету Спілки Радянських Письменників України.
Це, сказать би, сухий і «офіціальний» бік життєпису.
Дитинство. Жив у дитинстві в оточенні укр. села, хоч батьки, люди малокультурні, пнулися до якихось «підпанків». І батько і мати національно були несвідомі, хоч у родині панувала мова українська. Та зрештою, батькам було і не до мови і не до свідомості, бо народили вони за 25 літ свого шлюбного життя сімнадцятеро дітей, з яких я був другим. Батько помер 1909 року, мені тоді було 20 літ, я служив у Києві за військового фельдшера, одержуючи 5 крб. на місяць, а мати залишилась дома з 11, коли не рахувати двох старших, що жили вже «поза хатою» (всіх живих залишилось 13 чоловіка) – з 11 малими дітьми. Ясно, – злидні. Одже – пішов я в Києвську військово-фельдшерську школу 13 літ – національно-українського свідомого нічого не було – знав я тільки укр. мову, якою говорив змалку.
Школа – військова. Впливів на мою нац. свідомість не мала ніяких. Поза школою так само з свідомими укр. не здибався.
Військова служба. Тяжка і морально, і матеріально. Полк був суворий. Гнули мене в баранячий ріг. Здерідка, бувши на військовій службі, зустрічався з земляками студентами, членами укр. клубу «Родина», і разів зо два був з ними, переодягнений у цивільну одежу, в клубі. Укр. книжки потайки читав, бував часто в укр. театрі Садовського. Вважав себе за українця, але практичних наслідків (гуртки, просвіта і т. д.) з цього не робив. Не вважаючи на фельдфебельський у полку надо мною чобіт, уривками вчився, увесь час мріячи скласти іспит за гімназію й пробитися до університету. До університету я потрапив значно пізніше, аж у 1917 році, але його не скінчив.
Праця на залізниці. На військовій службі я пропрацював з 1907 до 1914 року. В травні 1914 р., звільнившись од воєнщини, я вступив фельдшером в Київську залізничну лікарню. Тут я працював до 1917 року. На імперіялістичну війну не пішов, як залізничник. Праця в лікарні була серйозна й відповідальна. Працював я в хирургічному відділі, де на 50 чоловіка хворих було 1 лікар-хірург і 3 помішника – серед них і я. Добові чергування через два дні на третій, самостійні складні хірургічні й ортопедичні перев’язки, операції і т. д. На військовій службі праця була канцелярська. Довелося мені сісти знову за медичні книжки, довелося багацько працювати, щоб не «вдарити лицем у грязь». Це вимагало часу. А тут іще – війна, лазарети. Лікар узяв, крім лікарні, ще два лазарети для поранених. Працював і я там з ним. Буквально цілі дні зрання до вечора біля хворих. Ніколи було вгору глянути. Освіта й самоосвіта, про яку я мріяв – лежала каменем. Тільки в 1916 році, коли я покинув лазарети, а працював у самій лікарні – я знову взявся до самоосвіти (за гімназію).
Революція. В революцію я вступив, як людина політично абсолютно не свідома і не освічена. Тільки чутки, тільки й того, що знав, то єсть партії – есери, есдеки, більшовики. Самі елементарні відомості. Починається національний рух. Я ж українець? Українець! І пішло. Пішла безсистемна біганина сюди, й туди й онкуди. І в Просвіту, і в Центр. раду, і в нац. і революц. демонстрації і т. д. і т. і. Хотілося допомогти революції, допомогти нац. рухові. А як допомогти – невідомо. Кінчилося тим, що ні в які партії я не пішов, а пішов «допомагати» будувати укр. державу звичайнісіньким урядовцем (діловодом) у тоді щойно організоване Міністерство Шляхів. Там я здибався з лікарем Модестом Левицьким, старим українцем, членом української громади, став робітником газ. «Рада» і відомим уже тоді українським письменником. Ви бачите, з якими багатьма «поважними і поважаними титулами» людину я зустрів. Перший раз у житті побачив живого письменника. Модест Левицький вважався за народолюбця, письменника гуманіста, людину школи драгоманівської, особистого приятеля Косачів і Лесі Українки (це, між іншим, не завадило йому потім, в еміграції, виступати з погромницькими статтями проти укр. робітників і селян!). Ясно, що я в його особі побачив «ідеал» людини. Вплив він на мене зробив великий, слово «народ» він вимовляв, як щось «святе та найдорожче». Народ – усе! І для мене пішло – «народ» усе. Модест Левицький, між іншим, перший звернув увагу на мій «стиль» у письмі і сказав, що з мене міг би бути письменник. Тоді я на це особливої уваги не звернув.
Гетьманщина. Працюю в тій же самій управі. Модест Левицький проти такого гетьмана і я проти. Але все це в межах балачок в управі. Я був заклопотаний канцелярщиною і не встрявав у «політику». Почалося повстання проти гетьмана. Модест Левицький переховується в Києві, я тікаю в район повстанців, у Фастов. 3 повстанським військом приходжу до Києва.
Директорія. Працюю там таки, в Саніт. Управі Шляхів. Левицький їде «послом УНР» до Греції. Я залишаюсь в Управі. Прихід більшовиків – і я, як чиновник М-ва шляхів, виїздю з урядом директорії, де «під вагоном територія, а в вагоні директорія». Докотився я аж до Кам’янця.
Еміграція. Ганебна сторінка в моєму житті. Зрада інтересів трудящих України. Але зради несвідомої. Це аж ніяк, проте, не виправдовує мене перед робітництвом і селянством. Факт – фактом. Всю мразь, всю ганьбу довелося пережити з т. зв. «Урядом УНР». І вже в Кам’янці, коли я, дрібний урядовець, побачив, зрозумів увесь цинізм «народних обранців», як вони себе звали, – я жахнувся. Одразу ж кинув посаду в Міністерстві Шляхів. А з чого жить? Я згадав про свій «стиль», про те, що я «можу бути письменником» і написав фейлетона. Я вже не пам’ятаю назви його. Показав його братові, есерові, що мав зв’язки з редакціями есеровської газети «Народна Воля». Редактором «Нар. Волі» був Часник. Я приніс йому фейлетона і фейлетон було видруковано. Так почалася моя праця в есерівських газетах і знайомство з українськими есерами. Було це десь, мабуть, восени 1919 року. За фейлетон мій у «Народній Волі» «про міністерства і міністрів УНР» (назви не пам’ятаю), газету було сконфісковано, а подальший друк фейлетона (розрахованого на кілька чисел газети) припинено. До цього часу я з есерами нічого спільного не мав і знайомий не був, виключаючи, звісно, двоюрідного брата, есера-шаповалівця, але брата я не любив і вплинути він на мене не міг. З приходом поляків до Кам’янця, коли вже директорія й міністри з награбованим майном майнули закордон, я почав працювати в есерівській газеті «Трудова Громада», як фейлетоніст. За редактора був Голубович. Фейлетони мали успіх. В партійні справи есерівські я не входив, ними не цікавився, а заробляв на прожиття журналістською роботою, дошкуляючи Уповноваженому «Уряду» Огієнкові своїми фейлетонами. За один з фейлетонів проти поляків і «уряду», газету було закрито. Я переховувався. А потім, в кінці березня, чи на початку квітня 1920 року, я з групою есерів (Часник, Степаненко, Арк, Коцюбинська, Волянський, Сердюк) вийшли з Кам’янця на Київ. Пройшовши фронти, добрались ми до Вінниці, де мої товариші по подорожі зв’язалися з представниками Рад. Влади, і нас було направлено в розпорядження Реввійськради 12 армії. Там нас прийняли тт. Затонський, П.П. Любченко, Аралов і відпустили на вільне життя в Києві.