Страница 40 из 60
Образи другої мініятюрки: «хвильове море – це пастух… воно гоне велику отару баранів до берега», «медуза морський холодець… кругле, як мисочка, біле дрижасте, холодне й прозоре».
Ці образи викликають з боку «морфолога» такі «соціологічні» перли: «так і видно в цих образах художника з обмеженим власним селом видноколом».
І знову таки претензійна «вченість». Амплітуда образу вимірюється «морфологом» не його, образу, клясовою вартістю в сполученні інших образів, що утворюють псиний зміст, а формалістичним талмудом, стиснутим до того ж обмеженістю українського урбанізованого міщанина. Коли, скажімо, перший образ асоціятивно переносить читача в коло баранів (не тих, звичайно, що… і т. д., а таки справжніх баранів), то в чому ж тут вина О. Вишні? Справжній баран, доводжу до вашого відома, єсть певна товарова одиниця, як товарову одиницю, барана читач може бачити не тільки у видноколі села, і не тільки міста, – барана читач може бачити в видноколі всього світу.
Нарешті, образи ще одної мініятюрки: «чудесна жінка в криваво-червону порфіру одягнена», «чудесна жінка з неземною красою». Ці образи викликали новий вибух претензійного обурення з боку «морфолога». Як так, верещить він, «революція в порфіру одягнена»? В «одяг королів»?
Вишня, отже, одягає в «одяг королів» революцію. Так? Так! Але чи не звернули ви уваги, тов. Европенко-Европацький, для кого він одягає її саме в такий одяг? Га? Для свідомої робітничо-селянської маси? Нічого подібного: він одягає її в такий одяг саме для обивателя, якого він взяв за своє завдання вдарити гострим памфлетом і який, себто обиватель, здібний мислити образами з шухлядок буржуазної революції. Діялектичний підхід? Цілком! І сумніватися може в цьому тільки той, хто поставив собі за завдання притримуватися відомого «постуляту» одного із героїв Бомарше: «брешіть, брешіть, щось та залишиться».
– Але чому ви не зупинитесь на «мистецькій машкарі», – скинувся нарешті мій співбесідник. – От слухайте, що пише Полторацький:
– «При поверховому підході і при недостатній обізнаності з Вишнею можна подумати, що його літературна машкара збігається з літературною машкарою Дем’яна Бєдного, тобто з ролею неухильного й моментального популяризатора всіх заходів партії й радвлади. При глибшому ж ознайомленні з літературною машкарою нашого автора виявляється, що сталева стійкість та ортодоксальність, виявлена ним у газетах, є лише однією із сторін літературної машкари Остапа Вишні. Автобіографія дає нам інші відомості».
Що ви на це скажете?
– По-перше, давайте зупинимося от на чому. Ваш друг пише, що інші «численні роботи» О. Вишні, що не ввійшли в томики, написано Вишнею на замовлення «відповідних редакторів» і, таким чином, до них, так би мовити, з ідеологічного боку не підкопаєшся. Чи не скажете ви мені, яким чином писалися ті мініятюрки, що їх вміщено в томиках? Не скажете? Ну, так тоді я вам скажу: і ті мініятюрки, що їх вміщено в томиках, теж писалися на замовлення радянських редакторів. В 4 томах «усмішок» нема жодної «усмішки» (за винятком, здається, переробленого «Вія», який ішов в Державному театрі), яка б перш ніж потрапити до томика не промайнула десь в газеті чи то в журналі. Чи може ви гадаєте, що на тих «усмішках», які увійшли в томики, саме на усіх тих «усмішках» (який фатальний збіг обставин!) наші редактори й посковзнулися? Саме в усіх цих «усмішках» і нема «моментального популяризаторства заходів партії й радвлади»? Беремо ці 200 з лишком мініятюрок із приблизно 1000 написаних (крім цих 200) на замовлення радвлади й перевіряємо. Беріть, скажімо, 1-й том і розгортайте його, де прийдеться. Я розгорнув на стор. 116. Перегортаю сторінки до кінця книжки. Перша мініятюрка – агітація за зсипку зерна в державні гамазеї, друга – за колективізацію, третя – за колектив (щоб не збились, орієнтую: ст. 145), проти розтратників, знову за колективізацію (ст. 171), за організацію доброї хати-читальні, проти глитая, проти сектантів, проти забобонів і т. д. і т. п. Беріть другий том. Починайте, скажімо, з 17 стор. Перша мініятюрка – лісовий тиждень, друга – за свині, далі – проти безглуздих постанов (ст. 38), за добре садівництво, за культурну обробку землі, за страховку, за повернення насіньньової позики, за газету, проти некультурного поводження з газетою, антирелігійна, за справжнього народнього вчителя, проти т. зв. «аполітичного» вчительства (стор. 87), проти алькоголю, за ліквідацію неписьменности, проти злодіїв в сільському апараті, за ощадну касу, за активність на виборах, знову за колектив, за агронома проти попів, за культурне поводження з твариною, проти крутіїв з кооперації і т. д. і т. п. Те ж саме ви, тов. Европенко-Европацький, побачите і в 3-му, і в 4-му томі… Так це ви ніяк не можете назвати «моментальним популяризаторством всіх заходів партії й радвлади»? Що ж ви тоді називаєте таким популяризаторством?
А тепер давайте перейдемо до «автобіографії», яка і «дає (як запевняє Полторацький) інші відомості» з приводу «літературної машкари О. Вишні».
«Морфолог», так би мовити, йде «ва-банк». Остаточно скомпромітувавши себе на шахрайських махінаціях з прикладами із творів Вишні, він хапається за останню соломинку – за «автобіографію». Письменника, як правило, судять не за його біографію, а за ті твори, що ними він постачає читача. Саме по творах визначають його «літературну машкару». В даному разі, беручи до уваги нещасне становище безпорадного критика, в даному разі давайте судити Вишню за його «автобіографію».
– «Цікаве тут (себто в «автобіографії». – М. X.), – пише Полторацький, – якесь нарочите підкреслювання міщанських рис, безпринциповости й не цілком щасливого політичного минулого мистецької машкари під назвою «О. Вишня».
Які ж це підкреслення? От які: ввесь тягар громадянської війни переніс: і в черзі по пайки стояв, і дрова саночками возив… а найтяжче було нести два пуди борошна… а таки доніс. Не кинув «здобутків революції». «Ну, а там під'їхала «плятформа», мене й посадили, потім випустили, але я з плятформи не злазив»…
«Чого я був у Кам'янці, питаєте? Та того ж, чого й ви».
Припустім, що Вишня не жартує, припустім, що він і «саночки возив», і «на плятформі» сидів, і в Кам'янці був, себто був серед прихильників якоїсь «директорії». Припустім. Але хіба говорити правду про своє минуле, глузувати з цього свого минулого – це значить «отим підкреслюванням шукати щільнішого контакту між автором і міщанським читачем»? Чому це «підкреслення» так не подобається «морфологові»? Чи не тому, що цим своїм «підкресленням» О. Вишня викликає Полторацького познайомити радянське суспільство з його, Полторацького, нікому невідомим майбутнім?[11] Звичайно, О. Вишня – не член комуністичної партії. Звичайно, пішов він з радвладою не з перших днів її, радвлади, існування (хоч і йде за нею вже 10 років), звичайно, до свого вступу до пролетарської літературної організації О. Вишня йшов шляхом попутництва, але це все-таки не дає найменшого права геополторацьким цькувати його. От ще одно «підкреслення»: «бути сучасним письменником значно легше, нічого собі не читаєш, тільки пишеш». «Це іронічне твердження не слід розуміти обов'язково іронічно, тобто протилежно до того, що написано», – коментує Полторацький. Запитуйте тепер, чому не слід? Тому, дістаєте відповідь, що «смерть Ізольди», «останню сцену із опери Ваґнера «Трістан і Ізольда», «використану» А. Дункан для своїх плястичних танків, «О. Вишня називає танком» («я зараз танцюватиму «Смерть Ізольди» – єсть такий танок»). Бачите, яка логіка і яка гімназіяльна вченість: танок «Смерть Ізольди» не можна називати танком, бо «морфологові» сверблять руки писати про те, що він допіру вичитав з енциклопедії. Бачите до чого можна договоритись: «Іронічне не слід розуміти іронічно». І після всього цього ваш «інфернальний філософ геніталія» має нахабство величати О. Вишню «екземпляром»? І після всього цього ви вимагаєте, щоб я передрукував його «монографію»?
– Фініта! – скрикнув тов. Европенко-Европацький. – Цю найбільшу частину «монографії» я всю викреслю: взагалі і про словник, і про «техніку гумору», і про образ, і про «соціяльну машкару».
11
Мабуть тут звичайна механічна похибка: не «З нікому невідомим майбутнім», а «З нікому невідомим минулим» (стор. 283 оригін.). (Григорій Костюк.)