Страница 29 из 60
Наостанку я хотів би ще раз на одному-двох прикладах показати убогість мистецьких засобів Остапа Вишні. (От він пише, наприклад: «Я фотографую з свого, звичайного, погляду, життя на селі» (I—45). І от як ця «фотографія» провадиться: Робота: «аж гуде». «Тільки гуп-гуп, гуп-гуп, гуп-гуп» (I—59). «Мантачать коси: дзень-дзень, дзень-дзень!» (I—80, I—134). Косять «рівномірно як годинник ссшш… ссшш… ссшш» (I—81), «в повітрі камертони золоті: дззз, дззз, дззз» (197) і т. д.
Звичайно, це все не більше, ніж протокол та й те записаний вельми невправною і примітивною рукою. Вишня іноді не боявся й того, щоб так і сказати про самого себе: «Бути сучасним письменником значно легше, нічого собі не читаєш, тільки пишеш» (I—14). Ну, звичайно, коли маєш постійно підтримку збоку повсюди розставлених контрреволюційною рукою своїх друзів, можна покласти ноги до стола і халтурити що завгодно: все одно надрукують.
Вишня не від того, щоб іноді довести і повну свою некультурність. От, наприклад, сцену із опери Вагнера «Трістан і Ізольда» Вишня вважає за танок лише тому, що Айседора Дункан використала цю загальновідому річ для однієї з своїх композицій.
На цих кількох зауваженнях ми можемо завершити характеристику постаті й методів роботи Остапа Вишні. З поданого видно, що це був за суб’єкт. Бездарний писака, що своїми коріннями виростав із куркульства, а в мистецькій творчості був продовжувачем губановських «малоросейських» збірок. Контрреволюціонер, що, нахабно халтурячи, насмілювався в зашифрованій формі протаскувати в літературі куркульські ідеї, колишній петлюрівець, що змінив вогнепальну зброю на перо «гумориста», от хто такий був цей «король українського гумору».
II
1. ОСТАП ВИШНЯ ТА СЕЛО
Ми переходимо тепер до аналізу матеріалу, зібраного Вишнею в 4-х томах його «Усмішок».
Переважну увагу в своїх творах Остап Вишня віддавав селу.
Вся установка селянської частини його «Усмішок» скерована на те, щоб всіма силами підкреслити патріархальну, хуторянську, куркульську незайманість радянського села:
«Ох і харрашо ж на селі! От тут тобі вишня під вікном, а поруч осика, а під осикою жито, а за житом гарбузи, а за гарбузами картопля, а за картоплею нужник!» (I—31).
Так декларативно починається фельетон – «Ось воно – село оте!», що править ніби за символ віри для Остапа Вишні. Ідилічність пейзажу тут просто таки Рубенсова, хоч за своїм звичаєм автор не добирає принципової ріжниці між нужником та власним вікном.
Автор всіляко намагається підкреслити, що село для нього… «не з тез статистичних відомостей повітпродкомісарів, не з донесеннів сільрад і виконкомів – не офіціальне село, таке собі село» (I—31).
Що цим мало бути сказано? Очевидно, одне: хоч ви як не намагайтесь радянізувати і колективізувати село, а воно собі є не ваше, не офіціальне, а наше, куркульське.
От які риси вишукує Остап Вишня в радянському селі:
«А так тихенько в нас. Оремо. Сіємо. Плодимось, як і всі православні. Живемо, одне слово» (I—34).
«Отак просто школа. А після школи розправа. А так живе старчиха. А навскоси кума Уляна. А посередині майданчик. А на майданчику свині» (I—32).
«До церкви дзвонять… А дзвін малиновий, та тіль – гу-гу-гу – cобаки гавкають. Одне слово – село» (II—19). Селян Остап Вишня подає як справжніх дегенератів. Та справа не тільки в тому. От наприклад, в «усмішці». «Пошти що й здря» Остап Вишня намагається показати, що село взагалі нездатне ні на який поступ. В цій «усмішці» селянин відмовляється від культурних нововведень за допомогою зачарованого кола: земля не вкупі – не можна культурно господарювати, а землевпорядкуватися не можна – бо земля не однакова і т. д. От, мовляв, яка є справжня психологія сучасного селянина, а ви ще намагаєтесь його на колективізацію тягти.
Дійсність, велетенська революція в сучасному колективізованому селі блискуче спростувала цей контрреволюційний наклеп Остапа Вишні. Та він докладає всіх зусиль, щоб показати удаване банкротство будь-якого заходу радянської влади, вжитого до поліпшення побутових умов селян: «У селі є потребилівка. Це в кращому разі, а найчастіше – «Стребилівка», що – «отут вона в мене сидить», отут – це значить «під грудьми», або «в печінках» (II—19).
А от і продовження:
«Але є одна штука, що трохи не примусила мене при в’їзді в село рявкнуть:
«Повстаньте, гнані і голодні!»
Щоб ви гадали, що це за «штука»?
Можно подумати, що Вишня побачив трактора.
«Арка!» (І—33).
От, мовляв, єдине, що змінилося на селі. Поставили арку.
Тут ми підійшли до цілої серії «усмішок», де Остап Вишня планово розглядає відповідні галузі життя радянського села:
«Головполітосвіта», «Жінвідділ», «Освіта», «Охорона народного здоров’я» і інш.
Що ж є в цих «усмішках»?
В «усмішці» «Головполітосвіта» автор всіляко підкреслює те, які грандіозні установи Головполітосвіти є в місті, а от в селі, мовляв, нічого нема. Село перебуває абсолютно за межами культурних заходів радянської влади.
«Он через дорогу під куминими Уляниними ворітьми – кілька колодок лежить. Ото й є наша Головполітосвіта» (І – 43).
Що там відбувається? «Лапання», ідіотичні похабні співи, «спання парами».
І все – вся Головполітосвіта.
Жінвідділ – жіночі плітки, церковні інтереси, над якими переважає розбита череп’яна ринка. Змалювання справжньої фауни села, а не людей. І нарешті що найцікавіше, за відсутністю ініціативи самих жінок, голова сільради об’являє, що жінка має однакові права з чоловіком. Як і всюди, тут Остап Вишня намагається викривити справу так, ніби ні про які органічні визвольні рухи з боку жіночої частини селян не може бути й мови, що їх звільнення провадиться шляхом адміністративних наказів згори. Наклепницька суть цього твердження, що витікає з тези Остапа Вишні про чужорідність радянської влади для села – нижче ми цю тезу ще проілюструємо – ясна сама по собі.
«Освіта» – «Освіта на селі. Ну, тут навряд чи вийде усмішка… Боюсь, що тут уже буде вишневий рид» (І—52).
І це Вишня насмілювався заявляти тоді, коли радянська влада за допомогою мас розгортала роботу по ліквідації неписьменності.
«Село – техніка…» – трактори: «…є… сили: дві кінських і одна коров’яча» (І—57) і т. д. Сішник – лантух. Косарки-снопов’язалки – люди, молотарки – дорослі, зерноочисні машини – діти. Цілковита відсутність машин.
«Село – книга». – Книг нема. Є лише старі гроші, що по них можна вчитися грамоті. Книжки ж використовують лише для крутіння цигарок. В цій наклепницькій «усмішці» Вишня безпосередньо подає руку білогвардійському гумористу Арк. Аверченку, коли той стверджував, що в Радянському Союзі скоро ніхто нічого не читатиме.
І це в той час, коли передвоєнна норма книжкової продукції у нас в кілька разів перевищена, коли зокрема на Україні тиражі книжок за десять революційних років в кілька разів більші, ніж за двісті передреволюційних.
Ховаючись за юродську форму викладу, Остап Вишня залюбки робить наклеп на культурну політику радянської влади.
«Охорона народнього здоров’я» – «Пасічанський Наркомздрав – баба Палажка» (І—66). Засоби лікування – власні руки, власний язик, власний іржавий ніж. Класифікація хвороб: переполох, глаз і т. д. А де ж робота НКЗдоровля? Звичайно, Остап Вишня її намагається не помітити.
«Профос» – ступені освіти – пасти гуси – технікум першого ступеня. Вища група – свині. І все. «Профос» закінчується одружінням. Чого намагався досягти Остап Вишня в усіх цих «усмішках»? Показати село таким закоснявілим, що його, мовляв, не можна зсунути з віковічних хуторянсько-куркульських позицій нікому. Намагатися одбити бажання їхати до нього й працювати там провідникам ідей радянської влади і, нарешті, подати всю сільську роботу партії і радянської влади, як зверхнє очковтирательство, командування згори і формалістику.
А от іще одна надзвичайно нахабна «усмішка». В ній Остап Вишня намагається агітувати за передплату на газети. На газети ненависної йому радянської влади. От він і «агітує»: