Страница 8 из 37
Щодо сарматських державних утворень, їхнього права, то свідчень про них дійшло небагато. На чолі цих держав стояли вожді-царі, які, як і в скіфів, мали великий авторитет. Сарматські держави – це держави кочові, де доросле чоловіче населення було воєнізованим. Закономірно, у них домінували чоловіки. Та все ж жінки відігравали вагому роль і навіть опинялися біля керма влади.
Щодо права, яке існувало в сарматів, то, ймовірно, воно не особливо різнилося від права скіфів. Адже ці два іранські етноси і з погляду культурного, і з погляду політичного були близькими. Це – звичаєве право, притаманне раннім кочовим державам, які були зорієнтовані на «грабіжницьку економіку». Для такого права характерним був авторитет вождів. Влада ж вождів, як правило зазвичай мала деспотичний характер, оскільки жорстке єдиноначалля необхідне було під час постійних воєнних походів. Також це право заохочувало військову доблесть. Ті чоловіки, які виявляли себе на ратному полі, вшановувалися і користувалися привілеями. Те саме стосувалося жінок, які в сарматському суспільстві долучалися до військової справи.
Окрім кіммерійців, скіфів та сарматів, які «увійшли в історію», маючи свої кочові держави, на теренах України в стародавні часи проживали й інші племена. Зокрема, це фракійські етноси Прикарпаття та праслов’янські Полісся. Рівень їхнього матеріального добробуту, як порівняти з іранськими кочівниками й землеробами степової зони, був нижчим. Вони не створили сильних і довготривалих державних утворень. До того ж часто ставали об’єктом нападів з боку агресивних кочівників, які грабували їх, забирали в рабство.
Держава даків за часи правління Буребісти, 82 р. до н. е.
Щоправда, були винятки. Фракійські племена (гети й даки) створили сильну державу на чолі із царем Буребістою[24], який правив 70–44 рр. до н. е. Про нього так писав римський історик Страбон:
Кіммерійці, скіфи, сармати, фракійці виглядали на фоні інших «варварських племен» України часів стародавнього світу як «відносно цивілізовані». Однак тут виникла низка держав, що належали до «справжнього» тодішнього цивілізованого світу. Це були грецькі міста-держави, а також Боспорське царство.
«Гет Буребіста, узявши в руки кермо влади над своїм народом, визволив його з великих знегод, породжених нескінченними війнами, і так далеко просунув в справі ремесел, що за короткий строк створив велику імперію, підпорядкував собі більшість сусідів. Навіть римляни його боялися, бо він безстрашно переправлявся через Істр і здійснював набіги на Фракію до самої Македонії й Іллірії. Щоб зміцнити свою владу, Буресбіста радився в справах з Деценеєм, знахарем, який перебував колись в Єгипті і знав багато прикмет, за якими він вгадував бажання богів. Вважалося, що Деценей, як свого часу і Замолксіс, був пройнятий божественним духом».
Ядром цієї держави стали землі на півдні нинішньої Трансильванії в районі Орештійських гір. Вони були добре укріплені. Звідси влада Буребісти поширювалася на терени, де проживали племена даків та гетів.
Буребіста здійснював завойовницькі походи. Територія його держави сягала Південного Бугу. Військо цього правителя захопило й знищило деякі грецькі міста-колонії на узбережжі Чорного моря. Вело також війни з кельтами й римлянами.
Держава, створена Буребістою, базувалася на військовій силі. Її армія, за свідченням Страбона, налічувала 200 тис. воїнів. Саме тому вагомий вплив у цій державі мала військова знать. Помітну роль відігравали й служителі культу, зокрема, згадуваний Деценей.
Як свідчив Страбон, Буребісту вбили під час заколоту. Ймовірно, це зробили знатні люди, незадоволені посиленням влади цього енергійного правителя. Хоча не виключено, що до цього приклалися і римляни, для яких існування потужної дако-гетської держави створювало чималі проблеми.
Після насильницької смерті Буребісти його держава розпалася на чотири частини. У цій ситуації даки й гети не становили для Риму значної загрози. З часом їхні терени були завойовані римлянами.
Уже в середині І тисячоліття до н. е. в Північному Причорномор’ї з’являються давньогрецькі поселення-колонії, які мали переважно торгово-ремісничий характер. Ці поселення мали державні утворення на зразок еллінських міст-держав (полісів)[25].
Заселення грецькими колоністами українських земель відбувалося в три етапи.
Перший припадає приблизно на середину VІІ ст. до н. е. Тоді засновуються поселення Борисфен (на сучасному острові Березань поблизу Очакова Миколаївської області) та Істрія в Подунав’ї.
Другий етап – перша половина та середина VІ ст. до н. е., коли Борисфен освоює територію по берегах Березанського та Бекшуйського лиманів. Тут виникають численні землеробські поселення. На березі Дніпро-Бузького лиману (поблизу сучасного селища Парутине Очаківського району Миколаївської області) борисфеніти заснували Ольвію. На Боспорі Кіммерійському (Керченський і Таманський півострови) виникають Пантікапей (зараз м. Керч), Гермонаса (нині м. Тамань), Феодосія тощо.
Третій етап припадає на другу половину VІ – початок V ст. до н. е. Тоді грецькими переселенцями в Північному Причорномор’ї були закладені колонії Ніконій (с. Роксолани Одеської області), можливо, Тіра, поселення на узбережжі Дністровського та Бузького лиманів. В останній чверті VІ ст. до н. е. на західному узбережжі Криму засновується Керкінітіда (зараз м. Євпаторія) і, можливо, невелике поселення на місці майбутнього м. Херсонеса Таврійського (неподалік нинішнього м. Севастополя). На Боспорі Кіммерійському виникли міста Фанагорія (станиця Сінна на Таманському півострові), неподалік від Пантікапея – Тірітака, Німфей, Мірмекій, Пормфій та інші.
Переважно засновниками названих міст-колоній були вихідці з Іонії – одного з найбільш розвинених регіонів стародавньої Греції. Не іонійським був лише Херсонес.
Упродовж майже тисячолітнього існування заснованих у Північному Причорномор’ї грецьких міст тут періодично відбувалася внутрішня колонізація, спрямована на розширення сільських околиць. І лише як виняток засновувалися нові міста-держави.
Головними районами античної цивілізації в Північному Причорномор’ї стали Ольвія з численними довкільними дрібними поселеннями, група міст на берегах Керченської протоки, які з часом об’єдналися у Боспорське царство, а також Херсонес із приналежними йому землями Південно-Західного та Західного Криму.
АнтичніколоніїПівнічного Причорномор’я
Давньогрецькі міста цього регіону підтримували жваві економічні, політичні й культурні зв’язки з материнською Грецією. Античні діячі культури виявляли чималий інтерес до цих земель.
Повідомлення про північнопричорноморські території знаходимо в давньогрецьких описах, складених під час морських подорожей. Одними із найдавніших таких повідомлень є оповідь мореплавця Скілака Каріандського (VІ ст. до н. е.) і «Опис Землі» Гекатея Мілетського (бл. 546–480 рр. до н. е.). Завдяки їм відома точна дата заснування (647–646 рр. до н. е.) найпершої у Північному Причорномор’ї колонії – Борисфена. Велику увагу землям Північного Причорномор’я приділив Геродот у своїй «Історії». Цей автор міг побувати на цих землях, зокрема в Ольвії. Щоправда, достовірних відомостей про це не маємо. І все ж не викликає сумнівів те, що він був непогано поінформований про події в цьому регіоні.
Згадки про Північне Причорномор’я зустрічаємо також у «Історії рослин» Феофраста (бл. 374–284 рр. до н. е.), роботах Аристотеля (384–322 рр. до н. е.), Діодора Сицилійського (бл. 90–21 рр. до н. е.), «Географії» Страбона (бл. 64/63 – бл. 24/23 рр. до н. е.), «Географічному пораднику» Клавдія Птолемея (бл. 90–160 рр. н. е.) та інших творах античних авторів.
24
Про Буребісту див.: Crișan I. H. Burebista și epoca sa. București, 1977.
25
Про це див.: Античная культура Северного Причерноморья в первые века новой эры. К., 1984; Крижицький С. Д., Зубар В. М., Русяєва А. С. Античні держави Північного Причорномор’я. К., 1998; Лапин В. В. Греческая колонизация Северного Причерноморья. К., 1966.