Страница 4 из 37
Українські терени заселялися ще з епохи палеоліту – давнього кам’яного віку. Найдавніші стоянки людей сягають тут часу майже 1 мільйона років тому. Одна з таких знайдена біля села Королево Закарпатської області на березі річки Тиси. На ній археологами були виявлені скребки, рубила, наконечники з каменю, вік яких становить близько 800 тисяч років. Окрім Закарпатської області, палеолітичні стоянки були знайдені також на теренах Житомирської області, у середній течії Дністра, на Донбасі й у Криму[4].
Протягом палеоліту відбувалися значні зміни в еволюції людських істот, а також змінювався й клімат. Нинішні природно-ландшафтні зони, про які йшлося вище, сформувалися порівняно недавно, у часи мезоліту (середнього кам’яного віку), близько 10–8 тис. років тому.
У часи неоліту (нового кам’яного віку), протягом VI–III тисячоліть до н. е. відбулася господарська революція в історії людства, яку називають неолітичною. Люди перейшли від збиральництва й полювання до обробітку землі та розведення свійських тварин. У них з’явилося значно більше харчових продуктів і навіть їх лишки. З одного боку, це призвело до значного зростання населення, з іншого – до структуризації суспільств: появи військових, своєрідних адміністраторів, служителів культу, які не займалися добуванням їжі. А внаслідок появи структурованих суспільств виникали ранні державні організми[5].
Однією з відомих археологічних культур періоду неоліту й мідного віку на теренах України була Трипільська культура[6]. Відома вона також під назвою культури Кукутені (від назви молдавського села, де чи не вперше були здійснені розкопки і знайдені предмети цієї культури).
Ця культура існувала протягом тривалого часу: орієнтовно з 5500 по 2750 рр. до н. е. На початках її територія охоплювала переважно терени нинішнього Поділля, Буковини та історичної Молдови й частково Румунії. Пізніше вона поширилась також на терени Волині, Київщини, причорноморських земель Буджаку. Загалом її територія сягала 350 тис. км2, на якій, за різними оцінками, проживало від 400 тис. до 2 млн осіб. Для тих часів така кількість населення була великою.
Трипільська кераміка
Монета НБУ, присвячена Трипільській культурі
Поселення трипільців розташувалися переважно в низьких місцях біля річок. Щоправда, виявлені також поселення, розміщені на підвищених плато. Житла представники цієї культури будували у вигляді заглиблених землянок або напівземлянок. Зустрічалося й чимало наземних приміщень. Деякі поселення були достатньо великими й сягали 10–15 тис. жителів.
Трипільці переважно займалися землеробством і скотарством. Сіяли різні сорти пшениці, ячмінь, просо, жито, горох. Розводили велику рогату худобу, свиней, кіз тощо. Знали вони й домашнього коня. Певне значення мало також полювання на оленя, дику свиню та сарну.
На трипільських поселеннях знайдені залишки різноманітних знарядь праці, які, зокрема, використовувалися в землеробстві (мотики, серпи). Значного розвитку досягло гончарство. Вироби з глини (великі посудини грушоподібної форми для зерна, різної форми горщики, миски, ложки, друшляки, біноклеподібний посуд) ліпили руками. З глини вироблялися також жіночі статуетки, моделі житла, намисто, амулети. Поверхня посуду була багато й гарно орнаментована. На ній могли бути й піктографічні написи. Орнаменти зустрічаємо також на більшості статуеток. Статуетки, глиняні моделі житлових приміщень та амулети мали ритуальне призначення і були пов’язані з хліборобськими культами. На вивчених археологами трипільських поселеннях іноді зустрічаються вироби з міді. Це переважно прикраси: браслети, кільця, гачки тощо. У поселенні біля села Корбуни в Молдові знайдено великий скарб мідних речей, переважно прикрас, які датовані першою половиною V тисячоліття до н. е. Такий скарб дає підстави твердити про існування в трипільців потреби накопичення цінних речей, а, отже, й майнового розшарування.
Дехто з фахівців схильні порівнювати Трипільську культуру з давніми землеробськими цивілізаціями Єгипту й Межиріччя, де існували держави.
У трипільців могли бути певні державні утворення. На користь цього свідчить низка чинників.
По-перше, завдяки відносно розвинутому землеробству й тваринництву в представників цієї культури накопичувалися значні лишки продукції. Це також призводило до соціальної нерівності, до появи груп, які безпосередньо не займалися виробництвом, а виконували військові, адміністративні та релігійні функції. Така соціальна диференціація потребувала державного організму.
Трипільська кераміка
По-друге, наявність великих поселень у трипільців теж свідчить на користь існування в них держави. Адже, щоб такі поселення могли нормально функціонувати, потрібно, щоб вони мали своє управління, адміністрацію, певні закони співжиття (бажано фіксовані).
По-третє, між окремими поселеннями трипільської культури мусила існувати комунікація. Враховуючи те, що ця культура поширювалася на велику територію, яка до того ж поступово збільшувалася, це наводить на думку, що мали б бути структури державного характеру, які цю комунікацію забезпечували.
Зараз є намагання утвердити думку, що українці – це нащадки трипільців. І що елементи цієї культури (землеробство, гончарство, «трипільська естетика» тощо) перейшли до нас. Однак простежити «трипільську традицію» і пов’язати її з праукраїнським слов’янським населенням проблематично. Після падіння трипільської культури і до появи слов’ян на теренах України проживали різні етноси, які творили тут свої культури й державні утворення.
Однак сказати щось конкретне про історію трипільської культури та ймовірне існування у її носіїв державних структур ми не можемо. Як уже зазначалося, жодних писемних джерел про їхні діяння до нас не дійшло.
Так само проблемно вести мову про спадок трипільців. Звичайно, культура, яка проіснувала на наших землях близько трьох тисячоліть (більше, аніж наша писемна історія), не могла зникнути безслідно.
Окрім племен трипільської культури, на українських землях у період неоліту та мідного віку існувало й інше населення, яке не було настільки розвинутим з погляду господарства. Ймовірно, трипільці, досягши високої стадії розвитку, «вичерпали себе», ставши об’єктом для експансії більш примітивних, зате енергійних племен. Такі речі не раз траплялися в історії людства.
У період бронзового віку (ІІІ–ІІ тис. до н. е.) українські землі стали тереном численних міжплемінних війн, про що свідчать дані археології (знахідки кам’яної та металевої зброї). Хліборобів-трипільців почали витісняти рухливі кочові племена. Із заходу це були представники культури кулястих амфор[7], зі сходу – ямної культури[8].
Посуд племен шнуровоїкераміки. Берлінський музей. Виготовлений близько 2500 р. до н. е.
Поширеною є думка, ніби то були давні індоєвропейські племена, які своєю прабатьківщиною мали степові терени між Дніпром та Уралом. У цих краях індоєвропейці приручили коня. Це робило їхнє пересування більш мобільним, а також давало можливість більш ефективно вести війни. Зі своєї прабатьківщини вони, здійснюючи експансію, освоїли значні простори від Західної Європи до Монголії та Індії[9].
4
Федака С. Давні цивілізації на території України. Ужгород, 2018. С. 13–20.
5
Див. Давня історія України: у трьох томах. К., 1997. Т. 1.
6
Про Трипільську культуру див. Енциклопедія Трипільської цивілізації: у 2-х томах. К., 2004.
7
Свешников И. Культура шаровидных амфор. М., 1983.
8
Шапошникова О. Ямная культурно-историческая общность. Археология Украинской ССР. К., 1985. Т. 1. С. 336–353.
9
Павленко Ю. Праславяне и арии. Древнейшея история индоевропейских племен. К., 2000.