Страница 12 из 37
Щоправда, Михайло Грушевський скептично ставився до думки про велетенські розміри держави Германаріха, вважаючи це легендою. Певно, варто погодитися з цим істориком. Сумнівно, що за тодішнього стану комунікацій у Східній Європі могло виникнути стабільне державне утворення таких розмірів. Хоча не виключено, що готські загони могли здійснювати рейди зі своїх баз на північ, грабуючи й обкладаючи даниною місцеве населення.
375 р. племена гунів перейшли Дон і зустрілися з готами. Король Германаріх, якому тоді було понад сто років, двічі вступав у битву з ними, але зазнавав поразки. Він, не бажаючи потрапити в полон, закінчив життя самогубством. Готська держава перестала існувати. Чимало готів приєдналися до гунів і рушили в похід на терени Західної Римської імперії. Пізніше вони створили на землях цієї держави свої «варварські» королівства.
Якась частина готів залишилася на українських землях, «розчинившись» серед місцевого, зокрема слов’янського населення. Деякі слова з готської мови увійшли до мови української. Тобто можна твердити, що готи взяли участь у етногенезі українського народу і, відповідно, в жилах деяких сучасних українців тече й готська кров.
Германаріх кидаєвиклик гунам. Peter Nicolai Arbo, 1886
Писемні джерела й дані археології дають нам певне уявлення про готське суспільство. Основну його масу становили вільні общинники, які проживали в селах. Чоловіки брали участь у народних зборах та військових походах.
Серед готів відбулося розшарування. Римські писемні джерела розрізняють простий народ і знать. З-поміж останніх обиралися королі, керівники військових загонів, посли.
У готів мало поширення патріархальне рабство. Раби були частиною майна готів. Як звичайно, рабами ставали полоненики.
Незважаючи на те, що в готському суспільстві виділилася знать, однак соціальна диференціація не була сильною. Тому вільні общинники мали широкі права. Від них у політичному житті залежало чимало. Важливі питання розв’язувалися на народних зборах.
Вожді (королі) змушені були прислухатися до рішень цих зборів. Щоправда, у воєнних умовах влада короля зростала. Римські автори розрізняють серед готських воїнів народне ополчення і особливі загони воїнів, які підпорядковувалися королям чи вождям. Певно, варто говорити про посилення в готів королівської влади. Зокрема, таке відбулося за часів правління короля Германаріха.
Реконструкція житла готів (II–II ст.) поблизу Грубешова (Польща)
Попри те, що готи займалися хліборобством, скотарством, різноманітними ремеслами (особливо тут варто виділити гончарство), велику роль у них відігравала «грабіжницька економіка» й доходи від контролю за торговими шляхами. Війна стала важливим джерелом нагромадження багатств вождів і королів. Прагнення до наживи штовхали готів до того, що вони ставали воїнами-найманцями. Римські очільники вербувала їх у свою армію, підкупами переманювала до себе цілі загони. Тому з часом готські вожді почали відігравати все більш помітну роль в історії Римської імперії.
Готи одними з перших серед «варварських» племен прийняли християнство. Їхнім хрестителем став священик-місіонер Ульфіла (311–383)[35]. Він переклав значну частину Біблії готською мовою, створивши для цього абетку. Таким чином у готів з’явилася писемність, що було важливим чинником для становлення держави з писаними законами. Інша річ, що готи, які зазнали сильного удару від гунів і втратили свою державу Оюм, так і не змогли повною мірою скористатися плодами роботи Ульфіли.
Як уже говорилося, готів із теренів сучасної України витіснили гуни[36]. Це був кочовий народ, який, імовірно, походив із теренів нинішніх Монголії та північного Китаю й належав до тюркських народів (щоправда, з приводу їхнього походження існують й інші версії).
Близько 370 р. гуни підкорили іранське плем’я аланів, яке займало територію на лівому березі Дону. Після цього вони на українських теренах розгромили готів, ліквідувавши державу Германаріха; удерлися до Північного Причорномор’я, де зруйнували грецькі міста-держави цього регіону. Під владою гунів опинилося також слов’янське населення, яке проживало тоді на територіях сучасної України.
Зазнаючи тиску гунів, готи пересувалися на захід, вступивши на терени Римської імперії. 378 р. вестготи розбили військо імператора Валента. А 410 р. вони першими серед варварів пограбували Рим.
Ульфіла проповідуєготам
Гуни також чинили напади на землі імперії. 408 р. вони вдерлися до Фракії, 415 р. – в Іллірію, до 420 р. зайняли Паннонію (сучасну Угорщину), фактично перетворивши її в центр своєї кочової держави.
Дехто з українських патріотично налаштованих авторів намагався й намагається представити гунів ледь не як слов’ян – предків сучасних українців. Праукраїнцем у них постає й Аттіла, який перетворився в Гатила. Однак тут маємо спробу видати бажане за дійсне. Слов’яни, бувши частиною держави гунів, все-таки не перетворили цю «швидкоплинну» державу в слов’янську.
У середині V ст. держава гунів досягла піку своєї могутності за часів правління їхнього зверхника Аттіли, який, імовірно, народився в степах нинішньої України. 445 р. після вбивства вождя гунів Бледи Аттіла зосередив у своїх руках владу й став одноосібним правителем. Під його керівництвом гуни своїми нападами створювали немалі проблеми як Східній, так і Західній Римським імперіям. 451 р. вони вдерлися до Галлії й загрожували Риму. Аттіла виявляв бажання стати західноримським імператором. Однак того ж 451 р. 20 червня у битві на Каталаунських полях сучасної Шампані гуни не зуміли перемогти римлян і залишили Галлію. Візантійська ж імперія відкупилася від них багатою даниною. У тодішніх походах гунів на землі Західної й Східної Римських імперій брали участь також слов’яни з українських теренів. У цьому, власне кажучи, нічого дивного немає. Держава гунів була конгломератом різних етносів: тюркських, готських, слов’янських тощо. Відповідно, поліетнічним було і її військо.[37]
«Бій гунів з аланами». Joha
Після смерті Аттіли 453 р. гунська держава почала розпадатися. Насправді, це закономірно. Кочові держави, в яких велику роль відіграє «грабіжницька економіка», зазвичай не відзначаються стабільністю й не створюють стійких державних інститутів. Часто сила такої держави тримається на авторитеті вождів. Варто харизматичному вождю піти, як таке державне утворення починає руйнуватися.
На зміну держави гунів на землі сучасної України прийшли інші кочові держави.
У V–VII ст. етнічна ситуація на українських землях набула чіткої полярності. У лісових та лісостепових районах півночі й заходу зосереджувалися осілі слов’янські племена. Степові простори сходу й півдня опанували кочові тюрки. Південний берег Криму, який традиційно тяжів до Римської імперії, від початку правління імператора Юстиніана І (роки правління – 527–565) увійшов до складу Візантії. Щоправда, візантійцям вдалося утримати лише Херсонес, який став їхньою базою в Північному Причорномор’ї.
Після розпаду держави гунів на теренах євразійського степу сформувалася могутня держава, яка в літературі отримала назву Тюркський каганат (552–745)[38]. Засновником цієї держави вважається Ашина. Про нього є легенда, ніби він народився від вовка й гунської князівни чи то від гунського царенка й вовчиці. Тобто тим самим «доводилося» походження тюркського правителя, який мав титул кагана, від гунських очільників.
35
Waitz G. Über das Leben und die Lehre des Ulfila. Bruchstücke eines ungedruckten Werkes aus dem Ende des 4. Jahrhunderts. Ha
36
Про гунів див.: Менхен-Хельфен О. История и культура гуннов / пер. с англ. Л. Игоревского. М., 2014; Приходнюк О. Гуни та протоболгари в Європі. К., 1999; Томпсон Э. А. Гунны. Грозные воины степей / пер. с англ. Л. Игоревского. М., 2008.
37
Така версія, зокрема, була викладена в історичному романі Івана Білика «Меч Арея», який вперше був виданий у Києві в 1972 р. і який фактично тоді потрапив під заборону. У книзі була післямова, де автор намагався представити свої аргументи наукового характеру, що мали підтвердити його бачення історичних подій. Однак «Меч Арея» варто розглядати не стільки твір, що спирається на наукові факти, а як культурний артефакт, що виник в умовах післясталінської «відлиги» й дисидентського руху.
38
Про Тюркський каганат див.: Гумилев Л. Древние тюрки. СПб., 2002; його ж. Великая распря в первом тюркском каганате в свете византийских источников. Византийский временник. 1961. Т. ХХ. С. 75–89.