Старий вепер

СТАРИЙ ВЕПЕР

Редактор Р. Миронов

Техкер Я. Ольман

Коректор Т. Біліч

МАЛЮНКИ ТА ОБКЛАДИНКА

ХУДОЖНИКА Є. РАЧОВА

I

Ян вернувся додому рано, бо він одержав листа з Баку і знав, що його вибрано поїхати на свято тюркських піонерів. Ян налляв дві склянки водою, видушив на береги тарілки такі фарби: жовту вохру, зелену поль-веронез, краплак та берлінський блакит, і взявся малювати полювання на вепрів у горах. Швидко він обвів обриси верховин, швидко понамальовував верхівців і собак, але з великою дбайливістю виписав трьох вепрів; двоє ще тікали, але третій уже обернувся оборонятись і передній ловець націлявся на нього довгим списом. Ян одшукав фарбу – перепалену сієнську землю – і прималював ловцеві руду бороду клинцем. Борода затекла тому на груди. Ян хапався виправити, але хтось подзвонив, і Ян мусив одчиняти.

Перед ним стояв високий чоловік у баранячій шапці, правда, борода в нього була руда і клинцювата, але убраний він був зовсім по-европейському; на широких плечах йому ловко лежало чорне пальто.

– Я хочу бачити школяра Яна, – сказав чоловік. – Прізвище моє Абас, я із Баку.

Він скинув пальто і розповів Янові, що має повезти його на свято тюркських піонерів, бо Ян був перший відмінник у школі. Тюркські товариші прислали гроші, і треба було виїжджати на завтра. До завтра Ян мусив зібрати усі речі; бібліотекар Абас глянув на його малюнок, сказав, що зайде по нього о дванадцятій годині вдень, і зник.

Другого дня о десятій годині Ян уже був готовий їхати і не знав, що робити з собою. У школі йому дано відпустку, мати пішла на роботу, речі були зібрані. Ян ходив і стрибав і робив гімнастичні вправи, але все ще було тільки чверть на одинадцяту, пів на одинадцяту, а гудок усе мовчав, і Абас не з'являвся.

Ян згадав про свою картину і домалював ще одного ловця, який, сховавшися в буйному ожиннику, поціляв з рушниці того вепра, що напав на верхівця. То була дуже довга, старовинна, кременева рушниця – це ж були середньовічні лови, – Ян хотів вималювати їй гранчасте дуло, але не легко було поробити акуратно грані на тоненькому стволі, і знову затекла фарба. Ян схилився над малюнком, аж вимазав собі носа фарбою, коли до хати увійшов бібліотекар Абас – йому відчинив хтось із сусідів – і поставив у кутку якусь довгу, загорнену в газету, річ.

– Я прийшов заздалегідь, – сказав Абас, – щоб подивитися, як ти налаштував свої речі. Показуй.

Ян приніс рукзака і став заспіль виймати своє подорожнє справилля: коновку*[1], пляшку, обшиту повстю, щоб не грілася вода, мило, рушник, білизну, запасні карпетки, і коробочку сірників, запаковану в бляшанку і обклеєну, щоб не замокла. Це подобалося Абасові. Ян дістав ще слоїк із йодом і бинду*, теж запаковані у бляшанці, коробочку з голкою та нитками, ножа, плоскогубці, тоненький дріт і кілька шевських цвяхів.

– Ти дуже акуратно зібрав речі, – сказав бібліотекар, – хоч їдь просто на північний полюс. Я бачу, що можна з тобою заїхати на Лиман Девічі* і показати тобі полювання на вепра. У нас ще є час. Я бачив учора твій малюнок і гадаю, що ти з охотою пробудеш три дні коло Лимана. Правда, у тебе буде не така рушниця, як на твоєму малюнку, а трохи краща.

Абас узяв з кутка пакунок і, зірвавши газету, показав Янові новеньку однодульну рушницю. «Подивись на це, – сказав Абас. – Це рушничка роботи нашого радянського іжевського заводу. Як одвести вправо оцей язичок, то дуло упаде і можна закласти патрона. Дуло висвердлено циліндрично, отже можна стріляти з цієї рушниці не тільки дробом, а й круглою кулею. На Лимані Девічі бувають дикі свині – вепри. Такого вепра дробом не проб'єш, не проб'єш навіть картечею завбільшки з горох – у нього під шкірою товстий такий калкан – сало, тільки кулею можна його пробити.

Це добра рушничка і я довіряю тобі стріляти з неї. Але пам'ятай: ні в якому разі дуло її не повинно дивитись туди, де є люди, а хоч де можуть бути люди. Нехай рушниця буде незаряджена, нехай вона буде попсована, нехай вона буде зовсім поламана, без курка, – все одно ти не смієш повертати її в той бік, де є люди, де можуть бути люди. Тільки на такій умові я дозволяю тобі користатися нею. Ти запам'ятав? Ти даєш мені піонерське слово!»

– Тепер збирай речі. Нам пора до трамваю.

II

Коли Ян із Абасом проїхали Махач-Кала, Ян дістав карту і почав дивитися на неї. Каспійське море, омиваючи східне Кавказьке узбережжя, лежало на карті синьою вилучиною. Каспій – чудесне море, на якому зимують мало не всі птахи з Росії та України, понад Каспієм Дагестанською долиною тягнуть на південь усі дрохви та хохітви, туди збігаються на зиму дикі свині з гірських кантонів Дагестана, і от на цій карті коло Каспія Ян знайшов Махач-Кала, названий так ім'ям великого бійця за пролетарську революцію Махач Дахадаєва. Нижче Махач-Кала був Дербент – це по-іранському «Двері Замкнуті», і справді Дербент був дверима народів, через ці двері незчисленні племена колись давно мандрували зі сходу на захід, з Азії до Европи.

Далі кінчався Дагестан і починалася трохи ширша Азербайджанська долина, по ній Ян прослідкував очима станції Сарван та Девічі і погляд його упав на море – біля моря на карті була невеличка блакитна цяточка. Це й був великий Лиман Девічі: вузький перешийок піскових кучугур відділяв його від моря, під синьою фарбою географічного моря Ян уявляв собі, як юрбиться мільйонами риба; колосальні білуги пливли дном, немов панцерні підводні кораблі, а високо над ними, на прозорій поверхні плавали гуси, качки, баклани, норці, ринали, ганяючись за рибним дріб'язком, і вітер, набиваючи брижі, зганяв птахів. Пливуче птаство безладними роями метушилося над морем і знову з шумом, як поїзд, сідало на воду. Поруч кривий і вузький, як австралійський бумеранг, лежав таємничий Лиман Девічі.

1

Пояснення до слів, позначених у тексті зірочками (*) – у розділі «Примітки»,