Страница 2 из 9
- А як ти знаєш, звiдки вiє вiтер? - запитав хлопчик.
- По хвилях, по хмаринцi, чуттям! - крикнув йому Бен.
Але вiн уже й сам не знав, чим керується, коли веде лiтак. Не думаючи, вiн знав з точнiстю до одного фута, де посадити машину. Доводилося бути точним: гола смуга не давала йому жодної зайвої п'ядi, i опуститись на неї мiг тiльки дуже маленький лiтак. Звiдси до найближчого населеного пункту було сто миль, а довкола - мертва пустеля.
- Найголовнiше - це правильно розрахувати, - сказав Бен. - Коли вирiвнюєш лiтак, треба, щоб вiдстань до землi була шiсть дюймiв. Не фут i не три, а рiвно шiсть дюймiв! Якщо вище - стукнешся пiд час посадки, i лiтак буде пошкоджено. Надто низько - наскочиш на горбик i перекинешся. Головне останнiй дюйм.
Девi кивнув. Вiн уже знав. Вiн бачив, як в Ель-Бабi, де вони брали напрокат машину, одного разу перекинувся такий "Остер". Учень, який лiтав на ньому, загинув.
- Бачиш! - закричав батько. - Шiсть дюймiв. Коли вiн почне сiдати, я беру назад ручку. Тягну її на себе. Отак! - сказав вiн, i лiтак торкнувся землi легко, мов снiжинка. - Останнiй дюйм! - Бен зразу ж вимкнув мотор i натиснув на ножнi гальма. Нiс лiтака задерся вгору, а гальма не дали йому зануритись у воду - до неї лишилося шiсть чи сiм футiв.
* * *
Двоє льотчикiв повiтряної лiнiї, якi вiдкрили цю бухту, назвали її Акулячою - не через форму, а через її мешканцiв. У нiй завжди водилася сила-силенна великих акул. Вони запливали сюди з Червоного моря, ганяючись за косяками оселедцiв i кефалi, якi час вiд часу шукали собi тут захистку. Бен i прилетiв сюди, власне, заради акул, а тепер, коли потрапив у бухту, зовсiм забув про хлопчика i тiльки часом давав йому розпорядження: допомогти розвантажувати речi, закопати мiшок з продуктами в мокрий пiсок, змочити пiсок морською водою, подавати iнструменти i всякi дрiбницi, потрiбнi для акваланга i камер.
- А сюди хтось заходить коли-небудь? - запитав Девi.
Бен був надто зайнятий, щоб звертати увагу на те, що питає хлопчик, але все ж, почувши запитання, похитав головою:
- Нiхто! Нiхто не може сюди потрапити iнакше, як легким лiтаком. Принеси менi два зелених мiшки, що стоять у машинi, i прикрий голову вiд сонця. Не вистачає тiльки, щоб ти схопив сонячний удар.
Бiльше Девi нi про що не питав. Коли вiн про що-небудь запитував батька, голос його зразу ставав сумним: вiн наперед чекав рiзкої вiдповiдi. Тепер хлопчик уже й не пробував розмовляти i мовчки виконував те, що йому наказували. Вiн уважно спостерiгав, як батько готує свiй акваланг i кiноапарат для пiдводних зйомок, збираючись опуститися в напрочуд прозору воду, щоб знiмати акул.
- Гляди ж, не пiдходь до води! - наказав батько.
Девi нiчого не вiдповiв.
- Акули неодмiнно спробують вiдкусити вiд тебе шматок, особливо коли спливуть на поверхню. Не смiй навiть ступати в воду!
Девi кивнув.
Бену хотiлося чим-небудь утiшити хлопчика, але за багато рокiв йому нi разу не вдалося цього зробити, а тепер було пiзно. Коли Бен вирушав у полiт (а це бувало майже завжди, вiдтодi як хлопчик народився, почав ходити, а потiм став пiдлiтком), вiн подовгу не бачив сина. Так було в Колорадо, у Флорiдi, в Канадi, в Iранi, в Бахрейнi i тут, у Єгиптi. Це його дружина, Джоанна, мала подбати, щоб хлопчик рiс жвавим i веселим.
Спочатку вiн старався завоювати прихильнiсть хлопчика. Та хiба встигнеш чогось добитися за короткий тиждень, прожитий удома, i хiба можна назвати домом чужоземне селище в Аравiї, яке Джоанна ненавидiла й щоразу згадувала тiльки для того, щоб посумувати за тихими росяними вечорами, ясними морозними зимами i спокiйними унiверситетськими вуличками рiдної Нової Англiї? Нiщо не приваблювало її нi в глинобитних хатинах Бахрейна, де 110 градусiв по Фаренгейту i 100 процентiв становить вологiсть повiтря, нi в оцинкованих селищах нафтопромислiв, нi навiть у курних, безпардонних вулицях Каїра. Але апатiя, що все зростала i нарештi зовсiм її скалiчила, тепер, коли дружина повернулася додому, мала минути. Вiн одвезе до неї хлопчика, i тепер, коли вона живе там, де їй хочеться, Джоанна, можливо, зумiє пробудити в собi хоч якусь цiкавiсть до дитини. Поки що дружина не виявила нiякої цiкавостi, а минуло вже три мiсяцi вiдтодi, як вона поїхала додому.
- Затягни на менi цей ремiнь! - звелiв вiн Девi.
На спинi в нього був важкий акваланг. З двома його двадцятикiлограмовими цилiндрами iз стисненим повiтрям вiн зможе пробути бiльше години на глибинi тридцять футiв. Глибше опускатися й не треба. Акули цього не роблять.
- I не кидай у воду камiння, - сказав батько, пiднiмаючи цилiндричний водонепроникний кiноапарат i витираючи пiсок з його ручки. - А то всю рибу поблизу сполохаєш. Навiть акул. Дай менi маску!
Девi передав йому маску iз скляним забралом.
- Мене не буде хвилин двадцять. Потiм я пiднiмусь, i ми поснiдаємо, бо сонце вже високо. Ти поки що обклади камiнням колеса машини i посидь пiд крилом у затiнку. Зрозумiв?
- Зрозумiв, - вiдповiв Девi.
Бен раптом вiдчув, що розмовляє з хлопчиком так, як розмовляв з дружиною, чия байдужiсть завжди викликала його на рiзкий i владний тон. Нiчого дивного, що бiдний хлопчина цурався їх обох.
- I про мене не турбуйся, - сказав вiн хлопчиковi, заходячи у воду.
Взявши в рот трубку й опустивши вниз кiноапарат, щоб той своєю вагою тягнув його на дно, Бен зник пiд водою.
* * *
Девi поглядав на море, яке поглинуло його батька, наче мiг у ньому що-небудь побачити. Але дивитися не було на що, хiба на пухирцi повiтря, якi з'являлися час вiд часу на поверхнi.
Нiчого не було видно нi на морi, яке вдалинi зливалося з горизонтом, нi на безкраїх просторах випаленого сонцем узбережжя. А коли вiн вилiз на розпечений пiщаний горб бiля найвищого краю бухти, то не побачив позад себе нiчого, крiм пустелi, то рiвної, то трохи хвилястої. Виблискуючи на сонцi, вона тягнулася вдалину, де в гарячому серпанку невиразно вимальовувались обриси червонуватих пагорбiв, таких же голих, як i все довкола.
Пiд ним був тiльки лiтак, маленький срiблястий "Остер". Вiн ще потрiскував, бо мотор нiяк не охолоджувався. Девi вiдчув свободу. Кругом на цiлих сто миль не було нiкого, i вiн мiг посидiти в лiтаку та добре його роздивитись. Але запах, що йшов вiд лiтака, знов запаморочив йому голову. Хлопець вилiз i облив водою пiсок, де лежала їжа, а потiм сiв i став дивитись, чи не з'являться акули, яких знiмав його батько. Пiд водою нiчого не було видно, i в розпеченiй тишi, залишившись сам один, - про що вiн не жалкував, хоч i гостро вiдчував свою самотнiсть, - хлопчик роздумував, що ж з ним буде, якщо батько так нiколи й не випливе з морської глибини.