Пастка для різника

– Думаю, якби це була буденна справа про самогубство, ви б мені її не зачитували, – обережно добирав слова Яків. – Гадаю, винним виявився сам міщанин Зелінський?

У відповідь поліцмейстер задоволено тицьнув у нього пальцем.

– Рівно за тиждень після закриття справи до нас звернулася міщанка Боричевська Фаїна Францівна, сусідка Зелінських і подруга покійниці, яка стверджувала, що на власні вуха чула звуки сварки, котрі долинали з господи Зелінських. Ось тільки вона не могла пригадати, коли саме чула ці звуки – у ніч самогубства чи напередодні. Саме через це ми й не поспішали відкривати справу. Та після цього Боричевська пригадала ще одну подробицю, котра й вирішила все. Хоча вона й не пам’ятала дати, проте згадала, що того самого вечора, коли чула звуки сварки, ладнаючись спати, за звичкою визирнула у вікно й угледіла, як міщанин Зелінський скрадався до сараю, що стоїть у його дворі та на який виходять вікна будинку Боричевської. Якраз світив повний місяць, і постать Зелінського на тлі снігу проступала дуже чітко. Зі слів очевидиці, в руках у міщанина Зелінського, що простував до сараю, вона побачила предмет, дуже схожий на якийсь інструмент. Коли ж він повертався, предмета в руках уже не мав. Ми взялися перевіряти цю заяву та після нетривалих пошуків у сараї міщанина Зелінського й справді знайшли молоток зі слідами крові та волосся на ньому, а також просякнуту кров’ю ганчірку. Після пред’явлення цих доказів міщанин Зелінський добровільно зізнався у скоєнні злочину проти своєї законної дружини. Отже, під час сварки з дружиною міщанин Зелінський за допомогою молотка завдав їй удару в ділянку скроні, що його пізніше видав за удар об діжку. Від отриманої травми, зі слів убивці, жінка померла на місці, а він облаштував усе так, аби видати випадок за самогубство. Одним словом, – поліцмейстер зняв пенсне й потер перенісся, відсуваючи від себе теку зі справою, – справу було остаточно закрито за вироком «убивство». Міщанина Зелінського засуджено до п’ятнадцяти років каторги. Та не в цьому суть, пане Ровнєр! Чи не так? Адже ви раніше за мене сказали, що вбивцею був сам громадянин Зелінський, еге ж?

– Якби я як лікар детально оглянув місце події, тіло потерпілої, то назвав би вам справжню причину смерті, а відтак і ймовірного вбивцю, адже якщо міщанин Зелінський стверджував, що на власні очі бачив, як тіло вдарилося об діжку, що не відповідає дійсності, то легко здогадатися, що він бреше. Далі – справа не надто складна.

У відповідь поліцмейстер навідмаш припечатав долонею течку до стола, аж кабінетом пішли виляски, а Яків підскочив на стільці, не зрозумівши відразу, що означає така бурхлива реакція.

– Ось! – Мерлінський ніби звертався до уявних слухачів. – Ось саме тому я й підтримав клопотання губернатора про запровадження так потрібного нам медичного експерта! І магістрат висловив усебічну підтримку, тож, пане Ровнєр, сподіваюся, незабаром ми будемо не лише теоретизувати.

Яків спантеличено прокашлявся:

– За всієї поваги, пане Мерлінський, дуже хочу, аби ви помилялися.

– Так! Саме так! Але ж, будьмо реалістами, пане Ровнєр.

Поліцмейстер рішуче закрив теку зі справою та видобув з ящика дрібно списаний аркуш.

– Я звернувся до пана Штоффа, а він уже рекомендував мені вас, пане Ровнєр. Тому я просто уклінно проситиму вас про допомогу.

– Я згоден, – коротко кинув Яків. – Зрештою, професія лікаря передбачає служіння людині.

– Золоті слова, – примружився Мерлінський. – Я радий, що ми з вами порозумілися. Стосовно ваших повноважень та обов’язків ми ще разом помудруємо. А тепер – до наступного та не менш важливого.

– Слухаю вас.

Перш ніж почати, поліцмейстер зробив коло кабінетом, заклавши руки за спину. Яків терпляче дочікувався закінчення «променаду».

– Ще раз повернімося до справи міщанина Зелінського. Припустімо, що пристав, який працював за цією справою, поставив під сумнів слова заявника й наполіг на детальному розслідуванні із залученням експерта вашого штибу.

Яків кивнув у відповідь, знову лаштуючись поворушити мізками, адже здогадався: поліцмейстер готує для нього чергове завдання на кмітливість.

– Пристав не закриває справу на місці через наявність певних підозр. Експерта – вас – із певних причин у місті немає, і ми змушені на вас зачекати. Стежите за ходом думки?

– Так, – Яків на мить заплющив очі, аби краще уявити ситуацію.

– А для того, аби після приїзду ви надали свій кваліфікований експертний висновок щодо справи, нам потрібно… – поліцмейстер, ніби шкільний учитель, підштовхував Якова до відповіді. Свідомість знову послужливо підсунула перед заплющені очі образ Мнішека.

– Передусім потрібне тіло, – Яків на секунду замислився. – А для того, аби воно мене дочекалося в належному стані, його треба й зберігати належно.

– Бачу, ви й справді кмітлива людина, пане Ровнєр, – ці слова однаковою мірою можна було сприйняти і за комплімент, і за майстерний кпин, тож Яків вирішив не докопуватися до істини, а продовжити.

– Але якщо припустити, що вбивство сталося не взимку, коли за місце для зберігання трупів може правити будь-який сарай, то тут виникають ускладнення… І боюся, в такому разі міщанин Зелінський має всі шанси вийти сухим із води…

– І для того, щоб такого не сталося…

– …нам потрібна льодовня для зберігання тіл навіть улітку.

– В точку! – поліцмейстер підхопився з крісла, у яке опустився за хвилину до цього. Яків був задоволений собою, адже досить легко розгадав чергову загадку.

– Можете бути певні, все, що в цій справі залежатиме від мене, – я вирішу. – Поліцмейстер подав Якову руку, що можна було розцінити як прощання.

Яків зрозумів, що кращої нагоди закинути слівце за Большакова в нього не буде.

– Пане Мерлінський, хотів би запропонувати вам іще дещо. Упевнений, людина з вашим розумом мусить це оцінити.

– Прошу, – поліцмейстер спрямував погляд на Якова. – Слухаю вас уважно.

– З вашого дозволу я продовжу в тому самому ключі.

– Будьте такі ласкаві.

– Повернімося ще раз до справи міщанина Зелінського й на хвильку припустімо, що трапилось незворотнє.

– Так-так, – очі поліцмейстера зацікавлено зблиснули.

– Експерт не встиг вчасно прибути до Проскурова або ж, як-от зараз, у місті не знайшлося льодовні, а вбивство сталось у спеку…

– Іншими словами, – перехопив ініціативу Мерлінський, – тіло не дочекалося кваліфікованого огляду.

– Саме так. І коли експерт працював із тілом, нічого незвичного вже не виявив через вкрай погану його збереженість і був змушений підтвердити версію самогубства.

– Так, – поліцмейстер відверто захопився.

– Тож унаслідок певних обставин маємо вбивцю, котрий гуляє на волі, так?

– Саме так, – погодився з Яковом Мерлінський.

– Але навіть за таких несприятливих обставин ми могли б вивести міщанина Зелінського на чисту воду! – вдоволено видихнув Яків.

– Цікаво, цікаво, – нетерпляче затарабанив пальцями по столі поліцмейстер.

– Нам би вдалося це зробити, із певними зусиллями, звісно, навіть за рік після вбивства! – дотискав Яків.

– Не тягніть, пане Ровнєр! Ви заінтригували мене над міру!

– Фотографія! – Яків нарешті виклав свій козир.

Якусь мить поліцмейстер вибудовував логічний ланцюжок:

– Стривайте-стривайте, пане Ровнєр… Ви хочете сказати…

– Що тіло можна фотографувати, щойно поліція потрапляє на місце злочину! Причому дуже детально, щоб за фотокартками надалі відтворювати загальну картину!

– І ви стверджуєте, що за фотокарткою змогли б визначити причину смерті?

– Це набагато важче, аніж після огляду безпосередньо тіла, але зі значною долею вірогідності – так!

– Скажіть на милість… – захоплено промовив Мерлінський.

– Звісно, в такому разі зростає ймовірність помилки, але, погодьтеся, звучить заманливо!

– Більш ніж. Але ж хто візьметься…

– Далеко ходити не знадобиться, адже спеціаліст, – Яків дістав із внутрішньої кишені піджака фотокартку та показав її поліцмейстерові, – перебуває у цьому самому приміщенні.