Лоліта

Мене впустила чорношкіра покоївка й залишила стояти на килимку біля дверей, помчавши назад на кухню, де горіло щось, чому горіти було не слід.

Передпокій прикрашало гроно дверних дзвіночків, білооке дерев’яне Щось для туристів, зроблене в Мексиці, та «Арлезіанка» Ван Гога66 – банальна улюблениця тих представників середнього класу, що називають себе естетами. Праворуч прочинені двері давали змогу зазирнути до вітальні, де у скляній шафці в кутку хизувалося чергове мексиканське сміття, а вздовж стіни стояла смугаста канапа. У глибині передпокою були сходи, і поки я стояв, витираючи чоло (щойно лише помітив, як спекотно надворі) та витріщаючись на перший-ліпший предмет – старий сірий тенісний м’яч, що лежав на дубовому комоді, – на горішньому майданчику пролунало контральто пані Гейз, котра, перехилившись через бильця, мелодійно поцікавилася: «Це мосьє Гумберт?» На додачу звідти впала дещиця цигаркового попелу. А тоді пані власною персоною – сандалі, темно-бордові слакси, жовта шовкова блузка, дещо прямокутне обличчя – саме в такій послідовності спустилася сходами, продовжуючи постукувати вказівним пальцем по цигарці.

Гадаю, мені слід одразу описати її, щоб покінчити з цим. Бідолашній пані було близько тридцяти п’яти, вона мала гладеньке чоло, висмикані брови та зовсім прості, однак досить привабливі риси, які можна назвати слабеньким розчином Марлен Дітрих. Поплескуючи долонею свій бронзово-коричневий шиньйон, вона відвела мене до вітальні, де ми хвилинку побазікали про пожежу в будинку Макку та переваги життя в Ремсделі. Її широко посаджені аквамаринові очі мали кумедну звичку вивчати цілого співрозмовника, ретельно уникаючи його власних очей. Її усмішка обмежувалася зачудованим посмикуванням однієї брови, а розмовляючи, вона немов розкручувала власні кільця й судомно кидалася від канапи до трьох попільничок і каміна (де лежала коричнева серцевина яблука), згодом повертаючись на місце й підгинаючи під себе ногу. Пані Гейз, вочевидь, належала до тих жінок, чиї відполіровані слова відображують думку читацького клубу, клубу гри в бридж чи ще якоїсь невблаганної умовності, але не можуть відкрити душі; жінок, цілковито позбавлених гумору; жінок, по суті, абсолютно байдужих до дюжини відомих їм тем салонних розмов, однак украй вибагливих щодо правил таких балачок, крізь сонячний целофан яких можна розгледіти не надто апетитні розлади. Я чудово розумів, що варто мені якимось божевільним чином оселитися в неї, як вона одразу візьметься методично перетворювати мене на того, хто, на її думку, називається «квартирантом», і знову втягне мене до так добре знайомої мені нудної інтрижки.

Утім, про те, щоб оселитися тут, навіть мови не було. Я не міг бути щасливим у будинку, де на кожному стільці лежить заляпаний журнальчик, серед тієї жахливої мішанини комедії так званих «сучасних функціональних меблів» та трагедії старезних крісел-гойдалок і розхитаних столиків із мертвими лампами. Господиня відвела мене нагору та ліворуч до «моєї» кімнати. Я оглянув її крізь імлу негайної відмови, проте помітив над «своїм» ліжком репродукцію «Крейцерової сонати» Рене Пріне67. І цей прикомірок для служників вона називала «напівстудією»! Негайно тікай звідси, твердо наказав я собі, вдаючи, наче обдумую лиховісно смішну ціну, котру господиня просила за повний пансіон.

Однак старосвітська вихованість змушувала мене розтягувати це важке випробування. Ми перетнули сходовий майданчик до правого крила будинку («Тут живемо ми з Ло», вочевидь, покоївкою), і квартирант-коханець мало не здригнувся, коли йому, надзвичайно витонченому чоловікові, дозволили оглянути єдину в будинку ванну кімнату – крихітний видовжений закапелок між сходами та кімнатою тієї «Ло», де над підозрілою ванною (в якій знаком питання вигнулася чиясь волосина) висіли розтягнуті мокрі речі; тут на мене чекали передбачувані кільця гумової змії та до комплекту пухнасто-рожева серветка, що манірно накривала туалетну кришку.

«Бачу, враження склалося не надто сприятливе», – сказала пані, на мить поклавши руку мені на рукав. У ній поєднувалися холоднокровна безцеремонність (надлишок якої, гадаю, називають «самовладанням») та сором’язливість і смуток, які змушували жінку так ретельно добирати слова, що це здавалося неприродним, наче інтонація викладача ораторського мистецтва. «Визнаю, будинок не надто охайний, – вела далі бідолашка, – але я вас запевняю [погляд торкнувся моїх уст], вам тут буде добре, справді дуже добре. Ходімо, я покажу вам садок (це вона промовила бадьоріше, немов привабливо змахнула голосом)».

Я неохоче знову спустився за нею на перший поверх; потім ми минули кухню в кінці передпокою в правому крилі будинку, де також були їдальня й вітальня (а з лівого боку, під «моєю» кімнатою, не було нічого, крім гаража). На кухні пухкенька молода служниця-негритянка озвалася, знімаючи свою велику й блискучу чорну торбину з ручки дверей, що вели на задній ґанок:

– Тепер я піду, пані Гейз.

– Так, Луїзо, – зітхнула у відповідь господиня. – Я розрахуюся з тобою в п’ятницю.

Ми минули невеличку комірчину й опинилися в їдальні, суміжній із вітальнею, якою ми вже помилувалися. Я помітив на підлозі білу шкарпетку. Незадоволено рохнувши, пані Гейз, не зупиняючись, нахилилася за нею й кинула до шафи поруч із комірчиною. Ми поспіхом оглянули стіл із червоного дерева з фруктовою вазою посередині, де не було нічого, крім досі блискучої сливової кісточки. Тим часом я непомітно витягнув із кишені розклад потягів, щоб ознайомитися з ним, щойно випаде нагода. Я продовжував іти услід за пані Гейз через їдальню, аж раптом усередину ввірвався зелений вибух. «Веранда», – проспівала моя провідниця, і тоді без попередження в мене під серцем здійнялася синя морська хвиля, а з килимка в сонячних променях, напівоголена й уклякла, повернулася до мене на колінах та уважно оглянула мене поверх темних окулярів моя рив’єрська любов.

Це була та сама дитина – ті самі тоненькі медоносні плечики, та ж шовковиста гнучка оголена спина, та сама каштанова копиця волосся. Чорна в білий горошок хустинка, зав’язана навколо тіла, ховала від моїх підстаркуватих мавпячих очей, та не від погляду юної пам’яті, підліткові груденята, котрі я пестив того безсмертного дня. Наче казкова нянька якоїсь маленької принцеси (загубленої, викраденої, знайденої вдягнутою в циганське лахміття, крізь яке її оголеність усміхається королю та його хортам), я упізнав крихітну темно-коричневу родимку на її боку. Із благоговінням та насолодою (король ридає на радощах, труби сурмлять, нянька п’яна) я знову побачив чарівний втягнутий животик, де дорогою на південь зупинилися на мить мої вуста; і ці хлоп’ячі стегна, на яких я цілував шорсткий відбиток гумки трусиків того божевільного безсмертного дня позаду Рожевих Скель. Прожиті мною відтоді двадцять п’ять років стиснулися до тріпотливого жала й зникли.

Мені неймовірно складно висловити відповідну силу цього спалаху, цього тремтіння, цього стусана пристрасного впізнавання. У ту простромлену сонцем мить, за котру мій погляд проповз укляклою дитиною (її очі блимали поверх строгих окулярів від сонця, о маленький Herr Doktor68, якому судилося зцілити мене від усіх недугів), поки я йшов повз неї, одягнувши маску дорослого (шляхетний високий привабливий здоровань, схожий на зірок екрану), вакуум моєї душі спромігся всмоктати всі подробиці її яскравої краси та порівняти їх із рисами моєї мертвої нареченої. Звісно ж, трохи пізніше вона, ця nouvelle69, ця Лоліта, моя Лоліта цілковито затьмарила свій прототип. Я лише хочу підкреслити, що це відкриття було наслідком того «князівства на березі моря» з мого замордованого минулого. Усе, що сталося між цими двома подіями, було поневірянням навпомацки та сум’яттям, нещирими зачатками радості. Усе, що було спільного в цих двох, робило їх неповторними для мене.

66

«Арлезіанка» – серія картин видатного нідерландського художника-постімпресіоніста Вінсента Віллема ван Гога.

67

Рене Франсуа Ксав’є Пріне – французький художник.

68

Пан лікар (нім.).

69

Новинка (фр.).