Травень

Ми йшли до ставка темними провулками, щоб нас ніхто не знайшов, щоб обмити моє понівечене тіло в чорній воді ночі.

– На сьогодні вже досить пригод. – Говорив Данило.

      Хлопці обсмоктували, мов кістки смаженої курки, сутичку, а я вдихав свіже повітря, вслухався в пісні птахів, які ще не спали, дивився на зорі, і все було по-іншому, трохи краще, неначе світ змінився. А коли обернувся і подивився в темряву – здалося, що чую скрегіт зубів демона, який чекав у тому провулку на дорозі, яка була всипана смарагдами, тепер він йшов по моїх кривавих слідах і злився.

Я зупинився і сказав: «Тепер не боюся тебе».

Те місце, з якого ми починали, було часто жахливим і жорстоким до наших молодих душ. Воно робило нас жорстокими. Ми всі мріяли про те, що колись поїдемо звідси у пошуку чогось кращого. В пошуку свого щастя. А ще вірили, що одного разу вибравшись – витягнемо один одного.

2

Коли наступного дня прокинувся у ліжку своєї кімнати, відчуття було таке, наче збила вантажівка.

Коли пружини матрацу скрипнули, і я, весь «поламаний», механічною ходою робота, йшов до шафи за одягом, зайшла мама:

– Де тебе носило? Де вже встиг побитися? Що ж ти за людина така? Коли ж ти вгамуєшся?

Питань було багато. Та воно й не дивно. Намагаючись підпалити вогнем маминої неприязні люльку миру, спокійним голосом відповідав одразу на всі питання:

– Проводив спаринг.

– Спаринг? Що ж це за спаринг такий? Обличчя побите, одяг брудний. В мене ледь серце не зупинилося, коли зайшла до кімнати вранці. Після маминих слів «зайшла до кімнати вранці» зрозумів, що проспав уже півдня.

– Ну, такий от, спаринг.

– Я чекаю пояснень, Іване!

– Ма, давай я одягнуся, потім поїм, і, можливо, щось розкажу, добре?

Мама дивилася на мене з тугою і болем. Нічого не відповіла, вийшла з кімнати на кухню. Для мене це було більш болюче, аніж удари Валерки. Чув брязкотіння посуду, мама насипала в тарілки борщ. Я саме одягав штани. Дістав і білу чисту футболку з червоним смайликом на грудях. Цей смайлик намалювала Соломія, коли ми були на березі ставка.

Я лежав на траві і спостерігав: як вона сидить і малює навколишню природу, як ніжно мокає пензлик в пляшечки з фарбами, а потім, не менш ніжно, виводить потрібні лінії. Погода була чудовою, настрій відповідав погоді. Соломія розповідала про Леонардо Да Вінчі: про те, що він був архітектором, вивчав анатомію, винаходив зброю і спорядження для захоплення ворожих міст, був одним із основоположників принципів сучасної авіації, а вже потім художником.

Моє волосся колисав вітер. І я вперше за останні роки відчував себе дитиною. Кастети, ножі-метелики, зухвалі посмішки хуліганів зі вставними золотими коронками здавалися тепер сухою землею, яку зросив довгоочікуваний дощ. З цього мало щось вийти. Лежав і радів нашій розмові. Пропонував жартома полізти у воду і попроганяти гусей та здорового дядька, що, можливо, не вписувався у пейзаж картини, а вона сміялася і говорила, що поки дійде час до розфарбовування води, то дядько з гусьми позамерзають. Я ж казав, що коли здоровий дядько вийде на берег, то води значно поменшає і їй, Соломії, буде потрібно менше синьої фарби. Ми знову сміялися. Потім попрохав намалювати щось на футболці, на пам’ять, ось так і з’явився цей малюнок: два кружальця – очі, і дужка – посмішка.

Скільки теплих спогадів може принести одна тільки футболка. Я тримав її в руках біля шафи і пильно роздивлявся малюнок, принюхувався, фарба не вивітрила запах, і аж потім одягав. “Ми самі художники свого щастя,”– проносились в голові слова Соломії.

До кімнати зайшов семирічний братик:

– Болить? – запитав стурбованим голосом Богданчик.

– Болить, але якби не дав здачі – боліло б ще більше в середині, – я показав пальцем у груди.

– А чого в тебе так? – малий підходив ближче, роздивляючись мої побої. Я присів до нього, обійняв і сказав:

– Я закохався. Ходімо їсти, але спершу у ванну кімнату мити руки.

Зайшли до ванної. Відображення у дзеркалі могло налякати кого завгодно, тільки не мене. Мив обличчя малому, бо той протерши пуцями очі, вже збирався тікати, потім вмився сам і пішов на кухню. Сідав на табуретку біля вікна до столу і дивився на вулицю, там був чудовий літній день, вже 11:24, а я все ще куняв. На столі стояла миска з борщем. Починав сьорбати смачну страву. На голодний шлунок все здавалося просто казково-смачним. Тіло говорило бурчанням шлунку : “Дякую!”

Блакитне небо за вікном нагадувало очі Соломії, і безкрає море, на якому ніколи не був, але мріяв, що колись босоніж пройдуся по гарячому піску берега, мружачись від пронизуючих очі сонячних променів на його плесі.

– Ти розповіси, що з тобою сталося? – знову бралася за допит мама, – скільки ти ще будеш приходити битий?

Було шкода маму. “І чим думав?” – це вже не вперше мене так приносить лиха година. Мама сиділа за столом, мовчки дивилася на своїх синів. Але це вперше з такої причини, причини моєї закоханості.

– Так вийшло, – продовжував сьорбати борщ, концентруючи на ньому свій погляд.

– Ти говорив це минулого разу.

– Хлопець не добре себе повів. Довелося провчити.

– Я бачу, як ти його провчив. Хочеш щоб тебе посадили?

Хутко доїв борщ, не прирікаючись, підвівся, помив тарілку, пішов до своєї кімнати. Дістав з шафи сіру чисту кофтину з капюшоном, схопив пару книжок, закинув їх у рюкзак і пішов одягати кеди.

– Так, стій, я чекаю пояснення! – командним тоном намагалася затримати мене мама, та я вже був за дверима, і мене вже ніщо не могло зупинити.

– Тобі про все розповість сусідка, впевнений вона все бачила, – лунав мій голос з-за дверей, борщ добре змазав шестерні і тому ноги вже хутко несли по сходах тіло. Накинувши на голову капюшон, вибіг з під’їзду і пішов вулицею, освітленою Сонцем. Насправді було дуже боляче за маму, вона ж не винна, що у мене тут такі справи.

Крокував асфальтованою дорогою, ховаючи руки в кишенях. Згадував події минулого вечора. Спогади причин і наслідків перемішувалися у голові окремими кластерами і збивалися у каламбур, в «салат Олів’є». Шия, лікті, ребра, обличчя – все боліло, тому йшов сутулий, немов сорокап’ятирічний п’яниця. Витягав з гармидеру думок спогади мого з нею перебування, немов тендітні фігурки нецке, ніжно тримаючи пальцями, роздивлявся кожну окремо і клав на місце, потім діставав ще і ще, доки якась машина, що проїздила мимо, не зруйнувала думки гучним сигналом. Я хутчіш відскочив на узбіччя і крокував далі. Минаючи рідні оку пейзажі, вперше не пізнавав себе на їх тлі. Подумки осміхався сам до себе, міркуючи над змінами, що так різко сталися в житті.

«А що ж тепер скаже вона, коли дізнається? Що подумає?

Добре, що вчорашнє скінчилося.»

3

Моє дитинство – зовсім невесела пора. Батько покинув нас, грюкнувши дверима квартири. Я залишився з вагітною мамою. Потім з’явився Богданчик. Мама працювала в дві зміни на заводі, бабуся няньчила малого, а я блукав цими вулицями і шукав собі заняття. Я так радів, що батько вже не б‘є мене та матір, що був готовий ходити в старих кросах усю вічність. Ігри у війну відійшли у минуле, футбол чомусь не приваблював нас. Ми були закодованими дітьми реклами і пропаганди, яка насаджувалася роками. Все частіше з’являлися вечорами біля місцевих барів. З’явилася компанія, з якою проводив вільний час. Ми пили пиво та горілку, аж доки хтось не починав видавати вісімки поміж столами, тоді всі дружно реготали з нещасного. Здавалося, що це класно сидіти в віці чотирнадцяти років за столиком такого закладу. Поряд рікою лилися спиртні напої, тут і там мелькали п’яні обличчя, всі говорили матом в тумані тютюнового диму, і я також. На колінах старшокласників терлися дівчата, і ми роззявивши рота, дивилися на них. Наші розмови зводилися до марних балачок ні про що. З часом це починало набридати і пригнічувати. Та я не шукав ніякого виходу. Серед присутніх часто обиралася жертва, яку кожен привселюдно намагався принизити колючим словом. Такі приниження заздалегідь рано чи пізно закінчувалися побиттям нещасного. Сильніші завжди самостверджувалися за рахунок слабших. Так ми розважалися і це нагадувало збіговисько гієн. Здавалося, що так мусить бути. Мені було чотирнадцять, а я вже курив пив і крав. Жив безбожним життям. Ніхто не показував іншої дороги, а цю я обрав сам, або віддався стадним інстиктам. До слів бабусі і мами був глухий, бо думав, що вони не розуміють мене.