Страница 4 из 21
– Певно! – охоче ствердила господиня.
Євграф Степанович витяг з кишені хустку й витер спітнілого лоба. Було гаряче, й він ніс від двірця важку валізу.
– Ви дозволите, я хотів би написати кілька слів.
Він узяв бльокнота, вічне перо й присів боком на край цементованого басейну. Написану записочку, згорнувши, простягнув господині:
– Не відмовте в люб'язності, коли Олена Петрівна повернеться додому, передайте їй цього листа.
Олена Петрівна прийшла легка й безтурботно ясна. Вона наспівувала.
Господиня передала їй залишену записку.
– Мені? – спитала Олена Петрівна. – Від кого?
Забилося серце, з'явилась сподіванка: а що коли це від Бориса?.. Вона розгорнула папірця. Пробігла очима. Не пізнала підпису й не зрозуміла. Тоді перечитала ще раз вдруге!
«Люб'язна Олено Петрівно! Щасливий написати Вам ці кілька слів. Одержана від Вас телеграма мене дуже збентежила, і я, стурбований, поспішив узяти відпустку й негайно особисто виїхав до Кисловодська, щоб на місці залагодити справу, що, при вашому хворому серці, могла прикро відбитися на вашому здоров'ї, якщо, відповідно до надісланої телеграми, Вас тут обікрали. Приїхавши і вже тут бувши на місці, я випадково, але, з цілком певних джерел, довідався, що громадянин, якого Ви тут перед особою вашої господині, жінки літньої й поважної, на слова якої я можу цілком покластися, назвали своїм чоловіком, що він, цей громадянин, кілька днів перед цим виїхав звідсіля з вашими речами, що збігається цілком з терміном вашої телеграми... Вельмишановна Олено Петрівно! З огляду на сказане, я не вважаю за потрібне Вам щось закидати, і це було б тепер навіть у такому становищі з мого боку смішно, але я сподіваюсь, що Ви не турбуватиметесь, за таких обставин, повертатися до мене. З повагою Євграф!..»
Дивна історія
(З циклу: Дрібні оповідання. «Життя, як воно є»)
Він був видатний учений. Математик зі світовим ім'ям, Це про нього згадує Андрей Бєлий в книзі своїх спогадів: «На межі століть», За молодих років він елегантно одягався. Він носив циліндер і припадав за жінками своїх одружених університетських колег.
Він лишився неодружений. В своєму великому професорському мешканні він жив сам зі своєю нянькою. Він був уже зовсім старий, його нянька, відповідно до того, ще старіша. Ціле життя своє вона опікувалася ним. За сімдесят років вона якнайкраще пізнала всі звички його, його слабості, хиби й помилки. Як і сімдесят років тому, так і тепер він лишався для неї малою дитиною, про яку треба було дбати й якої треба було доглядати, ніколи не спускаючи з очей, бо не знати, яких необачностей може накоїти і якої шкоди може заподіяти дитина, якщо її покинути саму, а вона почне бавитись сірниками абож ножицями. Вона ніколи не була певна щодо нього і особливо турбувалася за ним, коли він виходив з дому. На вулиці він пишався сам поза її очима, безпомічний і недоречний.
На вулиці, коло ліхтаря, він міг простояти з годину, заглиблений в читання газети, чекаючи на трамвай, і тоді з обуренням, звертаючись до перехожих, заявити свій протест.
– Це, справді, чортищо, я вже більше години чекаю на трамвай, а його все ще нема. Такі порядки!
У відповідь йому зауважували:
– Але трамвай не ходить цією вулицею. Тут навіть трамвайної колії не прокладено.
Викладав професор в Сільсько-господарчій Академії; його мешкання знаходилося в протилежній частині міста. В голодні й глухі післяреволюційні роки доводилося тягтися пішки з одного кінця міста до другого, читати лекції в неопалюваних авдиторіях. Задовольнятися з чвертки глевкого непросіяного хліба й мерзлої картоплі, і проблема взуття й одягу, штанів і черевиків для видатного вченого зі світовим ім'ям були такою ж складною й нерозв'язуваною, як і для кожного іншого.
Як і кожен інший, він підперезував пальто ременем і, йдучи на лекції, тягнув за собою саночки з мішком, Може ненароком щось десь видаватимуть?
***
Нянька одкрила двері до спальні, щоб після того, як професор в сутінках раннього дня, вирушив на лекції, прибрати в хаті. Вона скинула старе пальто, килим і ковдри, навалені на ліжко, що ними в зимній хаті вкривався старий професор, переклала подушку з ліжка на стілець і тоді пише помітила, що штани професора – єдині штани, що їх він мав, інших у нього не було – висіли на спинці стільця.
Бабуся знеможено присіла на край ліжка, гірко
зідхнула й перехристилась:
– Матінко Божа, святії угодники, простіть мене грішну. Не додивилась.
Вона не була б збентежена, якщо б професор забув пов'язати собі краватку. Вона не була б вражена, якщо б він пішов на лекції, не пристебнувши комірця до сорочки або не взявши з собою носовички. До цього вона звикла. Це траплялося з професором безліч разів, і тут неможна було ніяк дати собі ради, але піти на лекції без штанів в одних кальсонах, – такого сорому ще не траплялося ні разу.
– Такий, прости Господи, гріх!
Згірчена й згорьована, бабуся загорнула штани в газетний папір, перев'язала пакунок мотузком і, одягнувшись, крехчучи й стогнучи, нарікаючи на себе, почвалала через усе місто до Академії.
Путь через місто була далека і важка. В глухих сугробах на вулицях лежав почорнілий неприбраний сніг. Прострілені будинки з слідами куль здавались покиненими й нежилими. Чорніли забиті дошками вітрини спорожнілих крамниць. Лютий і лихий вітер перетинав подих, Ця путь крізь пустельне знищене місто бупа для старої як хресний шлях, як покута й кара за її недбальство й неуважність.
Вона йшла, каялась, страждала, знемагала.
Нарешті дотеліпалась. Перейшла через широкий двір і увійшла до вестибюлю. Довгобородий швайцар в великому кожусі й валянках стеріг у вестибюлі довгі ряди порожніх вішалок. Вона розповіла йому про халепу, яка сталася з професором, поскаржилась на себе («То ж буває такий гріх!»), і швайцар висловив їй своє співчуття. Він допоміг їй розв'язати й розгорнути пакунок, бо її закляклі від морозу пальці вже не згинались, провів коридорами й показав авдиторію, в якій професор читав.
Не наважуючись застукати, вона стояла перед великими зачиненими дверима авдиторії. Серце їй завмирало й билось. Вона уявляла собі картину, яку вона зараз побачить, усю ганьбу, що сталася.
Вона тихенько застукала й ледве-ледве відкрила двері. Крізь маленьку щілинку вона зазирнула всередину. Професор стояв за катедрою, дивився на списану дошку й не помітив, що стара нянька його зазирає до авдиторії.
Тоді вона відкрила двері ширше, постукала гучніше й кахикнула. Професор повернув голову і з подивом звів брови.
Що знадобилося тут старій няньці? Задля чого вона причвалала аж сюди?
Вона простягла руку з перекиненими через руку його штанами й показала на них пальцем.
Він спочатку не зрозумів. Чому штани? Для чого штани? Через що штани? Навіщо вона принесла їх сюди?
Тоді збагнув. Він збагнув той жах і тривогу, яку повинна була відчути стара, побачивши його штани залишеними вдома.
Він виступив трохи з-за катедри й закинув руками фаляди свого сурдута. Він не був без штанів. На ньому були нові штани. Стара нянька не знала, що напередодні всім професорам Академії видали штани.
Стара бабуся зідхнула з полегшенням і тихенько причинила двері авдиторії.
Князі
(З циклу «1921 рік»)
Того року історію в нашій районовій трудовій школі викладав літній і досвідчений педагог з імпозантною зовнішністю старого народовольця. Велика біла борода, пишна сива шевелюра, широка парусинова толстовка й штани в чоботях.