Страница 2 из 21
Він повернувся. В дверях на порозі стояла молода жінка. Маленька голівка на тонкій шиї. Стрункі ноги в фільдеперсових панчохах кольору беж.
З вишуканою люб’язністю він відповів:
– Тут! Прошу! Верхня полиця!
ї показав рукою на свободну полицю вгорі.
Побіжно глянувши, вона рішуче заявила: Верхня? Цього не може бути!
Вона категорично заперечувала можливість чогось подібного.
– Я ж ясно сказала касирові на міській станції, щоб він мені дав нижню полицю!
Вона підкреслила:
– Тільки нижню!
Він співчутливо посміхнувся їй і розвів руками:
– Що робити? Так є! Це, можливо, фатальна помилка, яка трапилася, але все ж таки воно так є: дванадцяте місце вгорі! Прошу, – сказав він, - подивіться самі. Дивіться на ці бічні нумери! – запропонував він: – Верхні полиці мають завжди чітні номери, а нижні полиці – нечітні. Рахунок починається з першої нижньої, – чемно пояснив їй громадянин.
Вона ображено, навіть трохи схвильовано, з притиском сказала:
– Усе це може бути саме так, як оце ви кажете. Я не хочу з вами сперечатися з цього приводу, алеж я цілком ясно сказала касирові, що на верхній полиці я не звикла їздити. В не люблю. Здається, він міг би зрозуміти, що це невигідно.
Вона розгублено дивилася на пасажирів в купе. Вона була безпорадна й шукала співчуття. Вона потребувала підтримки.
З сподіванкою, яка не здавалась їй марною, вона нерішуче попрохала:
– Можливо, хтонебудь згодився 6 помінятись зі мною місцями?
Мовчання! Мовчання терпке, як молоде вино, глухе, як ніч.
Він бачив, як згасла надія в її очах. і тоді з готовістю, яка межувала з самопожертвою, з відданістю, що переходила в самозречення, він запропонував:
– Гаразд! Займіть моє місце!
– А ви моє? спитала вона, прагнучи внести ясність в ситуацію. Вона любила ясність в речах, подіях, вчинках.
– А я ваше!
Вона зідхнула з почуттям внутрішнього полегшення.
Вона здібна була оцінити його подвиг, хоч обставина, що він стояв проти світла, й заважала їй розглянути його як слід. Та все ж таки вона бачила його новий бездоганно випрасуваний коверкотовий костюм, червоно-брунатні черевики з товстими ясножовтими підметками, ясну сорочку й ефектну барвисту краватку.
Уся його поведінка свідчила, що вона мала справу з культурною й вихованою людиною. Хто він міг бути?.. Кіноартист? Можливо!.. Старший бухгальтер якої-небудь особливо високовідповідальної установи? Не виключено й це!.. Ґросмайстер, що здобув собі одне з перших місць на останньому всесоюзному конкурсі шахматистів? Це припущення виглядало якнайправдоподібніше, хоч не виключена була також можливість, що це молодий і вчора ще нікому не знаний стахановець, кривоносовець, який місяць тому встановив світовий рекорд з видобутку вугілля, кількости вироблених консервних бляшанок, пошитих черевиків і тепер, овіяний подувом світової слави, їде відпочити на якийнебудь наркоматівський або циківський курорт.
З щирою відданістю вона подякувала йому. Вона бачила перед собою продовгасте обличчя, перекреслене прямою смугою густих брів, важку нижню щелепу, вузький упертий рот.
Жити знов було весело й приємно. Життя знов ставало варте того, щоб з нього радіти й тішитись.
Тим часом два носії працьовито тягали й розподіляли по сітках, під полицями й над полицями скрізь у купе численні її валізи й картонки. Кількість її багажу імпонувала. Було видно, що ця мила й цікава жінка збиралася справити враження на курортну публіку своїми сукнями.
Стомлена пережитими хвилюваннями, відпустивши носіїв, вона, нарешті, присіла в кутку коло вікна, одкрила свою торбинку і, дивлячись у люстерко, припудрила ніс.
– Я вам безмежно вдячна, – звернулася вона до нового свого знайомого: – Ви просто не можете уявити собі, як в не люблю їздити на верхній полиці. Їхати на другій полиці вгорі це вже заздалегідь зіпсувати собі подорож. Ви мій рятівник. Ви куди їдете?
Він уважно подивився на неї, подумав і тоді, немов роблячи несподіване для самого себе відкриття, впевнено сказав:
– Я?.. Куди я їду?.. Я їду в Кисловолодськ.
Вона спапахнула й розжеврілась, як дівчинка.
– Алеж це чудесно!
В її палкому захопленні була наївна щирість. її дитяча ніжність приваблювала, як нездійснена обіцянка. Вона розсміялась прозоро й ясно:
– То значить ми з вами попутники! Я теж їду до Кисповодська Але вперше! – зідхнула вона.
Її сповнював жаль. Її бентежила перспектива ускладнень, Її лякала далека путь залізницею. А ця пересадка в Мінводах?! Окрім того, вона їде по курсовці, треба шукати кімнату. До того у неї серце. Таке дуже щось аж надто вчене, латинське чи що. Одне слово доктор їй записав на папірці. усе, що й як. Вона потім йому покаже.
– Щодо мене, то я не в перше! – заспокоїв він її: – Я буду вашим чичероне, Ви можете цілком на мене покластися!
– Справді? – зраділа вона.
– О, поза сумнівом!
Попутник!.. В дорозі це магічне слово, що діє, як дотик чарівної палички, яким одмикають двері до схованих скарбів. Усе починається відразу, з першого погляду, розкриваючись у перших паростках мимохідь кинених слів першої випадкової зустрічі.
Ввечорі пішли разом обідати. Сяяло багряне сонце. Вагон-ресторан зберігав ритуальну урочистість прямого потягу «Баку-Шепетівка». Столики були накриті білими скатертями. З кришталю ваз звисали стиглі грона винограду й марило солодке золото коштовних груш. Вгорі під стелею вагона беззгучно крутився червонодеревний лякований пропелер вентилятора. Цитринові фіранки стерегли супокій розсіяного світла. За скляною перегородкою в другій половині вагону обідали інтуристи. Люди іншого, забороненого, незнаного світу. Вони здавались дивовижними й загадковими. Присутність їх приємно лоскотала нерви. Вона раз-у-раз з цікавістю позирала в їх бік.
Випила чарку горілки. Це було цілком досить З неї, щоб почути себе в радісному настрої, піднесено збудженою, й щоб веселий легкий туман рожевою хмаринкою огорнув її мозок. Вона в захопленні кокетувала з своїм супутником. Багато й. безтурботно сміялась. Через стіл простягла йому долоню для поцілунка.
Новий знайомий був блискучий оповідач, розважливий і невтомний співрозмовник; він знав десятки історій про смішні й надзвичайні пригоди, сотні цікавих анекдот, і при цьому не був ні бридливий, ані одноманітний. Ні краплі банальности; нічого, що робило б його й найменше вульгарним!..
При кінці обіду їй здавалось, що вона була знайома з ним протягом багатьох, багатьох років.
Повертались. Потяг нісся по безмежному степу, як дикий незгнузданий кінь. Треба було переходити з вагону до вагону. Знизу під ногами в мигтінні піску, гальки, глини, зникаючих шпал раптом розкривалась безодня. Треба було наважитись переступити через черкання широких металевих площин. Хололо серце, в серці з'явилась непевність. Відстань між поруччам здавалась недосяжною. В очі зазирала погроза небезпеки.
Вона озиралась назад. Він ішов за нею з пляшками нарзану. Він підхоплював її. В почутті підтримки міцної чоловічої руки зникала тривога. Всередині прокидалось враження лету, дивовижної безвантажности, остаточної звільнености від усього.
Їй сподобалася ця несподівано сподівана гра: відчуття безодні в гуркоті й дзеленчанні порожнього простору між вагонами; мить, коли вона переступала через провалля й він підхоплював її, – і тоді в вузькій металевій коробці вагонового тамбуру уста торкаються уст.
Ніч. Поїзд мчить через степи Донбасу. Гірлянди далеких вогнів оперезують обрії. Гарячий сухий вітер ллється в одчинене вікно й гойдає знебарвлену ніччю фіранку. В синіх глибинах пітьми іноді несподівано спалахує біле полум’я. Це з домн випускають розплавлену рідину палаючого металу.
Вони стояли в коридорі коло вікна, щільно прильнувши один до одного. Пили густе вино ночі. Потім прийшов світанок. Росою в ранкових променях сонця сріблився полинь.
Їй захотілось лягти, але вона не змогла заснути. Лежала з відкритими очима. В стомленому мозку пропливали невиразні уривчасті образи, спомини про цю довгу й одночасно коротку путь через порожнечу між вагонами, про дотик уст, про анфіляди далеких вогнів в густій чорноті нічного степу, про подув сухого вітру в широкій рамі вікна.