Мандрівка в безвість

– Тут можна викопати криницю, але до того потрібно мати деякі інструменти, – міркував Доморацький.

Назбиравши фініків і фіг, він на ніч вирушив назад до місця падіння ракети…

ПІСНЯ ПЕРЕМОЖЦІВ

В гаю з кволих пальм з’явилося два білих намети і четверо мешканців, які енергійно досліджували свої нові володіння. Ця оаза нагадувала невеличкий сіро-зелений острів, загублений в пісковому океані. Мешканці оглядали кожну пальму, кожне фігове дерево і кущі саксаулу, землю й каміння. Обличчя чоловіків були заклопотані.

– Ми повинні негайно копати криницю, – промовив Ярослав, майструючи лопату з уламка ракети.

– Коли здобудемо воду – зможемо тут існувати, – відповів Юрій.

Незабаром чоловіки почали копати. Вони працювали з завзяттям, але після кожного шару викинутого ґрунту вони втрачали надію дістатися до води. За три дні впертої праці, вони викопали кілька метрів, але пісок був такий сухий, немов на поверхні пустелі.

Тиждень напруженого змагу з пустелею не вніс жодних змін – води не було. Юрій майстрував цямрини з алюмінієвої бляхи, знятої з ракети. Кожного вечора, коли вони втомлені повертали до наметів, жінки по сумному вигляду облич бачили, що минув ще один день даремної праці.

– Олено! Чи готова ти загинути тут? Вода кінчається за два-три дні! Що буде далі, я не знаю… – запитав її Доморацький.

– Я згодна прийняти смерть тут… Чим гірше вона, ніж там, на далекій Землі… Ярославе, як мирно і гарно ми жили… Я народилася й зросла в селі… над річечкою… текла вона чарівна і замріяна… Річечка… дорогоцінна вода, а тут – смерть від спраги… Моя доля немов зрадлива дівчина з примхами. О, доле, доле… Мої батьки загинули незабаром після війни від руки визволителів… Їх вивезли до снігової пустелі – північної тундри… Мій брат втік звідтіль і розповідав про жахливі речі.

– Олено! Моє серце розривається на шматки… Я починаю втрачати надію…

– Ярославе! У важкі хвилини мого життя я завжди зверталася до Бога з молитвою… – промовила Олена і тихо пішла у пустелю, освітлену фіалковим сяйвом якоїсь планети, подібної на Місяць.

Ярослав пішов за нею і опустився на коліна поряд з своєю нареченою.

– Боже… змилуйся над чотирма скитальцями, що потрапили з своєї милої батьківщини – України на невідому планету і знаходяться у безпорадному стані. Господи! Ми просимо: пішли нам воду, і ми будемо задоволені до кінця живота свого, – палко промовляла Олена.

Ярослав молився мовчки. Він у думці повторював Оленині слова, і вони щохвилини зміцнювали його надію про воду… Він не пізнавав себе… Десь зник песимізм і з’явилася віра в те, що вони здобудуть воду…

– Може, ми не там шукаємо. Спробуємо в іншому місці, там, де закінчується ярок… Він нагадує слід давно зниклої річки…

Вони копали нову криницю. Кінчалася вода, привезена з Землі. Останні дві пляшки чоловіки залишили жінкам, але вони відмовилися від дорогоцінного трунку.

Олена з Марією збирали плоди пальм і фіги, які головним чином складали їх харч. Лише третину додавали вони концентратів з свого недоторканого запасу.

– Коли ми дійдемо до води, я буду вважати себе багатшим за Рокфеллера, – мрійно промовив Ярослав.

– Терпіння, друже! – підбадьорював Юрій, заховуючи від Ярослава свою невпевненість.

Нова планета негостинно прийняла несподіваних переселенців з Землі. Настала тривожна темна ніч.

– Чому сьогодні так довго не повертаються чоловіки? – хвилюючися промовила Олена.

– Може, не дай Господи, трапилося яке нещастя! – вигукнула Марія, і обидві приятельки, зашпортуючися в темряві, побігли до криниці.

– Ярославе!? Юрію!? Ярославе!?

– Ми дісталися до вологого піску! Будемо копати до перемоги! – почули жінки.

– Невже вода! – зраділа Олена.

За кілька хвилин на купі піску біля криниці спалахнув вогонь з сухих гілок саксаулу, освітлюючи працюючих. Жінки допомагали витягати вологий ґрунт.

У лихоманковій праці вони забули за втому. Чотирьом живим істотам понад усе хотілося швидше дістатися до води.

Коли перші промені сонця яскравою веселкою освітили небо, з глибини криниці долетів радісний клич:

– Вода! Підіймайте відро!

– Вода! Вода!

З темного отвору криниці з’явилася голова людини. Очі її сяяли, немов діаманти. Люди, оточивши відро з брудною водою, розглядали його, немов дорогоцінний скарб.

Олена зняла з шиї золотого хрестика і протягла Ярославові. Він перехрестився й, глянувши на схід сонця, опустив розп’яття у воду.

– Хай Святиться Ім’я Твоє!… Великий Творець Всесвіту!

– Слава Тобі, Боже, за післання нам радості.

– Слава Тобі! – заспівали всі разом.

Після молитви, коли пісок осів на дні й вода стала кришталево-прозорою, вони пили першу свячену воду…

– На цьому місці ми поставимо хреста… Хреста Животворящої води, – промовив Ярослав.

– Гарна назва…

– Тепер наше життя врятоване!

У той день, що став їм за свято, в перший раз перебування на новій планеті люди умилися й одягли новий одяг.

Вони стали біля великої пальми мальовничою групою. Олена з скрипкою стояла спереду, Марія сіла на камінь, чоловіки, взявшися за плечі, обперлися об стовбур пальми і співали гімн переможців пустелі.

Олена грала на скрипці божественну мелодію, і всі могутніми голосами співали «Отче Наш».

ХЛІБ НАСУЩНИЙ

– Я знайшла дорогоцінності! – радісно вигукнула Марія.

Її обличчя сяяло з радощів.

– Чи не діаманти часом? – байдуже запитала Олена.

– Ні, Олено! Ми матимемо хліб!!!

– Хліб!?

– Так. Я відчувала велику потребу в справжньому хлібові й дуже задоволена, що знайшла його! – патетично промовила дівчина, показуючи на долоні кілька зерен ячменю і пшениці.

– Але ж їх так мало!

– Май терпіння і час.

– Кохана Маріє! Ти впевнена, що пшениця ростиме тут?

– Не маю сумніву! З того часу, як ми здобули воду, ми зможемо займатися хліборобством… А ось і хлопці! – радісно промовляє вона. – Юрію, Ярославе! Ходіть сюди! Мерщій!

– Що сталося?!

– Колись я працювала у німецького бауера – орала ниву, сіяла… І сьогодні випадково між продертою кишенею і підшивкою свого жакета знайшла кілька зерен…

– Це чудова знахідка! – вигукнув Юрій, підраховуючи зерна.

Їх було біля трьох десятків.

– Ви змайструєте сапу і граблі… ми засіємо нашу маленьку ниву, – раділа Марія.

– Скільки часу мине, доки ми здобудемо справжній хліб? – запитала Олена.

– Звичайно, на це потрібен час. Кілька жнив. Але я гадаю, що за цих кліматичних умов вегетаційний період пшениці не більше дев’яносто днів, а ячменю, мабуть, з шістдесят, – відповіла Марія.

– Ти добре знаєшся в агрономії? – запитав Ярослав.

– Я хлібороб і не дарма вчилася в агрономічній школі.

– Тоді ми тебе виберемо почесним міністром хліборобства, – всміхаючися, запропонувала Олена Ярош.

– Марія заробила вінець з пальмового листя на голову, знайшовши ці зерна.

– Ура… Віват! Хай живе міністр і початок хліборобства на нашій планеті!

– Це щедра нагорода за двохрічну працю у німецького селянина. Бог з ним! Я простила йому все…

Троє підняли на руки щасливу Марію і понесли вглиб оази.

– Тобі, Маріє, згори видніше! Вибирай місце на нову ниву!

– Дякую за довір’я! Ось тут, в затінку цих фігових дерев, найкраще місце. Коли б сюди провести воду – тут було б добре поле.

– Це вже стосується інженерії, Ярославе – як ти гадаєш!?

– Спочатку нам потрібно кілька відер щоденно, але пізніше потребуватимемо щодня кількасот відер води.

Увечері, коли сутінки спустилися у пустелю, вони засіяли невеличку грядку пшениці і ячменю і старанно полили водою.