Мандрівка в безвість

– Дивіться, мосьє Жако, сама модель йде до нас.

Мандрівники-кінематографісти йшли назустріч Олені Ярош.

– О, я ніколи не сподівався зустріти в центрі пустелі таку чарівну жінку, – знявши шолома і низько вклонившися, промовив він французькою мовою.

– Добрий день! – співуче відповіла здивована Олена.

– Дозвольте відрекомендуватися. Режисер Мартель, а це мій приятель – фільмовий оператор Жако.

– Дуже приємно зустріти перших культурних марсіян. Однак, дивно… там, на Землі, так розмовляють у Франції, – відповіла Олена французькою мовою.

– Я розмовляю мовою своїх батьків. Я є справжній француз, – пояснював здивований режисер.

– То ви теж прилетіли звідтіль на ракеті?

– Ні… ми їхали спочатку пароплавом, а потім верблюдами.

– Чи давно ви залишили Землю?

– Землю!? – здивувався режисер. – Беру на себе сміливість запевнити вас, чарівна панно, що ми ніколи не залишали нашу стару планету.

– Годі вам шуткувати. Адже ж ми знаходимося на Марсі! – рішуче відказала Олена.

– Зовсім ні! На щастя, ми знаходимося в самому центрі пустелі Сахари!

– Сахари!? Невже ми нікуди не відлетіли і опинилися на цій старій і невлаштованій планеті Землі? – здивовано і недовірливо, з неприхованим жахом, запитала Олена Ярош.

Слова цих непроханих гостей видавалися їй дзвоном розбитої чудової легенди, яку вона створила і повірила в неї. І тепер це все знищено. Немає більше чудового міфу про Марс. Як сприймуть це повідомлення її Ярослав і приятелі? Олена була незадоволена прибуттям до їхньої оази французької кіноекспедиції, що так порушила їх спокій і духову рівновагу.

– Насмілюся вас запевнити, що ви помилялися, – промовив Мартель, намагаючися розвіяти напружену мовчанку.

Йому швидше хотілося підняти таємничу машкару з цієї заінтригувавшої його історії.

– Помилка! Але яка то була чудова помилка. Ми щиро вірили в це, і ви її зруйнували й намагаєтеся знищити мою віру. Навіщо ви прийшли сюди? – з докором промовила вона.

– О, мадемуазель! Хто ви й чому з таким завзятим скептицизмом відноситеся до всього земного? Можете ви задовольнити мою цікавість? – запитав режисер.

– Прошу… якщо вас цікавитиме моя історія. Років три тому ми почали цю мандрівку, що вам може видатися надто фантастичною. Десь на терені Німеччини ми сіли в ракету, і нами вистрелили в напрямку Марса. Потім ми опинилися тут. Уламки ракети ви зможете побачити в пустелі, за кілька кілометрів звідціль.

– Фантастично! Чудово! Це так цікаво і надзвичайно! – лементував з захоплення месьє Мартель. – Ми дуже просимо розповісти нам більш докладно про ваше життя.

– Також ми розшукаємо вашу ракету і зафільмуємо її, – додав оператор.

– Прошу до нашої оселі. В наметі ви знайдете затінок і розділите з нами наш скромний полудень, – запросила Олена, знайомлячи з мешканцями оселі, що якраз на той час підійшли. – Це мій чоловік, в минулому скульптор – тепер декласована і універсальна людина в розумінні життя в пустелі.

– Це, мабуть, ваш витвір? – запитав Біжу, показуючи на скульптуру.

– Так. Я витесав її у вільні часи.

Вони пішли до білого просторого намету. Марія накрила шовковою скатертиною низенького стола і наставила, немов за східнім звичаєм, глиняні полумиски з фініками, фігами, пшеничними коржами.

– Прошу полуднати, панове, – запрошує Олена, наливаючи пальмове вино.

– Будьмо здорові! – підіймає келиха Ярослав.

– За ваше здоров’я і кінематографічні успіхи, – ледве всміхнулася Олена.

– За здоров’я. Але мене так схвилювало ваше оповідання, що я втратив апетит… Розкажіть, хто ви? Я десь зустрічав вашого портрета.

– Я – музика Олена Ярош.

– Ярош!? Чи не збиралися ви приїхати на гастролі до Парижу?

– Ви, мабуть, чули про мою сестру, акторку Марію Ярош. Я теж мала виступити в Парижі, але цьому перешкодила війна.

– Що ж сталося з вами? Чому ви вибрали такого надзвичайного маршрута?

– Під час війни нас привезено на примусову працю до Німеччини. Ми намагалися втекти до Швейцарії, а потім до південної Франції, де жила моя сестра. Але нас затримано в Альпах і засуджено до смерті. Однак… з того часу я вірю в Його Величність Випадок! Сталася надзвичайна несподіванка. Нас не розстріляно й запропоновано прийняти участь в ризикованому випробуванні нової машини… нам залишалося негайно прийняти смерть, або прийняти пропозицію. Вибрали останнє й вилетіли, а далі я не знаю, що з нами сталося…

– Зіпсувався ракетовий рушій, – додав Ярослав.

– Тоді ми спустилися тут, але ввесь час гадали, що долетіли до Марсу. Спочатку перетерпіли страшенну нужду, поки знайшли цю оазу, потім здобули воду і створили те, що маємо тепер…

– Ось наша коротка історія. Ми горимо палким бажанням узнати, що сталося в Европі. Чи скінчилася війна? Який лад тепер на Україні? – хвилюючися, запитала Олена.

– Війна закінчилася поразкою Німеччини.

– Ми сподівалися цього, а далі?

– На вашій батьківщині, здається мені, не сталося жодних змін…

Зблідли й затрусилися губи Олени Ярош. Погас вогник надії в її очах. І вона засмучено опустила голову…

– Ми зробимо все можливе, щоб допомогти вам у вашому скрутному становищі. Дамо верблюдів, щоб ви змогли повернутися назад до цивілізованого світу, – запропонував з радістю Мартель.

– Скрутному становищі!? Чому ви так гадаєте? – здивувалася Олена.

– Це само собою зрозуміло. Адже ж після всього того, що сталося, звичайно, ви бажаєте якнайскорше повернутися до Европи.

– Дякую за вашу люб’язну пропозицію! Але ми, мабуть, залишимося надалі тут, – відказала вона й, звернувшися до своїх друзів, додала: – Як порадять мої друзі?

– Так, Олено! – погоджуюче кивнув головою Ярослав, до нього приєдналися Марія і Юрко.

– Невже вас – талановиту музику, – захоплює ця дика екзотика і примітивне життя у безплідній пустелі? – здивувався гість.

– Невже вам наша чудова оаза здається безплідною пустелею? – образилася Ярош. – Ходімо, я вам покажу наше садівництво, поле. Мені, після перенесеної життєвої хуртовини, здається, що ніде немає кращого куточка.

Мальовничий гурт з шістьох людей вийшов з намету, прямуючи до поля достигаючої пшениці.

– Що ви бачите?

– Якесь поле… здається, пшеничне поле, – здивовано відповів Мартель.

– Так. Це дійсно пшенична нива, – промовила Олена Ярош, і в підкресленому тоні її голосу відчувалася велика любов. – Це не просто якесь поле, як ви висловилися. Нам це важить багато більше. Кожен шматочок землі відвойовано нами від пустелі. Створено новий ґрунт. Ці квітучі дерева і пальми були немов хорі на сухоти, поки ми не провели штучного зрошення. Це була важка праця.

– Це праця будівників пірамід! – вигукнув Мартель.

– Ми не говоримо, що було легко. Але ми відчули радість, досягнувши мети. Адже ж людина, де б вона не була, завжди має якісь бажання чи потреби, заради досягнення мети підкорює все інше…

– Так. Маєте рацію. Адже ж ми живемо в столітті найславетніших винаходів. Тепер настає Століття атомових винаходів. Атомова зброя вирішила перемогу над Японією. Людство XX століття має чимало досягнень!

– Але чи стало воно щасливішим? Ви з захопленням розповідали про бомби Але я їх ненавиджу. Я пережила жах війни і розрухи, двічі перенесла на собі так зване «визволення». Вам, французам, і взагалі чужинцям, не зрозуміло це слово в такому широкому вимірі, як нам – українцям. Ми не раз стояли на порозі Нірвани – того таємничого потойбічного світу, і… уявіть собі – тепер Европа нас зовсім не цікавить. Я жахаюся від одної згадки, що ми знаходимося на Землі. Що потрібно людині? – запитала Олена Ярош французів, але вони були заскочені запитанням цієї дивовижної українки. Тоді вона сама відповіла на власне питання: – Дуже і дуже небагато. В цій пустелі я відпочила душею і тілом. Тут я пізнала чисте щастя і радість материнства. Ця пустеля тепер є батьківщиною моєї дитини. Ми не забули і про мистецтво. Я часто граю на скрипці, і тут вона звучить особливо урочисто. Я граю лише тоді, коли хочу, коли сама, чи мої друзі відчувають потребу в музиці, а не на примхи чужої і невдячної юрби… Мій чоловік працює, коли відчуває потребу – тоді відчуває радощі чи муки митця. Усім нам дає радість природа, коли ми працюємо на ниві, чи збираємо овочі в нашому садку. Це все буденні радощі самого процесу життя…