Страница 41 из 47
-- А господи! -- Старий Хлопчак ляснув себе долонею по лобi. -- Я так забалакався, що й забув: я ж хотiв приховати це вiд вас. Я тiльки-но добрав смаку в крiслi на колесах: така краса, нiхто тебе не турбує.
-- А iнших можна турбувати й лякати, скiльки тобi заманеться, -ущипливо докинула горiшня бабуся.
Старий Хлопчак, важко опустившись на стiлець бiля столу, мовив:
-- Ось не перебiльшуй, Маргарето. Лякати я тебе нiколи не лякав. Просто радiв, що в крiслi на колесах можу спокiйно сидiти наодинцi зi своїми думками. Так-бо, Хлопчачок?
Я кивнув головою, але не втерпiв i спитав, вiдколи вiн почав ходити.
-- Власне, лише вiдпозавчора, -- признався старий, -- але вправлявся я щодня потроху ще й перед тим. У моєму вiцi не можна просто день у день сидiти в крiслi на колесах. Так i заiржавiти не довго.
-- Той не заiржавiє, хто дбає про своє здоров'я, -- напалася на нього горiшня бабуся. --. Коли ж ви у вашому вiцi, тату, хочете вибрикувати, наче молодий жеребчик, то щоб, зрештою, не вийшло як ото з богатирем у баладi.
-- А що з ним сталося, Маргарето?
Тодi горiшня бабуся продекламувала:
Пiдвiвся ще раз, волею мiцною
Востаннє запалив усi серця.
I впав навiки. З бiлого покою
У мертвiй тишi винесли мерця.
Прадiдусь гучно зареготався.
-- Ти все зображуєш у чорному свiтлi, Маргарето, -- сказав вiн дочцi. -- Та це тому, що ти за нас турбуєшся. Я розумiю.
Попри всi бурхливi суперечки, то був мирний, приємний снiданок зимової передсвяткової недiлi. Горiшнiй дiдусь, попоївши оселедця i взявши собi шинки, з видимим задоволенням слухав словесне змагання, та й дядькам Гаррi та Ясперовi воно нiбито нiтрохи не псувало апетиту. Я й сам залюбки стежив за ним.
А проте кiнець балади про старого богатиря, який востаннє пiдводиться перед смертю, знову збудив у менi невиразний страх за прадiдуся. Так немовби десь ударили на сполох.
I коли пiсля снiданку ми сходили на горище, -- Старий Хлопчак ступав схiдцями з натугою, але твердо, -- я нiяк не мiг прогнати думки, що прадiдусь заради мене на недовгий час перед своїм кiнцем востаннє напружив сили, щоб пройти зi мною цiлу галерею iстинних i фальшивих героїв. Менi здавалося, що вiн приносить себе в жертву заради мене.
Ця думка так запанувала надi мною, що, коли ми, нарештi зайшовши до пiвденної кiмнатки, сiли до писання, з неї народилась оповiдка.
Прадiдусь сказав, що, мабуть, тепер, коли ми обидва знову можемо ходити, мене вiдiшлють додому, до батькiв. Тому треба нам, так би мовити, завершувати своє дослiдження героїзму.
-- Я пропоную, -- сказав вiн, -- щоб кожен з нас змалював свого улюбленого героя. В оповiдцi.
Я погодився. I, поглядаючи на сiре море за вiкном пiвденної кiмнатки, написав на зворотi шпалери оповiдку про старенького омара. А тим часом прадiдусь, поклавши прасувальну дошку на бильце свого крiсла, писав оповiдку про свого улюбленого героя.
Писали ми довгенько. Навiть пiсля обiду ще списували свiй сувiй шпалери. Зате скiнчили кожен свою оповiдку ще перед тим, як треба було свiтити свiтло.
Нетерплячий почути прадiдусеву думку, я хотiв був, як звичайно, зразу й прочитати йому свiй твiр. Але Старий Хлопчак сказав:
-- Завершiмо своє дослiдження героїзму, як годиться, Хлопчачок. Я щодня читав тобi по баладi про Геракла, який є взiрцем героя античної давнини. Сьогоднi менi б хотiлося розповiсти у вiршах про його останнiй уславлений подвиг, а тодi вже познайомимо один одного зi своїми улюбленими героями. Згода?
-- Згода, -- сказав я.
Тодi знову розгорнуто зошита в чорнiй цератовiй обкладинцi, i я вислухав баладу про останнiй подвиг Геракла.
Балада про Геракла
та райськi яблука
Геракл у днi старовини, -
Як з мiфiв нам вiдомо, -
Геройськi подвиги чинив
На чужинi i вдома.
Чимало вiн пригод вiдбув
Виснажливих до краю,
Поки, на диво всiм, здобув
Тi троє яблук з раю.
То Єврисфей, неситий цар,
Таку мав забаганку:
Щоб райських яблучок у дар
Принiс той наостанку.
Хто в царство тiней поспiшив
(Як ми вже добре знаєм),
Того б ти тiльки насмiшив,
Злякать хотiвши раєм.
У раї ж день, а не пiтьма,
Тепло усюди й свiтло.
Нiяких тiней там нема,
I скрiзь усе розквiтло.
В Сьогоднi вiчнiм там живуть,
Не знаючи про бiди,
В садах ведуть життєву путь
Три юнi Гесперiди.
Чудовi в Гесперiд сади, -
Та от нема нiкого,
Хто пiдказав би шлях туди,
Окрiм царя морського.
А цар морський, дiдусь Нерей,
Геракловi без краю
(Коли прийшов до нього цей)
Товкмачив:
-- Я не знаю!
I довелося вiч-на-вiч
У герцi з ним зiтнутись, -
Та от бiда: в усяку рiч
Нерей мiг обернутись.
Прогуготiв огнем палким -
I вже бiжить водою!..
Звичайно, дуже не з руки
Було те все герою.
Бо тiльки-но, скажiм, герой
Водицю випить хоче, -
Йому вогнем пекучим той
Уже стрибає в очi...
Аж ось таки примудрувавсь
Геракл у пiвхвилини:
Як дмухоне -- так i розпавсь
Нерей на двi частини!
Вогнем спахнула i вгорi
Засяла половина.
А половина -- ох, старi! -
Злякалась, мов дитина.
Як закричить:
-- Я розповiм! -
Вогонь умить спустився
Донизу -- й знов царем морським
Старенький наш з'явився...
А вже як розказав Нерей
Геракловi дорогу,
То попрощався чемно цей,
Немов нiде нiчого!
А ще ж дорога -- мов до зiр -
Така важка й далека.
Ще буде Велетень i Вир -
Страшенна небезпека!
Герой i Велетня здолав,
I Вир зборов одразу...
А як вiн довго мандрував
В Єгипет iз Кавказу!
Кiнець кiнцем надибав вiн
Атласа десь пiд вечiр:
Титан стояв i сам-один
Весь свiт тримав на плечах.
-- Я принесу тобi, авжеж,
Жаданих яблук троє,
А ти тим часом свiт подерж, -
Сказав Атлас герою.
На це приставши залюбки,
Геракл у ту ж хвилину
Заходить, щоб було з руки,
I свiт бере на спину...
Але титан Атлас явив
Пiдступнiсть превелику,
Бо вiн, вернувшись, заявив:
-- Держи його довiку!
Держи цей безголовий свiт
Йому й собi на втiху.
Як поподержиш сотнi лiт,
То буде не до смiху!
-- Та, мабуть, так, -- сказав Геракл, -
Вiн добре давить спину.
Посунь менi його, однак,
Зручнiш на середину.
Атлас, цей велет-чоловiк,
Мастак своєї справи,