Страница 20 из 47
Коли це було зроблено, я покупав свою п'яту, й вона трохи вiдм'якла. Тодi лiкар зробив у кухнi невеличку операцiю: розрiзав болюче мiсце у виглядi "зiрочки" й вичавив гнiй. Потiм добре змастив рану якоюсь чорною мастю й забинтував.
-- Отак, -- бадьоро сказав вiн наостанку. -- Тепер усяка погань звiдти вийшла, й треба тiльки, щоб загоїлася рана. Ти з годинку полеж, Хлопчачок.
Прадiдусь, що спостерiгав цю процедуру, сидячи на ослiнчику в кутку кухнi, порадив менi погортати задля розваги альбоми, що їх привезли нашi моряки.
-- А я тим часом полiзу нагору, Хлопчачок, -- додав вiн. -- Як переболить у тебе, то приходь i ти туди. А тепер спочинь.
Я покiрно послухався його ради, бо в п'ятi менi так бухкало, стукало, тягло й сiпало, неначе я вже був не я, а сама лише п'ята. Навiть усi мої думки мовби переселилися в п'яту. Я був щасливий, коли нарештi простягся на канапi, поклавши забинтовану ногу аж на чотири подушки.
На щастя, бiль не вiчний. За яких пiвгодини мої думки вже визволилися з-пiд гнiту п'яти й полетiли далеко-далеко -- в царство гранiтних королiв, полководцiв, винахiдникiв та iнших славетних людей -- я саме розглядав альбом, який привезли нашi моряки зi свого останнього рейсу. Альбом цей звався "Monumenta mundi" [3], або "Найвизначнiшi пам'ятники свiту" i мiстив понад двiстi фотознiмкiв з докладним поясненням пiд кожним: кому споруджено пам'ятник i чому саме цю особу увiчнено в гранiтi чи бронзi. ------[3] Пам'ятники свiту (лат.). ------
З-помiж усiх тих славетних людей менi найдужче сподобалась одна маленька дiвчинка, якiй поставили пам'ятник на площi невеликого мiста Гартештольта. Прочитавши те, що було написано пiд фотознiмком пам'ятника, я вирiшив скласти про цю дiвчинку баладу й незабаром уже записав її на сторiнках альбома -- мiсця довкола фотознiмкiв вистачало.
Скiнчивши баладу, я так повеселiшав, що пiдвiвся з канапки й з альбомом пiд пахвою помаленьку, нога за ногою, схiдець за схiдцем, пошкутильгав на горище.
На моє щастя, горiшня бабуся почула мою ходу, аж як я був майже там. Вона тiльки гукнула менi навздогiн:
-- Тобi неодмiнно хочеться, щоб знов нарвало? Не можеш послухатись доброго слова старших! Лiкар звелiв тобi лежати! Вiд-по-чи-ва-ти! А не лазити попiд дахами!
-- Я там одразу ляжу, горiшня бабусю! -- гукнув я їй у вiдповiдь. -- Прадiдусь за мною нагляне.
-- Вiн i за собою не годен наглянути! -- почулося знизу. -- А ти собi не слухайся, не бережися -- то й побачиш, чим воно скiнчиться!
I внизу захряснулися дверi. А тут, на горищi, дверi вiдчинилися. Прадiдусь iз цiкавiстю вистромив iз-за них голову й спитав:
-- Чого це вона знов там розкричалася?
-- Каже, щоб я лежав i не лазив попiд дахами, прадiдусю.
-- Правду вона каже, Хлопчачок! Зараз же менi лягай отут, а я тобi для розваги дещо прочитаю.
Цього дня знову було натоплено в пiвнiчнiй кiмнатцi. Горiшня бабуся, як людина принципова, топила для нас, поетiв, по черзi то пiвнiчну, а то пiвденну кiмнатку.
Тут, у пiвнiчнiй кiмнатцi, на щастя, було доволi подушок, щоб покласти на них хвору ногу. Незабаром я вже знов лежав, як звелiв лiкар, i розповiдав прадiдусевi, що написав баладу про дiвчинку, якiй поставили пам'ятник у мiстi Гартештольтi. Я показав йому альбом iз пам'ятниками й сказав, що в ньому повно ненаписаних балад.
-- Адже тут, напевне, є хтозна-скiльки героїв! -- додав я.
-- А чого ж, Хлопчачок, -- сказав старий. -- То, може, завтра ми й писатимемо цiлий день балади та оповiдки про пам'ятники? Це, безперечно, буде й весело, й повчально. Але вiршi й оповiдки не посиплються нам просто так, самi, з альбому. Взагалi, менi треба спочатку трохи його погортати. Прибережи-но ти свою баладу на завтра, а спочатку послухай мою нову баладу про Геракла. Чи, може, в тебе ще дуже болить нога?
-- Нi, прадiдусю. Тiльки стукає. Як ото старий годинник з маятником.
-- Це вiд лiкаревої мастi, Хлопчачок, Добрий знак. А втiм, я сподiваюся, що Геракл змусить тебе забути про стукання в п'ятi.
Кажучи це, вiн уже гортав свого зошита в чорнiй цератовiй обкладинцi.
-- Ага, ось ця пригода, -- сказав вiн, нарештi знайшовши потрiбне.
Тодi поправив окуляри й прочитав:
Балада про Геракла
та вогнедишних коней
Геракл у днi старовини
(Як з мiфiв нам вiдомо)
Геройськi подвиги чинив
На чужинi i вдома.
Тодi до Фракiї не йшли
Нiяк чужостороннi:
Усiм їм пострахом були
Шаленi царськi конi.
Чи хто пiдносив щедрий дар,
Чи лестив словом пишним, -
Однаково всiх кидав цар
Тим коням вогнедишним.
Мiльйон зубiв у вороних,
Вогонь шугає з пащi, -
Уже як хто попав до них,
То знав, що вiн пропащий.
Отож герой про це почув
I з превеликим гнiвом
Сам на побачення майнув
З тим вогнедишним дивом.
Як увiйшов вiн до царя
Й зiрвав корону з маху,
Загвалтувала вся двiрня
Та й утекла зi страху.
-- То он який вiн, нелюд цей!
А схожий на людину!
То он яку ти для гостей
Придумав тут гостину!
Хто гостя зневажав свого,
Глумився дико з нього,
Той заслужив, щоб i його
Зневажили самого.
Зву в свiдки небо голубе,
Клянусь на цiй коронi,
Що покараю я тебе,
Негiдника на тронi!
Цар Дiомед пiд трон залiз,
Зробився геть непишним!
Герой дiстав його й понiс
Потворам вогнедишним.
I просто в ясла кинув їм
Прелютого їх пана.
I дверi гримнули, мов грiм, -
Покинув там тирана.
Коли ж на кiлька голосiв
У стайнi заiржало,
Герой над яслами присiв -
Кружало де лежало!
А вогнедишнi воронi,
Що схрумали тирана,
Стоять сумирнi та ручнi,
Хоч прикладай до рани!
Зате ж якi вони були -
Летiли, наче птицi! -
Коли, запряженi, везли
Героя в колiсницi.
Минуло стiльки сотень лiт,
А слава нездоланна:
Геракл був перший на весь свiт,
Хто покарав тирана!
Прадiдусь згорнув зошита, кинув його на комод i сказав:
-- По сутi, дивно, що я схвалюю цей Гераклiв подвиг: це ж убивство.
-- Але стiлькох урятувало це вбивство вiд смертi! -- вигукнув я. -- Убивство тирана -- це майже завжди добрий вчинок. I завжди подвиг.
-- Пiд цим я пiдпишуся не беззастережно, Хлопчачок! Тут можна мiркувати й так i сяк. Адже навiть тирани не всi однаковi.
-- I чим же вони не однаковi, цi людськi кати, прадiдусю?
-- Наприклад, тим, що живуть не в однаковий час. Скажiмо, за часiв Геракла тиран був просто жорстокий. Вiн змушував убивати всiх, хто йому не подобався, i коли одного чудового дня вбили його самого, увесь свiт вважав це справедливим. Тирановi корилися, бо в його руках була влада, але всяк знав, що вiн не любить правди й справедливостi. Нинi тирани поводяться хитрiше, витонченiше. Вони забезпечують собi офiцiйний дозвiл на кожне вбивство.