Страница 11 из 47
Слава про короля, якого майже не кусали блохи, розiйшлася помiж людьми й помiж комахами.
I ось одна блоха постановила собi дозолити саме цьому королевi! Намiр, можна сказати, героїчний, коли не забувати про несхибного Двiрського Ловця Блiх: адже для блохи тут iшлося про життя i смерть!
А проте ця блоха перейшла (чи то перескочила) вiд слiв до дiла, а саме: стрибонула в королiвський чуб.
Цiлiсiньку днину висидiла вона в королiвському чубi, анi ворухнувшись. Одного разу її замалим було не придушило важезною королiвською короною, але вона встигла вiдскочити й сховатися в хащах королевої чуприни.
Увечерi, коли король, як звичайно, влiз в усьому вбраннi у ванну, блоха таки набралася страху. "Ану ж, -- думала вона тремтячи, -- цей король пiрне у воду з головою?" На щастя, такого не сталося. Блоха вийшла сухою з води й опинилася в королiвськiй спальнi.
А тiльки-но його величнiсть вiдпустив Двiрського Ловця Блiх i проказав молитву на сон грядущий, блоха, зголоднiла за день, вискочила з королiвської чуприни, пострибала по потилицi, залiзла пiд королiвську нiчну сорочку й досхочу напилась королiвської кровi.
Вiдчувши, що його щось укусило, король залементував, мов несамовитий. На той лемент негайно пригнався Двiрський Ловець Блiх i тут-таки щонайпильнiше обстежив королiвську нiчну сорочку.
Та тiльки марно. Бо блоха вже знов сидiла добре схована в короля в чубi й навiть задрiмала. Нiкому й на думку не спало шукати блоху в чупринi його величностi.
Цiлiсiнький тиждень глузувала хитра блоха з короля, королiвського Ловця Блiх i всiх двiрських комахознавцiв, що їх король закликав на допомогу. А на восьму нiч вона так розперезалася, що пострибала з чуба вниз не звичайним своїм шляхом -- потилицею, а по обличчi. Цього разу король вчасно вiдчув, як вона стрибала, вгледiв її на кiнчику свого носа й -- хап! -- спритно спiймав двома пальцями.
-- А що, попалася-таки? -- гукнув його величнiсть. -- Тепер не втечеш!
Та зненацька королю спало на думку, що ця блоха, вважай, уже королiвської кровi. А в законi виразно сказано, що кожна особа королiвської кровi має одержувати при дворi житло й платню.
-- Закон є закон, -- зiтхнув король.
Вiн подзвонив у дзвоник, викликав камердинера та Ловця Блiх i, гордовито показавши спiйману блоху, скрушно промовив:
-- На жаль, ця блоха вже королiвської кровi. Нехай двiрський коваль скує їй золоту корону й золоту клiточку. Один раз на день я власною королiвською персоною годуватиму її, просунувши їй крiзь грати кiнчик мого пальця. Робiть, як звелено!
Отож Двiрський Ловець Блiх узяв блоху пiд свою опiку й держав у коробочцi з дiрочками для повiтря, поки зробили золоту корону й золоту клiточку.
Вiдтодi блоха королiвської кровi живе в королiвському палацi всiм на подив i на заздрiсть i з ранку до смерку проклинає власний героїчний подвиг, що зробив її невiльницею золотої клiтки.
Аж тепер прадiдусь знову заходився коло люльки.
-- От на думцi крутиться те слово, яким слiд назвати подвиг цiєї блохи, -- промимрив вiн, -- а нiяк не згадаю. Вiд давньої назви кiннотника...
-- Може, "гусарство"? -- нерiшуче сказав я.
-- Так, Хлопчачок! -- вигукнув старий. -- Так, саме воно! Ти добре знаєш мову! Саме "гусарство" хотiв я сказати. Бо те, що зробила блоха, таки й було гусарство. Для нього потрiбна вiдвага, дотепний розум i самовладання.
-- То такi "гусари" -- вже й герої, прадiдусю?
-- Гм... -- Люлька тепер знов мирно курилася. -- Бачиш, Хлопчачок, хто зважується на такi гусарськi витiвки, той справдi виявляє певний героїзм. Вiн не наослiп кидається в пащу небезпеки, вiн зважує небезпеку розумом. Але ж ця блоха вчинила свiй гусарський подвиг, власне, тiльки з любовi до небезпеки. А шукати небезпек заради просто небезпек, по-моєму, не дуже мудро. Нiкому це нi до чого.
-- I в пастуховi з моєї балади є гусарство, -- сказав я, -- а проте, може, вiн -- справжнiй герой? Прочитати вам баладу, прадiдусю?
-- Ну, як вона про гусарство, Хлопчачок, то прочитай.
I я прочитав зi звороту шпалери:
БАЛАДА ПРО КОРОЛЯ ТА ПАСТУХА
Всiм казав король Петринiй
У далекi давнi днi:
-- Люди в будь-якiй країнi
Упадуть до нiг менi.
Буде влада скрiзь моя,
Всюди паном буду я!
А пастух один, бiдаха,
Нахваляння цi почув.
-- Ну, -- промовив, -- це-то птаха!
Стiй же, я його провчу!
Чи король, чи хто простий, -
Зневажати нас не смiй!
Пастуховi-бо в челяднi
Розповiли молодцi,
Що король не день, не два днi
Носить маску на лицi.
I пастух:
-- От, як живу, -
Маску з нього я зiрву!
Став вiн лестощiв учитись
Вiд свiтання й до зорi
(Не кривiться: не пробитись
Без облуди при дворi!) -
Вже державцевi навiк
Вiн найближчий чоловiк!
Ось одного разу й каже
Наш пастух, немов у жарт:
-- Мiй владарю, все поважне
Хоч на мить забути варт.
А змiнiм для смiху роль:
Ви -- пастух, а я -- король.
В першу мить вiд жарту того
Геть король позеленiв,
Ну а потiм -- нi, нiчого -
Обернув на ласку гнiв.
Зуби блиснули дрiбнi:
-- Помiняймось, чом би й нi?
Мов дитя в цiкаву казку,
Поринає в гру король,
Золоту скидає маску
I корону й каже: -- Зволь! -
Перебрались -- раз та два.
Тут i сталися дива.
Як гукне пастух до варти:
-- Гей, хапайте чужака! -
Ну, оце-то вже не жарти,
Анi забавка яка...
Наш король заголосив
(Знав би -- маски не носив!)
Вже за мурами темницi
Пiд замком король сидить,
А в палацi -- подивiться! -
З пастухом iде обiд.
Коли враз (i так бува!)
З себе маску вiн зрива!
-- Придивiться-но, -- гукає, -
Не король я зовсiм, нi!
Я пастух, що тiльки й має
Сонце, степ, зiрки яснi.
Ваша варта -- ой-ля-ля! -
Посадила короля.
Я науку дав, тирану.
Дяка ж вам за хлiб, за сiль, -
Бiльш не хочу я обману
I пiду собi звiдсiль,
Ви ж приймiть це все за сон
Знов садiть його на трон.
Та народ гукнув: -- Не треба
Нам тирана королем!
Раз ти любиш сонце й небо,
Ми тебе собi берем!
Надягай же маску знов,
Нами прав i будь здоров!
Та пастух вiдмовив: --Люди!
Ось вам вiдповiдь моя:
Коли править вами буду,
То без маски буду я! -
Знявся гомiн мiж людьми:
-- Слава, слава, згоднi ми!
Утiшались бiднi люди,