Страница 54 из 54
- Учора ви ще називали мене мiстером Брауном. Звiдки ви раптом дiзналися, хто я такий? Хлопець знов осмiхнувся:
- А ви хiба газет не читаєте?
- А, он що! - Тiм трохи спантеличено сягнув рукою в кишеню.
Та рудий вiдмахнувся:
- Нiчого я з вас не вiзьму, пане Талер! Я можу з газети цiлу купу грошей вицiдити, коли розкажу, як я вчора ввечерi пошив у дурнi детектива. Можна?
- Та розказуй, що з тобою вдiєш!
- Щиро дякую! Занести вам валiзи?
- Спасибi, я сам. Тiльки не розповiдай там у газетi небилиць.
- А навiщо? I так буде цiкаво.
Хлопець подав Тiмовi руку:
- Ну, щасти тобi, Тiме!
- Спасибi. Хай щастить тобi в газетi!
Два хлопцi, стоячи мiж лагiдними кам'яними левами, смiючись потисли один одному руку. Потiм рудий сiв у готельну машину, що привезла його, й поїхав, а Тiм позаносив валiзи до вiлли.
Того ж таки дня Тiм пiшов iз Джоннi, Крешимиром та паном Рiкертом до одного нотарiуса, доброго знайомого старенької панi Рiкерт.
Там пароплавство "Пасажирська лiнiя Гамбург - Гельголанд", чи скорочено ПГГ, було переписане рiвними паями на Джоннi, Крешимира та пана Рiкерта. Щоправда, пароплавство не зразу перейшло в їхню власнiсть, потрiбна була ще цiла купа всiляких формальностей (адже Тiм не був уже спадкоємцем-мiльярдером), але щонайпiзнiш за два тижнi, сказав нотарiус, усе буде владнано.
Тiмовi друзi спершу нiзащо не хотiли прийняти той дарунок, та коли Тiм сказав, що вiддасть пароплавство кому попало, вони поступилися. I навiть радо. Пан Рiкерт мав iще досить сили, щоб керувати конторою старого пана Денкера на шостому причалi, а Джоннi й Крешимир раднiшi були працювати стерничим та стюардом на своїх власних пароплавах, нiж на чужих.
Коли всi четверо вийшли вiд нотарiуса (його бюро мiстилось поблизу головного вокзалу), Джоннi спитав:
- А що ж ти тепер робитимеш, Тiме?
Хлопець показав праворуч:
- Он у тому старому будинковi є ляльковий театр. Вiн мiй. Я зроблю з нього мандрiвний.
- То тобi потрiбен автобус! - сказав Крешимир.
- I переносна сцена, - докинув Джоннi.
- I все це купимо тобi ми, синку! - закiнчив пан Рiкерт. - I мовчи, не вiдмовляйся, бо тодi ми не вiзьмемо вiд тебе пароплавства.
- Згода! - засмiявся Тiм. Тодi додав уже серйозно: - Яке щастя, що є на свiтi ви!
- I Салех-бей, - сказав пан Рiкерт.
- Атож, - потвердив Тiм. - I Салех-бей. Треба послати йому телеграму.
I вони подались на пошту.
Старий у Месопотамiї всмiхнувся, прочитавши:
"чорт бери маргарин крапка смiх одержують задарма крапка я його одержав крапка щиро дякую за помiч ваш тiм талер".
Того дня й скiнчилась наша iсторiя, хоча в газетах вона тiльки почалася (так, як зрозумiли її журналiсти; а вони здебiльшого її не зрозумiли).
Пан Рiкерт знову став директором пароплавства, Джоннi стерничим, а Крешимир стюардом.
Про барона Троча тепер можна почути дуже рiдко. Кажуть, вiн майже весь час живе самотнiй i сумний у своєму месопотамському замку, уникаючи людей. Проте фiрма його процвiтає.
А Тiмiв слiд загубився. Вiдомо тiльки, що вiн удвох iз старенькою панi Рiкерт вигадав лялькову виставу, що називається "Проданий смiх". А потiм щез iз Гамбурга, й жоден газетяр так i не дiзнавсь, куди вiн подався.
Лиш двiчi ще доходили звiстки про нього. На кладовищi в одному великому нiмецькому мiстi до одного мармурового надгробка було покладено вiнок iз написом на стрiчцi: "Я прийшов, як навчився смiятись. Тiм".
А остання звiстка про Тiма надiйшла з однiєї хлiбної крамнички. Кiлька рокiв тому туди зайшов якийсь чемний юнак. Господиня, не впiзнавши його, спитала, чого вiн бажає; тодi юнак скорчив похмуре обличчя й пробурмотiв:
- Пограбувати директора гiдростанцiї, панi Бебер.
- Тiм Талер! - вереснула з несподiванки пекариха.
Та юнак приклав палець до вуст i сказав:
- Ц-с-с... Не зрадьте мене, панi Бебер! Я тепер звусь Енрiко Грандiццi, власник найвеселiшого в свiтi театру - лялькового театру "Ящик маргарину".
- Кумедiя! - вигукнула панi Бебер. - А я ж учора там була. Хтось незнайомий прислав менi квитка. Тобто... - вона скоса зиркнула на Тiма. - Тобто, може, й знайомий.
- Може, - вiдказав юнак iз ямочками в кутиках уст.
- Там показували виставу про проданий смiх, - провадила панi Бебер. - Гарна п'єса. На всiлякi думки наводить.
- А на якi думки вона вас навела, панi Бебер? - поцiкавився юнак.
- Та, правду сказати, спершу менi аж моторошно було. А пiд кiнець смiялась, аж за боки хапалася. Отодi й подумала: де людина смiється, там кiнчається чортова влада.
- Гарно сказано, панi Бебер, - вiдповiв юнак. - Отак i треба поводитися з чортом, щоб вiн поламав собi роги.