Страница 5 из 54
Картатий пан зловтiшне вишкiрив зуби.
- Г... г... грошi у вас? - затинаючись, спитав Тiм.
- Ех ти, сонько! Грошi в одного з тих трьох шахраїв, що ти з ними пив-гуляв тiєї недiлi! Вiн таки пiдстерiг тебе. А моя доля, мабуть, уже така, що я приходжу запiзно. Вгледiвши мене, вiн чкурнув навтьоки. От тому я тебе й помiтив.
- А куди вiн побiг? Треба покликати полiцiю!
- Я не люблю синiх мундирiв, - вiдказав картатий. - Вони менi надто вульгарнi. Та й однаково злодiй уже хтозна-де, його не спiймаєш. Та встань, нарештi, хлопче! I гайда додому. А другої недiлi приходь знову!
- Та нi, мабуть, я бiльше не прийду, - вiдповiв Тiм. - Не може людинi стiльки щастити. Менi це ще тато казав.
- Таж кажуть, нiби щастя й нещастя завжди буває тричi вряд, А ти, напевне, хотiв собi щось купити, правда?
Тiм кивнув головою.
- От i купиш, якщо прийдеш у недiлю сюди та облагодимо з тобою одну комерцiйну справу! - Незнайомець глянув на годинника й раптом заквапився: - Ну, бувай, до недiлi, - й побiг.
А Тiм поплентався додому, i в головi йому мiшалося. А вдома його чекала прочуханка та Ервiнова зловтiха.
I знову потягся довгий-довгий тиждень. Але весь цей тиждень Тiм був на диво бадьорий. Хоч картатий незнайомець i здався йому трошечки страшнуватий, але хлопець уже твердо вирiшив погодитись на ту комерцiйну справу. Адже комерцiйна справа, мiркував собi хлопець, це щось порядне, законне. Не те, що виграти цiлу купу грошей за п'ятимаркову монету, та ще й знайдену. Нi, в комерцiйнiй справi кожен щось вiддає й щось одержує навзамiн.
Може, це й дивно, що хлопчик-п'ятикласник мiркував так серйозно. Але в убогих вузьких завулках, де людям, щоб прожити, доводиться бути ощадливими, вони змалку привчаються серйозно дивитись на грошi та на комерцiйнi справи.
Думка про наступну недiлю цiлий тиждень допомагала Тiмовi терпiти всi прикрощi. Часом вiн мiркував собi: а може, то батько попросив картатого пана наглядати за Тiмом, коли з ним самим щось скоїться? Але за хвилину Тiмовi вже думалося, що батько, певне, обрав би для того якусь приємнiшу, ласкавiшу людину.
Та однаково Тiм ладен був погодитись на ту комерцiйну справу, i думка про неї тiшила його. Вiн раптом нiби знову навчився смiятись так, як колись. I той смiх подобався всiм людям. У Тiма враз стало так багато друзiв, як не було ще нiколи.
Дивна рiч: цей хлопець, що не мiг здобути собi друзiв нiякими зусиллями, нiякою послужливiстю, запобiгливiстю, лестощами, - цей самий хлопець майже кожного схиляв до дружби самим своїм смiхом. Чи, принаймнi, подобався всiм. Йому тепер вибачали навiть такi пустощi, за якi ранiш карали. Раз якось Тiм посеред уроку раптом згадав, як спрожогу налетiв на картатого пана бiля iподромної брами, i вiд того спогаду зненацька засмiявся, як дзвiночок. Пiсля свого кумедного "iк!" вiн зразу ж похопився, що сидить на уроцi, й "лякано затулив рота рукою. Але вчителевi й на думку не спало сваритись на нього. Тiмiв смiх був такий несподiваний та веселий, що за Тiмом мимоволi зареготав увесь клас. I навiть учитель. Вiн тiльки пiдняв угору палець i сказав:
- Я знаю, Тiме, що залпи смiху - це краще, нiж залпи з гармат, але ще краще на уроках не давати нiяких залпiв!
На перервах хлопцi один поперед одного пхалися гратись iз Тiмом; навiть мачуха й Ервiн тепер iнодi заражались Тiмовим смiхом.
Щось незбагненне зробив iз Тiмом картатий незнайомець, але Тiма та нова незбагненнiсть не бентежила, бо вiн її i не вiдчував.
Хоч життя в завулку багато чого навчило Тiма, все ж вiн був iще дитина, простосерда й довiрлива дитина. Тiм не помiчав, що смiх його подобається людям i що вiд того дня, як помер батько, вiн ховав той смiх, мов скнара своє золото. Вiн думав собi по-дитячому, нiби пригоди на iподромi зробили його розумнiшим i тому вiн тепер умiє краще ладнати з усiма людьми. Та, на жаль, такi думки тiльки зашкодили Тiмовi. Коли б вiн був уже тодi знав, який коштовний скарб його смiх, то багато чого лихого не зазнав би в життi. Але ж вiн був iще дитина...
Одного разу, вертаючись додому зi школи, Тiм зустрiв картатого незнайомця на вулицi. Хлопець якраз спостерiгав джмеля, що пробував сiсти на вухо сонному котовi. Було то дуже кумедне видовище, i Тiм знову весело засмiявся. Та коли вiн упiзнав незнайомця з iподрому, всю веселiсть iз нього мов вiтром звiяло. Тiм чемненько вклонився й сказав: "Добридень".
Та незнайомець удав, нiби й не бачить хлопця. Тiльки буркнув, минаючи його: "У мiстi ми незнайомi", - i пiшов далi, навiть голови не повернувши.
"Це, мабуть, так i треба в комерцiйних справах", - подумав Тiм i в ту ж мить знову засмiявся, бо джмiль був сiв котовi на вухо, а кiт тiпнув ним i злякано пiдскочив. Товстун-джмiль, сердито гудучи, полетiв геть, а Тiм, висвистуючи, почимчикував додому.
Четвертий аркуш
ПРОДАНИЙ СМIХ
Настала довго сподiвана недiля. Тiм хотiв утекти на iподром ранiше, нiж звичайно. Але, на його бiду, о пiв на третю мачушин погляд випадково впав на календар, i вона раптом згадала, що сьогоднi роковини її весiлля: цього числа й мiсяця вона одружилася з Тiмовим татом. Мачуха пустила кiлька сльозин (плакати їй було як з гори котитись), i враз стало треба зробити тисячу рiзних справ: вiднести квiти на могилку, купити печива, намолоти кави, запросити сусiдку, випрасувати нову сукню, перевдягтися; Тiмовi наказано було почистити всi черевики, а Ервiновi - пiти купити квiти.
Тiм раднiший був би збiгати по квiти та вiднести їх на кладовище: якби поспiшити, то можна б iще й на перегони встигнути вчасно. Але схвильованiй мачусi (а їй хвилюватись було як мед їсти) перечити не випадало, бо вона розхвильовувалась iще дужче й нарештi падала, ридаючи, в крiсло, а тодi вже хоч-не-хоч доводилось її слухатись. Отож Тiм i не пробував вiдмагатись, а слухняно пiшов до пекаря по тiстечка. ("У заднi дверi! Тричi постукай! Скажи, що дуже треба!")
Тiма нiтрохи не спантеличило сердите пекаришине обличчя. ("Не зважай, що вона бурчатиме! I не вертайся без тiстечок! Не вiдступайся, поки стара вiдьма не дасть, що треба!") Вiн до слова переказав пекарисi мачушине замовлення ("Шiсть марципанiв! Та гарних! Свiженьких! Так i скажи!") Та, на жаль, вiд пекарихи почув таку вiдповiдь, до якої мачуха його не пiдготувала. Бо панi Бебер - так звали пекариху - сказала: