Страница 6 из 8
Сьогоднi я заснув одразу. Навiть не чув, коли прийшли батьки. i всю нiч менi снилось, як ми з Гринею балакаємо про все, про все на свiтi.
Гiмнастицi - ура!
Тепер днi минали швидко й весело. А з ними непомiтно промайнули осiнь та зима.
Гриня став уже зовсiм нашим i тiльки-но помiчав когось, як вигукував своє вiтальне "кр-ри-а!". Вiн помiтно пiдрiс, i лише по дзьобу можна було вгадати, що вiн молодий. У грачиної молодi дзьоби вкритi невеличкими брунатними пiр'їнами, а дзьоби дорослих - бiлi.
Граки, шукаючи поживу, часто встромляють дзьоб у землю, от пiр'я й витирається.
Ми весь час навчали Гриню розмовляти.
Не скажу, що вийшло одразу, але...
Якось, коли я повернувся додому й кинув Гринi звичне "Привiт!" вiн не вiдповiв.
- Гриню, ти не захворiв? - схвилювався я.
Гриня сидiв на холодильнику й мовчки позирав на мене. Раптом вiн звiвся навшпиньки, витяг шию, мов пiвень, i гукнув:
- Кр-ри-iт!
- Що?! Що ти сказав? - не повiрив я власним вухам. - Ану повтори!
I Гриня повторив, та ще й як!
Що тут зi мною сталось, я зараз i не згадаю. Пам'ятаю тiльки, що я гасав по квартирi та кричав:
- Ура! Гриня говорить! От так Гриня!..
На радощах я пригостив Гриню чималим шматком татової ковбаси - на завтрашнiй снiданок - i помчав у двiр дiлитись новиною.
- Вигадуєш! - не повiрили хлопцi, коли я розповiв Про Гриню.
- Пiшли, самi почуєте! - запропонував я, i ми гуртом помчали до мене.
Тiльки-но ми переступили порiг i навiть не встигли привiтати Гриню, як почули:
- Кр-ри-iт! Кр-ри-iт!
Гриня, наш розумничок, вiтав моїх товаришiв.
Тепер усi повiрили. I хоча Гриня не дуже розбiрливо вимовляв свiй "привiт", але вiн зрештою птах, а не людина. Он скiльки людей неправильно говорять i перевчатися не хочуть! Тож Гринi можна вибачити.
Ми оточили його й почали наперебiй говорити пестливi слова.
- Досить! - зупинив нас Сергiй. - Розбалуємо його, i вiн далi не схоче вчитися.
- Схоче, схоче, - заторохтiла Вiтуня. - Вiн такий хороший! - Вона погладила Гриню.
А вiн скочив їй на плече, бо давно вже цьому навчився, i вдячно потерся об її щiчку.
- А давайте його у двiр винесем, - запропонував Славко. - Вiн уже добре лiтає, нехай погуляє на свободi!
- Не вигадуй! - обурився я. - А коли дремене кудись, тодi що?
- Не дремене, не дремене! - загомонiли всi, пiдтримуючи Славка. Такий розумний не дремене.
Коли б хто знав, як менi не хотiлося ризикувати Гринею! Та вiдмовляти друзям не хотiлося ще бiльше. Тому я погодився. Але спробував iще раз вiдмовити хлопцiв.
- А вiн не застудиться? - вагався я. - Надворi ще снiг.
- Не крути! - зрозумiли всi мою хитрiсть. - Ти сам знаєш: для гракiв снiг - нiщо. Ходiм!
I ми пiшли...
Пустити Гриню ми вирiшили на майданчику.
Я став посеред нього. За спиною була гiрка, спереду - хлопцi пiвколом, про всяк випадок.
- Запускай! - скомандував Сергiй, i я посадив Гриню на березневий пiдталин снiг.
Чи то свiже повiтря подiяло на нього, чи снiг з незвички обпiк йому лапки, тiльки Гриня скрикнув, махнув крилами - i помчав через нашi голови!
Ми аж занiмiли. А коли зрозумiли, що трапилось, помчали з диким вереском за ним. Та хiба наздоженеш молодого дужого грака, вiдгодованого на домашнiх харчах?!
Гриня летiв, як метеор. За якусь мить вiн зник за рогом будинку.
- О-ох! - видихнули ми водночас i прикипiли на мiсцi.
Але за кiлька хвилин iз-за протилежного рогу з'явився - хто б ви думали? Точно! Наш Гриня!
Вiн долетiв до мого пiд'їзду i всiвся на бетонний козирок над входом.
Коли ми пiдбiгли до дверей, Гриня спокiйнiсiнько, мов нiчого й не сталося, чистив своє пiр'я i гордо позирав на нас.
- Ну й дав! - захоплено вигукнув Славко.
- Вищий пiлотаж! - закричав Вiтько. i ми тричi гукнули Гринi "ура".
А Гриня втiшався славою i, здавалось, не думав спускатись.
- Гриню, - покликав я лагiдно, - а йди-но сюди! Нiякої уваги.
- Гриню, любесенький! - заблагала Вiтуня. - Будь хорошим, ходи до нас.
Те ж саме...
Ми кликали його на всi голоси. Яких тiльки слiв ми не вигадували! Та дарма. На Гриню нiщо не дiяло. Вiн тiльки зиркав згори на нас. Ще б пак, цiла купа людей витанцьовує перед ним!
- Ну от що! - рiшуче мовив Славко. - Зараз я тебе, розбiйника, дiстану. Не Гриня ти, а справжнiй Буцефал! Ану, хлопцi, - звернувся вiн до нас, - станьте двоє поруч, а я здеруся вам на плечi.
Далi пояснювати не було потреби. Ми чудово зрозумiли план Славка.
- Але ж вiн може втекти! - злякалась Вiтуня.
- Мовчи, - обiрвав її пошепки Сергiй, - бо почує. Краще ходи навколо й розмовляй з ним, щоб нiчого не пiдозрював.
- А про що? - поцiкавилась Вiтуня.
- Про що хочеш. Казку розкажи.
- Яку?
- От недотепа! - скипiв Сергiй. - Та хоч "Плескачика".
- Я знаю тiльки вiршами...
- Це те, що треба! - встряв Вiтько, бо Сергiй ось-ось закричав би. А кричати не можна, Гриня злякається.
- Добре, - погодилась нарештi Вiтуня й почала:
Якось каже дiд бабусi:
- Розпали вогонь в печi
та для нашої Ганнусi
ти плескачика спечи...
Вона походжала перед пiд'їздом i голосно декламувала. А Гриня сидiв на самому краєчку козирка й уважно слухав.
У цей час я та Сергiй стали спина до спини, Вiтько пiдсадив Славка, а той спритно скочив нам на плечi. Але... до козирка не дотягся.
- Ставайте навшпиньки! - просичав Вiтько, який керував операцiєю. - Не дiстає!
Ми, крекчучи, бо Славко таки важив чимало, звелися навшпиньки.
- Є! - почувся Вiтькiв радiсний шепiт.
Ми глянули вгору й побачили, як Славко вправно пiдтягнувся i блискавично перекинув тiло на козирок. Ще якась мить - i Гриня був у нього в руках!
- Славi - слава! - закричали ми. - Хай живе найкращий гiмнаст у свiтi!
I тiльки тут я раптово помiтив, що з-за рогу будинку за нами весь час, поки ми дiставали Гриню, стежив якийсь хлопець. Я бачив його кiлька разiв i до цього - вiн, мабуть, мешкав у сусiдньому будинку, тож вирiшив гукнути його до нас. Але вiн раптом немов ошпарений сiпнувся й так дременув - аж п'яти заблищали!
"Так це ж вiн, - одразу здогадався я, - колишнiй хазяїн Гринi!.. Ач, як дременув! Соромно стало, що вигнав бiдолашного птаха з дому!"
Я хотiв був кинути йому навздогiн кiлька "гарячих" слiвець, та мене збив Славко.
- От що таке гiмнастика! - гордо сказав вiн, коли спустився. Рекомендую всiм: найкращий вид спорту!