Жанна батальйонерка

Кричали й метушились налякані гості, поки хтось з них не включив електрики. Напруження і страх розв'язалися дуже просто. На столі сидів білий кіт, що його знайшов Голуб'ятніков. Агасфер, як його назвала Жанна, сидів на столі і спокійно вмивав свою забруднену мордочку.

До кімнати дійшов приглушений дзвоник з передпокою.

— Хто це може бути? — вголос подумала Жанна.

Незабаром прийшла покоївка.

— Там прийшли якийсь добродій! Вони правильно сказали пароль.

— Ну, так проси сюди!..

До кімнати зайшов Стефан Бойко, скромно вдягнений у темний костюмчик. Його обличчя було трохи схвильоване й він ніяково поглядав на присутніх. Гості Жанни здивовано дивилися на непрошеного пришельця.

Муславський кинувся на допомогу Бойкові.

— Євгеніє Михайлівно, вибачте, будь ласка, я зовсім забув сказати, що я насмілився сьогодні запросити до вас мого друга — студента-однокурсника Стефана Борисовича Бойка! Він великий прихильник теософської науки й дуже багато знає з цієї галузі.

— Прошу! Прошу заходити! — привітно заговорила до Бойка Жанна.

— Знайомтесь! — сказав Муславський.

Інцидент був вичерпаний і гості знову почали обговорювати свій несподіваний переляк.

— Може ми можемо продовжувати при світлі? — запитала панночка, що її нахабні духи ввесь час хапали за ноги.

— Про це треба спитати в мого товариша Стефана Борисовича! — відповів Муславський. — Він дуже компетентний у цих справах. Як гадаєте, Стефане Борисовичу?

— Кха... Гм... я власне...

Муславський насмішкувато дивився, як ніяковіє Бойко.

— Я гадаю, що можна, — продовжував Бойко, — тільки треба дуже старанно заабажурити світло, щоб було напівтемно!

Поки влаштовували нове освітлення, Муславський затяг Бойка в куток кімнати.

— Ти все-таки прийшов?..

— За мною стежать, — відповів Бойко, — я просто вирішив, що тут можна сховатися на цей вечір!..

— Ага...

— Тільки ти не виставляй мене, як знавця цієї чепухи, я в ній ні чорта не розумію!

— От так історія! — зідхнув Муславський.

В кімнаті стало напівтемно, так що присутні ледве могли розпізнавати один одного. Всі знову сіли на свої місця. Бойко сів коло Муславського.

— Дух, ти тут? — спитав Леонид Криницький.

Стіл похитнувся.

— Це Петро Великий? — спитав Голуб'ятніков.

Стіл стукнув один раз.

— Я в них замість медіюма, — прошепотів Муславський на вухо Бойкові, — тільки в мене вже заболіли руки хитати цим столиком. Допомагай!..

— Петро Великий, скажи, хто поведе до перемоги нашу армію? — спитала Жанна.

— Жанна Барк! — вистукав стіл.

— Це він хотів сказати — Жанна д'Арк! — сказав Криницький. — Нова Жанна д'Арк!.. Як це прекрасно!

Жанна сердито встала від столу і зняла абажура з лямпи.

— Сьогодні нічого не вийде, — сказала вона, — хтось з присутніх надто вже розжартувався.

Вона стояла коло лямпи й електричне світло освітлювало її кучеряве волосся, що виблискувало червоною міддю. Її обличчя було енергійне і прекрасне, її постать була дужою й елястичною. Надягнути на неї панцир, шолом, дати в руки меча, і це була б справжня Жанна д'Арк!..

Муславський і Голуб'ятніков дивились на неї, потім вони подивилися один на одного й їхні погляди зустрілися, як дві шпаги.

Жанна Барк була справді прекрасна жінка. Євгенія Михайлівна, а вдома Євгенія, Женя і, нарешті, Жанна була примхливий витвір інтеліґентського оточення. Це була двадцятидвохлітня панночка з почуттям дорослої жінки.

IIІ. Жанна

Вона була трохи обурена й розчарована, наче хтось навмисно взяв і викрив її маленьку таємницю. В цій розчарованості було щось дитяче. Вона будувала будиночок з карт і необережний подув повітря зруйнував його. Вона вже надто доросла, щоб будувати його знову, але легкий жаль і гіркота, що він розвалився, на хвильку пронизали її.

Жанна з дитинства захоплювалась походами російських царів і її так само цікавили войовничі наступи й відступи клясичних армій, її захоплював Суворов, Іоанн Грозний, Олександер Македонський, їй подобалося читати про походи запорожців і, нарешті, її ідеалом була Жанна д'Арк, хоробра французька дівчина, свята, жінка-солдат, що воювала з англійцями.

У своїх дитячих мріях вона переживала дуже яскраво всі походи й воєнні події, одягаючи на себе панцир і шолом Жанни д'Арк і войовничо розмахуючи її важким мечем. Білий військовий кінь у полях фантазії Євгенії Барк носив її по вулицях Орлеану та берегах Луари й вона скрізь хоробро розправлялась з англійськими офіцерами та солдатами.

Вона з дитинства плекала наївну дитячу мрію, що вона буде така ж героїня, як Славетна Орлеанка й ніколи, нікому, навіть матері, що так рано померла, не признавалась вона у своїх таємних прагненнях.

Тепер, цілком випадково цю мрію було висміяно. Жанна розуміла, що це зроблено не зі злої волі, але вона відчувала внутрішній сміх, що кепкував з її дитячої мрії, і їй здавалось, що тепер усі знають, яка вона смішна з своїм ідеалом.

Спіритичний жарт, що в ньому вона запідозрювала Муславського, несподівано розчарував її, зруйнував її картковий будинок, що був відомий лише їй одній.

Гості звичайно не зрозуміли, чому Жанна так рішуче перервала таку веселу гру. В цьому випадкові, що трапився, не було нічого такого, щоб на нього можна було реаґувати так, як реаґувала Жанна.

Був задоволений лише Голуб'ятніков, він цим позбавлявся від гострих і часом неввічливих дотепів Муславського, що були скеровані проти нього.

Гості потроху розійшлися по кімнатах і знову зручно розсілися в теплих куточках. Покоївка подала їм чаю та печення й вони цілком задоволені з своєї долі провадили тихі розмови.

Жанна підсіла на канапу до Бойка, щоб ближче зазнайомитися з ним. Він справив на неї дуже добре вражіння, їй сподобалась його голова, що мала мужній вигляд, і його обличчя, що мало трохи неправильні риси й цим ставало ориґінальніше й цікавіше за обличчя визнаних красунів. В ньому не було звичайної солодкости, а, навпаки, трохи неправильний ніс робив обличчя Бойка, на перший погляд, суворим. Коли ж він посміхався, суворість злітала й обличчя робилось напрочуд симпатичне.

— Ви на одному курсі з Муславським? — спитала Жанна в Бойка, щоб розпочати розмову.

— Ні, я був у Політехнічному Інституті! — признався Бойко. — Юрій, мабуть, хвилювався, коли рекомендував мене...

— Цього можна було чекати від нього, він часто жартує, навіть коли не слід. Ви вже кінчили?..

— На жаль, ні! Я... Бачите мене!.. — не договорив Бойко й подивився просто в очі Жанни.

Він помітив, що її очі були темносірі, але з першого погляду вони здавалися чорними, як туш. Це порівняння йому одразу спало на думку, але потім він одкинув його. Чорність і блискучість очей були остільки своєрідні, що їх ні з чим не можна було порівняти. Бойко побачив в очах Жанни запитання й разом з ним симпатію до себе.

— Розкажіть! — попросила Жанна, помітивши вагання Бойка. — Сподіваюсь, що це не секрет?..

— Це не секрет! Не секрет навіть од поліції. Але я не сказав одразу тому, щоб не підвести Муславського. Він дозволяє собі запрошувати до вас гостей, що можливо дуже небажані.

— Навпаки! — перебила його Жанна. — Я дуже сердита на Муславського, що він не познайомив нас раніш.

— Ви зараз побачите, що він добре робив, коли не знайомив нас, і зробив дуже погано, коли без вашого відома, тим більше, не поінформувавши вас про мене, запросив мене сюди. Мене викинули з Інституту, як непевний, революційний елемент. Буду навіть одвертішим, мене допіру переслідували філери! Один з них навіть заарештував мене, але я втік. До вас я не мав наміру йти і потрапив цілком випадково, щоб просто на якусь годину переховатися від них.

Жанна уважно вислухала Бойка і їй в очах промайнув огник зацікавлення. Вона ще раніш відчувала, що в цій людині криється схована енерґія й відповідні вчинки. В її очах Бойко виростав у героя й вона несамохіть відчула дивну приємність од того, що сиділа коло нього.