Жанна батальйонерка

Але вийти з чайної Бойко не відважився. Коли це справді філер, то він цим одразу звернув би на себе його увагу. Бойко знов став переживати неприємні хвилини.

— Ми переб'ємо всіх німців... до одного... — збоку від Бойка дбайливо викрикував папаша. — Я на фронт!.. Я сам... Що ти мені говориш?.. Я кричу?.. Я маю право кричати!.. Мої сини б'ються за отчество... Мої сини!..

І папаша поліз цілувати своїх сусідів. Потім він несподівано повернувся до Бойка й, побачивши його, закричав ще дужче.

— А, студент!.. Крамольник!.. Скажи, дорогий, ти за німців чи проти?.. Битимем їх... га?..

І папаша вже обняв Бойка. Бойко зиркнув убік філера й побачив, що той старанно щось їсть, не звертаючи на цю сценку ніякої уваги. Це чомусь переконало Бойка, що він не помилився.

— Синок!.. — вигукував папаша, обіймаючи Бойка. — Ти за, чи проти?.. Вчишся? Вчись... А Франца-Йосипа битимеш?..

— Спухай, папашо! — тихо заговорив Бойко до п'яного, сильно стиснувши йому руку. — Отой капелюх бачиш?..

— Гу?.. — промурмотів п'яний, вдивляючись у чайну.

— Бачиш капелюх?..

— Бачу... гик... ба...ччу...

— Ну, так він мені казав, що ти все брешеш про своїх синів!..

— Хто? Я!.. — заревів п'яний.

— Він німецький шпигун! — тихо додав Бойко.

П'яний став на ноги й, перекинувши стілець, зробив крок наперед.

— Я брехун! — ревів він. — Хто? Я! Я старий брехун?..

Бойкові спала на думку весела витівка. Щоб відкараскатись від папаші, він нацькував його на філера, добре знаючи образливу вдачу п'яних. Що з цього вийде, Бойко не знав, але він спробував. В ньому ще іронічно говорив міцний чай, що його він допіру випив.

П'яний папаша, спотикаючись між столиками і щось белькочучи, пішов до філера. Поки він дійшов, його войовничий запал стих і він важко всім тілом несподівано обійняв філера. Філер спробував одірвати його від себе, але папаша послизнувся й зовсім ліг на нього, стілець під ним убік і вони обидва з грюком упали на підлогу.

Не чекаючи дальшого розгортання подій, Бойко встав од столика й вийшов на вулицю. Потім він пробіг кілька кроків до трамвайної зупинки і вскочив у трамвай, що йшов у напрямку до Хрещатика. Перейшовши на другий бік площадки, Бойко подивився на чайну й побачив, як од «Білого Медведя» біг філер до трамвайної зупинки, потім філер спинився й подивився вслід трамваєві, що збільшив швидкість.

Бойко доїхав до самого Хрещатика, і тільки трамвай спинився, одразу вискочив з нього і втерся в натовп.

Вечір розкинувся віялом блискучих ліхтарів та вітрин. Публіка товпилась коло кінотеатрів та йшла тлумом тротуарами.

«Куди ж тепер?»

І він пригадав, що його приятель студент Юрій Муславський, що його він поволі затягав до свого гуртка, пропонував йому прийти сьогодні ввечері до дочки професора Барка в гості. Бойко не знав ні цього професора, ні його дочки, але там буде Муславський, і це значило, що Бойко міг спокійно, не турбуючись за можливе незадоволення хазяїв, завітати до них

Бойко кілька разів оглянувся, чи не стежить хто за ним, і, непомітивши нічого підозрілого, пішов убік Печерська, де був будинок професора.

II.«Священний Лотос»

Сніг білим пір'ям закидав Київ. Гори блискучого й пухнатого клоччя вкрили брук, тротуари, покрівлі будинків, димарі. Ґірлянди з снігу звисли на дротах міського телефону та електрики, віти дерев почали потріскувати під тягарем вогкої, сліпучо-чистої прикраси. Чудове місто Київ одяглось у свій зимовий одяг з блискучого білого хутра. Зима, як величезна цукроварня, постачала Европі рафінований цукор, що мав смак звичайної води.

Київ мав урочистий вигляд. На його вулицях, вкритих снігом, було святково і приємно. Старовинне місто, зогріте поколіннями, і тепер під снігом було затишне і тепле.

Далеко, на суворих фронтах мерзли і вмирали його сини, а воно байдуже провадило своє безтурботне життя. Глибокий, пухнатий сніг був для нього більшою подією за звіти оперативних штабів армій, за чергові поразки або перемоги. Люди в тилу вже звикли до війни, їх більше турбував власний добробут, ніж повідомлення, що енська армія відійшла на попередні позиції, щоб вирівняти та зміцнити фронт, або, що сьогодні взято в полон шість тисяч німців, півтори гавбиці та двадцять з чвертю кулеметів і силу різної амуніції.

Прихильники Бахуса пропахли одеколоною найрізноманітніших пахощів або сліпли від денатурату-ханджі, що її дозволяв ще вживати заклопотаний уряд.

Київ одіслав подарунки на фронт героям-оборонцям батьківщини, відсвяткував Різдво й Новий рік і тепер, сумлінно виконавши свої громадські обов'язки, віддався особистому життю. Його величність обиватель грав у карти, ходив до театрів, пив денатурат та розв'язував світові та теософічні проблеми, відсидівши марудні години в установах.

Сьогодні о 8 годині в садибі професора Барка у Липках мала відбутися чергова вечірка теософічного товариства, що мало аристократично-теософську назву «Священний Лотос».

Товариство «Священний Лотос» мало розв'язати багато нових, пекучих проблем божественного характера. Його члени та адепти теософічної науки, мали виховати в собі віру в фатум та стійкість у ці часи штурму та руїни для їхньої батьківщини. Витривалість індійських йогів була для них за недосяжний зразок божественного надхнення, а зносини з духами потойбічного світу, що їх десятками тисяч продукувала імперіялістична війна, була для них найвишуканіша духовна розвага. Викликати астральне тіло духа й мати з ним довгу авдієнцію, що з неї можна довідатися, коли буде побито німців, хіба це не найбільша втіха, хіба це не може збільшити певність, що велика Росія переможе нахабного ворога.

Душа, розмовляючи з духами убієних солдат, очищається від земних турбот і загартовується від усіх можливостей потойбічного життя. Православна церква — це зборище некультурних ченців та попів, це для маси. Аристократичний атеїзм не може миритися з казками християн, він вивчає вищу духовну науку — теософію. Мудрість Бога мусить бути й мудрістю культурної людини. Вище кохання людських істот тоді можливе, коли на ньому є фабрична марка небесної канцелярії. Французькі методи вже не дратують нерви, і нерви напруджено тремтять лише тоді, коли при любовних пестощах відчувається присутність будь-якого потойбічного мешканця.

Жриця «Священного Лотосу» — Євгенія Михайлівна Барк, донька професора, влаштувала сьогодні чергову вечірку членів товариства — учнів та адептів.

В розкішних кімнатах професорського приміщення електричне світло було старанно заабажурено і скрізь по кутках були напівмістичні сутінки.

Духи не переносять яскравого світла, від нього в них болять очі й крім того, при світлі їм, мабуть, важко втікати в ці розкішні кімнати від небесної варти. М'які фотелі, килими, дивани, з пахтючими подушками професорового приміщення були найкраще пристосовані для таких тендітних гостей, як астральні тіла — духів.

Тиха розмова кількох гімназистів, інституток та консерваторок, що вже зібралися тут, лише зайвий раз підкреслювала урочистість моменту. В сутінках затишних куточків, у м'яких фотелях зручно розташувалися адепти та жриці теософської мудрости й провадили тиху розмову про вищі прояви духа, про заховані таємні сили, що рухають життям істоти та історією. Іноді з кутків заходив легенький смішок або шарудіння, коли відважний адепт надто вже сміливо притискався до будь-якої жриці «Священного Лотоса», або коли його духовні прагнення починали виявлятися в матеріяльних рухах, випускаючи магнетичний струмінь із рук на плечі жриці, зодягненої в уніформу гімназистки чи інститутки.

Лише господарка дому Євгенія Михайлівна або для всіх цих присутніх просто Жанна метушилася, бігаючи нечутними кроками по кімнатах, влаштовуючи все для великої містерії, що незабаром мала відбутися тут. Її кучеряве руде волосся поблискувало червоною міддю в тьмяному світлі абажурів. Легка сукня її чіпляла за уніформи розгублених гімназистів, заливаючи їх окультними пахощами індійських квітів, і тоді їхні обличчя червоніли від крови, що приливала до їхнього теософського, але молодого мозку. Жанна готувала за допомогою покоївок круглий столик на трьох ніжках, що за ними мало відбуватися засідання «Священного Лотоса».