Страница 20 из 23
Удвох з Василем вони довели Петра, який плакав п'яними слiзьми, матюкався i весь час поривався видертися з їхнiх рук, до дому, i вiн впав, не роздягаючись, на постiль.
Лiдiя Антонiвна десь зникла. Василь кинувся шукати її, а Дмитро Iванович, не спускаючи очей з Петра, який, схлипуючи, вовтузився на лiжку, гортав списаний округлим, часом нерiвним жiночим почерком тоненький шкiльний зошит, який потрапив йому до рук.
Раз у раз вiн здував iз сторiнок пiсок, розрiвнював їх i читав далi.
Це була трагiчна сповiдь про недозволене кохання, у заголовку якої стояло тiльки одне слово: "ТИ..."
8
ТИ...
Йдучи замiж за свого майбутнього чоловiка, я нiколи не думала, що твоє життя ввiйде гострим клином в моє. Пiсля кiлькох рокiв дiвоцтва я рада була пристати до тихої гаванi подружнього життя з добрим, спокiйним та гарним чоловiком.
Але не судилося те, що видiлося!
У нашому невеличкому, гарному зеленому селищi над Ворсклою, де усi знають одне одного, я нiколи не зустрiчала i не бачила тебе... Хоч ми й жили неподалiк, та доля не дала нам змоги зустрiтися. Можливо, якби це сталося ранiше, то життя моє пiшло б по iншому руслу, а може, й залишилося б так, як воно є, хто вiдає про те, окрiм самої долi.
Вперше я побачила тебе, коли мiй майбутнiй чоловiк привiв мене у твiй дiм для знайомства твоєї сiм'ї зi мною. Тодi ще нiякi почуття не прокинулися у моїй душi: ти був братом мого майбутнього чоловiка, всього-на-всього його старший брат i аж нiчогiсiнько бiльше. Зовнiшньо - дуже схожий на нього, духовно - я не могла вiдразу зрозумiти ступiнь твоєї душi, твоєї натури.
Минув рiк, як ми побралися з чоловiком. Раптом я звернула увагу на тебе. На тебе, на старшого брата мого чоловiка, як на людину, що духовно подобається бiльше, нiж чоловiк, з яким уже з'єднано життя. Спочатку я думала, що то - забавка, але чим далi, тим бiльше ти подобався менi, мої думки усе частiше i частiше поверталися до тебе.
Минув ще якийсь час, коли нарештi я зрозумiла, що то є кохання.
Я намагалася задушити в собi у зародку це недозволене долею кохання, але не змогла. Пробувала любити свого чоловiка, наче тебе, - ви ж такi схожi з лиця! Я боролася за те, щоб у моїй сiм'ї був мир i спокiй, була злагода. Скiльки разiв я ходила по селу, розшукувала свого чоловiка, коли вiн, забувши усе на свiтi, випивав у колi друзiв, забирала його додому, просила, плакала, щоб вiн бiльше не робив так. Дрiбнi сiмейнi чвари, особливо коли вiн приходив напiдпитку, вiдкладали у моїй душi гiркi краплини розчарування, якi збиралися роками, дрiбнi образи скупчувалися у великий клубок вiдчуження, i багато що я не могла пробачити чоловiковi, хоч скiльки разiв, заради сiм'ї, заради дитини, яка незабаром знайшлася, я пробувала забути все i жила з ним далi.
Мої думки, мiй любий, усе частiше i частiше поверталися до тебе, порiвнювали вас обох, i прийшла та фатальна година, коли терези схилилися на твiй бiк, i я пропала, бо зрозумiла, що вже не можу володiти своїми почуттями, що я кохаю тебе, а не свого чоловiка.
Я боялася цього, я не хотiла цього, внутрiшня боротьба тривала довго у моїй душi, але це було сильнiше за мене. О, тiльки думки про обов'язок, про жiночу честь i пристойнiсть стримували мене!
Роками я боролася з собою... i роками прагнула тебе, хотiла тебе з кожним днем усе нестерпнiше, все нестриманiше, хоч не мала на це найменшого права. Право було у другої - у твоєї дружини Олi.
Пригадай, любий, як одного разу ти повiз мене мотоциклом у пiонертабiр до моєї Вiруньки. Коли ми приїхали, була якраз тиха година, дiти спали, i ми тим часом поїхали скупатися до рiчки. У водi ти зробив жартiвливу спробу обiйняти мене, але я вiдсахнулася i вже за мить пожалiла про це. Проте спроб з твого боку бiльше не було, а я не наважилася першою зробити крок до зближення. З того часу, хоч би де ми стикалися з тобою, при спробi обiйняти мене я вiдсахувалася вiд тебе i кожного разу потiм каялася, бо дуже хотiла твоїх нехай i випадкових, але таких бажаних обiймiв, хотiла тебе всього. Зупиняв обов'язок...
Кожної хвилини думала про тебе, бажала тебе, пристрасно, жагуче. Я не могла дивитися на тебе без болю у душi, знаючи, що ти не мiй, що не дано менi такого права: права кохати тебе. А я кохала...
Кожна зустрiч з тобою, де б це не було, чи то у нашому домi, чи на вулицi, чи у гостях, куди ми ходили сiм'ями, приводила мою душу у страшне сум'яття, збурювала мою кров. Очi мої дивилися тiльки на тебе, кожне твоє промовлене слово я ловила, кожний твiй порух запам'ятовувала. О, треба бути великою акторкою, щоб цього нiхто не помiтив: нi твоя дружина Оля, до якої я вiдчувала i вiдчуваю повагу i заздрiсть, бо вона - твоя, нi мiй Петро, який дуже суворий у таких питаннях, як кохання до чужих чоловiкiв, i при найменшiй пiдозрi мiг наробити дурниць, нi стороннi люди, якi - о! - усе помiчають, навiть тодi, як ближнi нашi не бачать нiчого. Я думала про наслiдки, якi могли статися, якби я кинулася у вир свого кохання: нi, я знаю, чим це закiнчується! А у тебе i у мене дiти, якi не повиннi розплачуватися за грiхи своїх батькiв.
Кожного разу, зачувши увечерi твiй мотоцикл, я вибiгаю на подвiр'я зустрiти тебе, побачити хоч краєм ока. Вибiгаю, забувши про все на свiтi, наче мене жене амок... Коли ти вдень буваєш вдома, я вигадую рiзнi причини, щоб зайти на твою половину, щоб тiльки побачити тебе, почути твiй голос. I яка це скажена мука дивитися на тебе, бути поруч i не смiти навiть доторкнутися! Як же менi до нестями хочеться пригорнутися до тебе, вiдчути твоє тiло, твої обiйми! Але цього бажати - що сонце з неба дiстати!
Дивлячись, як тебе обiймає твоя дружина, цiлує, зовсiм не соромлячись мене (бо ж родичка!), я мало не втрачаю свiдомiсть. У моїй душi усе починає дрижати, заплющую очi, щоб не бачити цього (забила б ватою i вуха, щоб нiчого й не чути!), i, вся оповита заздрощами i ревнощами, непритомнiю. Я, яка нiколи не розумiла, що таке ревнощi, вiдчувала у таку хвилину, як у моїй душi горить i пiдiймається незвiдане досi збурене, заздрiсне, чорне почуття до твоєї доброї, хорошої дружини, адже ти не мiй - її, але у такi хвилини не можу володiти собою. Повинна, мiцно зцiпивши зуби, щоб не закричати вiд заздрощiв, вiд простого фiзичного болю, який виникає десь там глибоко, усерединi, тому що не я тебе обiймаю i цiлую.
Десь чула чи, може, читала фразу: "Всi шляхи ведуть до Вавiлона". Так i мої шляхи усi ведуть до тебе. Хоч би де я була, хоч би що робила, думаю про тебе i кожну вiльну хвилину, кожну нагоду використовую, щоб забiгти до тебе, нiбито у родинних справах. Щоб хоч краєм ока побачити тебе. I тодi на моїй душi стає легко, хороше i заспокiйливо... А вдома знову думки й думки, якi збурюють моє єство, i жагуче бажання знову прокидається в менi. I знову не знаходжу собi мiсця i спокою.