Історія без слів

Їй ду́же закорті́лось шу́рів-му́рів.

В обі́ймах бездога́нних блискави́чно

Всі су́мніви та о́страх промайну́ли.

Просто́яла так па́ра ні́би ві́чність,

Поє́днана бурхли́вим поцілу́нком.

- О бо́же мій, розпе́щений буто́н,

Що ся́є в пло́мінях розпу́сти! -

Розчу́лився, не йму́чи ві́ри, що не сон,

І на колі́на впав роззя́ва шу́стро.

Вчепи́лась ді́вчина в нього́,

Рвону́ла пря́мо в світ орга́зму.

І доліта́лись до того́,

Що небеса́ - в іо́нах пла́зми.

Себе́ по ло́бі ля́пнув бідола́ха.

З розпу́сницею бу́ти вже не зго́ден

На свої́й ши́ї: - Мо́же кра́ще пла́ха?

Кому́ такі́ потрі́бні нагоро́ди?

Він мля́вим став немо́в ганчі́рка.

Й пройня́в озно́б його́ відра́зу:

- Ще де́кілька разі́в - і гі́рко!?

А ра́птом будь-яка́ зара́за?

Без парасо́льки. В дощ пішо́в.

А ді́вчина - відра́зу в сльо́зи.

Тож тра́питися мо́жуть ось

Такі́ з людьми́ метаморфо́зи.

- Бридки́й мені́ цей я́нгол грі́шнокри́лий.

І з не́ю не бажа́ю я повто́рень, -

Розві́нчуючи о́браз коли́сь ми́лий,

Мужчи́на був непогамо́вним.

- Наті́шився! Та й ки́нув! І пішо́в! -

Горла́ла ді́вчина в сльоза́х.

За небокра́єм ще́знув орео́л.

Ухо́дила так в ніч зоря́.

Рік промайну́в в рида́ннях безпере́рвних,

В журли́вих спо́гадах, без снів.

Ая́кже, час ліку́є, та це, пе́вно,

Кіне́ць «Істо́рії без слів».