Пaн Xaлявcький

Онисія Іванівна моя – незважаючи ні на що, все ж таки «моя» – так вона ось як хитро вчинила, дарма що в СанктПетербурзі не була. Їй дуже сумно було бачити синів наших жонатими; а як пішли в них діти, так тут істерика мало не задавила її. «Як се, мовляв, я дозволю, щоб у мене були онуки?.. Невже я допущу, щоб мене мали за стару? Я помру від істерики, коли почую, що мене стануть величати бабусею!»

– Не турбуйтеся, маман! – сказала старша невістка. – Мої діти будуть чудово виховані: вони й слова не будуть знати поруськи і вас будуть кликати не інакше, як «гран маман»…

– Дурниці! – закричала хитра Онисія Іванівна. – Я не дозволю себе принизити: я сама придумаю пристойну собі назву.

І справді, придумала. Та ще як хитро! Зовсім посанктпетербурзькому: «бусенька»! Як воно, га? І не грубіянське воно «баба», а ще ніжніше навіть від самої бабусеньки, бабці тощо. «Бусенька»!.. Поговоріть же з нею: зовсім на новий копил і схоже з теперішньою атмосферою, себто з поняттям про все.

Один тільки я лишився неперехрещений. Дід – та й годі, а хто інакше назве або наважиться мені тикнути, тому я наперед об'явив: прокляну, виключу з роду Халявських і позбавлю спадщини.

– Ото третє тільки й небезпечне, – сказав з критикою «Гого», або Гриць, дванадцятилітній онук мій, щеня, явний фармазон! Ось вам теперішні діти! А які ж з них будуть люди?

З числа гувернерів є один: так отой на сьому зуби з'їв. Я оповідав уже, хто він і яка користь від нього другій невістці. Та його треба послухати, коли він, за чаєм, за пуншем (він інакше не п'є чаю, як тільки додавши до нього), почне говорити, так є що послухати! І слушно, і повчально, і для всіх морально. Наприклад:

– Навіщо, – він казав, і то казав добірним, високим штилем, а я вже переповідатиму посвоєму, – навіщо молодих людей, дітей, пуцьверінків виснажувати навчанням? Навіщо час, даний їм благодійною природою, щоб пізнавати життя й щоб покористуватися всіма втіхами його, переводити на нудьгу, на клопіт, на досаду? Виховавши стільки юнаків, я з досвіду знаю, що всі науки для них, під час навчання, незрозумілі, а в житті даремні, бо незрозумілі замолоду. Дайте юнакові чинити його волю, йти за його бажаннями й не вдержуйте його виконувати те, що хочеться йому. Спізнавши всі втіхи докладно, він пересититься ними, зненавидить їх і буде відходити, наче наївшись донесхочу холодного борщу, що його роблять у руських з їхнього дурного квасу. Розум людський є повновладний господар. Він не любить притиску, принуки; він де в чому вередливий: станете наповнювати його знанням, то він наче й сприймає його, й зберігає, а, дивись, зненацька й викине все дане йому так, що й з свічкою клаптиків не знайдеш. Дайте йому волю; хай спочиває, маніжиться, байдикує; а що він є «розум», то, в разі потреби, він прокидається, береться діяти й творити таке, чого чоловік, котрий учив його того всього, не спроможний створити й за десять літ.

«Правда твоя, мусьє!» – вигукував я тоді внутрішньо, слухаючи його, і тепер кажу: правда! Ну, що з того, що мій розум змалку всіма науками наповнювали і пан Книшевський, і доміне Галушкинський? Мабуть, мій розум тільки прикидався, що все осягнув: і шпарко розбирати словотитли, й латинські вокабули, й синтаксис, і Піфагорову таблицю множення; та як тільки я змужнів, так мій розум, розкаверзувавшись, усе й викинув з себе. Що ви на се скажете? А як тільки знадобиться щось потрібненьке до мого розуму, то він тут і прокинувся, і діє. Скільки було періодів у моєму житті, коли якби розум у мене не діяв, так чого б тільки я не накоїв сам з собою? І тепер спасибі розумові моєму: от і описав життя моє все з його ласки. Куди б там мені самому одшпарити двісті сторінок? Тут треба полічити все економічно: що мені в тій арифметиці, котрої мій розум і знати не хотів. Ми з ним замкнемося вдвох, наріжемо папірців, розкладаємо, розраховуємо й так правдиво все виведемо, що аж ну!

Ні, гувернер слушно казав. Його метод дуже подобається теперішній молоді.

Ще він казав: «Навіщо служити хоч на будьякій службі? Чи ж мало в Росії баранівмужиків? Ну й хай вони несуть свої голови на смерть, хай нишпорять у паперах і мазюкаються в чорнилі. А спадкоємцям багатих маєтків се негоже! Як то можна ставити себе на одну постать з простого роду чоловіком, з нікчемним зубожілим дворянином? Перед ним вищі чини, значні посади. Він не тямить у справах? Хай візьме бідного, що знається на всьому, платить гроші, а сам хай одержує нагороди без усякого клопоту».

Правда, правда, тисячу разів правда твоя, пане мусьє! Ну що вийшло б із мене, якби я й далі служив у війську? Мучився б, знемагав, а все ж не доскочив би вище за господина капрала. А тепер – навіть губернатором можу бути! Статки в мене великі, можу знайти двохтрьох з великим знанням людей, буду їм платити щедро – та й служили б собі предобре. Та поговоріть же з теперішньою молоддю. І слухати не хочуть. Усе б то їм самим служити, а не як прадіди наші… Таки переводиться ні на що світ!

Ще мусьє казав: «Повага до заслуг, чинів, достойності, а особливо до старості – безглузда нісенітниця, яку не слід навіть терпіти. Кожний повинен себе цінити над усе й дивитися на всіх, як на щось таке, що його можна тільки терпіти. А старі? фе! Вони не повинні вимагати ніякої до себе уваги. Адже вони старі: а що старе, те й непридатне до вжитку. Дурне правило у руських: поважати батьків є також нісенітниця. І що таке батьки? – ті ж самі старі!..»

Тут я запалювався; я не міг терпіти такого кривотлумачення; а що я не міг спинити мусьє гувернера, бо весь мій рід жадібно слухав його і повстав би проти мене, то я мовчки зривався, гукав свого папашупуделя і йшов з ним до своєї кімнати думати, тужити й повторювати вигук, яким і почав описувати моє життя:

– Ото лихо! Дивом дивуєшся, як то світ міняється!..

Примітка

Роман Григорія Квітки-Основ'яненка «Пан Халявський» в українському перекладі Бориса Антоненка-Давидовича з ілюстраціями Анатолія Базилевича представлено тут за виданням: Г.Ф. Квітка-Основ'яненко «Пан Халявський. Конотопська відьма», «Дніпро», Київ, 1966 р.